«Книга гуски» — захопливий роман про долю, мистецтво, маніпуляції та інтимність від викладачки Принстонського університету, сучасної письменниці китайського походження, яка вже багато років живе і працює у США, Іюнь Лі.
Найкращі подруги Аньєс і Фаб’єн настільки різні, що доповнюють одна одну: перша — слухняна й віддана, друга — дика та обдарована. Вони виросли разом у злиденному французькому селі Сен-Рем. Аньєс розповідає цю історію з перспективи зовсім іншого життя, більш ніж за десятиліття потому.
Те, що допомагало дівчатам триматися — це вигадування історій. І коли Фаб’єн пропонує написати книжку разом, Аньєс, чиїм завданням стає занотовувати історії подруги, сприймає це як чергову витівку. Аж поки за допомогою місцевого листоноші вони не привертають увагу паризького видавця, і Аньєс, яка за наполяганням Фаб’єн має бути вказана авторкою Les Enfants Heureux, не опиняється в центрі уваги. Зрештою вона фактично стає бранкою пансіону для шляхетних дівчат в Англії.
Фаб’єн мертва. Аньєс отримує новини про подругу дитинства, перебуваючи в Америці. Тепер вона може вільно розповісти цю історію від свого імені. Історія-спогад від післявоєнних сільських провінцій до Парижу, від англійської школи-інтернату до тихого будинку в Пенсільванії, в якому Аньєс нарешті може жити без свого минулого.
«Книга гуски», яку відзначили премією PEN/Faulkner за художню літературу, вийде друком у «Видавництві Старого Лева».
Публікуємо уривок.
— Як виростити щастя? — спитала Фаб’єн. Ми мали по тринадцять років, але почувалися старшими. Фізично, як я тепер розумію, ми були недорозвинені, диспропорційні, як усі діти, народжені під час війни, вирослі в злиднях, дарма що мозок їхній набитий досвідом більших літ. Гармонійні діти — це взагалі дивовижа. Війна викривлює пропорції тіла, та інші речі спотворює мирний час. Я ще ніколи не зустрічала дитини без бодай якогось перекосу. А потім ці перекошені діти стають надламаними дорослими.
— А хіба можна виростити щастя? — мовила я.
— Усе можна виростити. Як картоплю, — сказала Фаб’єн.
Я чекала від неї кращої відповіді. Хотіла почути, буцімто щастя росте на верхівці травневого дерева, у гнізді волового очка, поміж двома валунами в гірській розколині — тільки не під землею, зашмароване та гниляве на колір. Навіть яблука, думала я, і ті годяться на роль щастя ліпше, ніж бульбоплоди. Хоча якби щастя було як яблука, годі було б і вважати його чимось цікавим чи особливим.
— Не віриш? Я щось придумала, — вела далі Фаб’єн. — Ми виростимо твоє щастя як буряк, а моє — як картоплю. Коли щось одне й не вродить, залишиться друге. З голоду не помремо.
— А якщо не вродить ні те, ні інше? — спитала я.
— Станемо м’ясниками.
Ми тоді часто провадили такі розмови, безглузді на перший погляд, хоча світ, як ми вже засвоїли, і без того був повен безглуздя. Наші дурощі нас розважали. Якщо прибити молотком великий палець лівої руки, то чи болітиме великий палець правої? Чому бог не додумався вділити людям повіки на вуха, щоб можна було заплющувати їх, як очі — перед сном чи просто тоді, коли немає настрою слухати теревені звідусіль? Якщо ми обидві молитимемося однаково серйозно, але про різне — дорогий боже, прошу тебе, нехай завтра буде сонячно; дорогий боже, прошу тебе, нехай завтра буде хмарно, — як йому прийняти рішення, чию молитву вшанувати?
Фаб’єн обожнювала збиткуватися з бога. Вона заявляла, що вірить у нього, хоч, як на мене, вірила радше в те, що з бога можна в будь-яку мить поглумитися. Не певна, чи я сама вірила в бога: мій батько був атеїстом, мати — протилежністю до атеїстки. Якби я була близька з кимось із них, мені було б легше визначитись, але я була близька тільки з Фаб’єн. Господня perturbatrice, називала вона себе, і я казала, що це також і про мене, тому що я була в усьому з нею заодно. У цьому сенсі ми не були атеїстками. Щоб чинити богові шкоду й вадити його намірам, треба було в нього вірити.
— Виходить, якщо можна виростити щастя, то й лихо теж? — запитала я.
— А будяки чи якобею хтось вирощує? — відповіла Фаб’єн.
— Тобто лихо росте саме собою, як будяк?
— Ну, чи бог його вирощує, — сказала Фаб’єн. — Хтозна.
— А щастя не може вирости самотужки?
— А ти як думаєш?
— Я думаю, що це щастя мало б рости, як будяк. А лихо — як екзотична орхідея.
— Аньєс, лише ідіоти можуть так думати, — відказала Фаб’єн. — Але нам уже й так відомо, що ти ідіотка.
