Нещодавно я побувала разом зі старшою донькою на дитячому майданчику, де виростала. Тепер це лише ревіталізація старого майданчика в сучасній обгортці, із яскравими кольорами та новим піском. Але концепція залишилась незмінною — це й сьогодні маленька фортеця завдяки двом вежам із гострими дахами.
15 січня російський дрон у Львові влучив саме у цей майданчик на площі Марка Кропивницького, що прихистився між двома велетнями: Храмом святих Ольги та Єлизавети, неоготичним костелом, збудованим на початку 20-го століття, та памʼятником Степану Бандері, встановленим на початку 21-го століття.
Хоча ці два велетні заслуговують більшої уваги, бо храм будувався в памʼять про загиблу імператрицю Єлизавету Баварську, або ж легендарну Сісі, ще у часи Австро-Угорщини. Будувався як католицький костел, одразу біля залізничного вокзалу, щоб заступити собою вигляд на греко-католицький Собор святого Юра — центр релігійного життя українців за тодішніх років незгоди між поляками та українцями. Його три гострі шпилі прекрасні, як і вікна-розети, і просторі нави, як кораблі, і великі та малі арки… Мова архітектури здається мені магічною мовою просторів.
У часи совєтів цей величний Костел Ельжбєти, над яким працював учень добре знаного львівського архітектора Юліана Захарієвича, Теодор Тальовський, перетворився на склад для будівельних та промислових матеріалів, його поступово нищили, розкрадаючи інтерʼєр, зносячи хрести, запускаючи у його серцевину протяги та занепад. Але у 1991 році костел передали греко-католицькій громаді й освятили як Церкву святих Ольги та Єлизавети (історична іронія, чи не так?), і він зажив своїм новим другим життям.
Та все ж моя історія не про нього, як і не про те, що у середині 2000-х років поруч із костелом вирішили розчистити старенький сквер і звести масштабний ідеологічний ансамбль-меморіал Степанові Бандері. Байдуже, що після цього архітектоніка цього місця візуально розпалася через суттєву різницю архітектурних стилів. Тут суцільна еклектика: позаду занедбаний радянський кінотеатр, попереду бронзова скульптура Бандери та 30-метрова арка за ним, ліворуч — вже згадуваний костел, а між ними — казковий дитячий майданчик.
Моя історія звузиться до цього малесенького простору казки. Бо я там виросла. У два роки я ходила туди з мамою, набивала синці, незграбно лазячи по невисоких мурах, поки мама поруч читала шеститомник Шекспіра чи, може, Бальзака (тодішні свіжі видання). У чотири роки я вже долала сантиметри, просуваючись залізним глобусом по його меридіанах: нога до ноги, аби не впасти, аби дійти до самого вершечка. У шість років я зʼїжджала із довжелезної гірки й падала у яму в піску, намагаючись уникнути жорсткого удару п’ятою точкою. А в 10 років я ходила на той майданчик вже сама, поки батьки були на роботі. І найдивовижнішими там тоді видавались довжелезні гойдалки із чотирма тримачами. На них могло вміститися навіть пʼятеро дітей! Двоє стояло по краях і розхитувало туди-сюди, троє прилипало до дошки, обхоплюючи її мавпячим затиском, тримаючись руками за холодні труби або за краї дошки. І так ми норовились зробити сонечко або хоча б трохи зачепити небо. Долали свої перші страхи висоти.
Потім були невдалі, а часом навіть вдалі стрибки з цих же гойдалок, стрибки з двометрової гірки, ігри у лови, «Вище землі», «Козаки-розбійники». Гуртування з сусідським дітвацтвом, яке висипало туди після школи.
Для мене то не був найближчий майданчик. Я мусила перейти три дороги, одну досить жваву, щоби дістатись сюди. Тому це була як маленька подорож трохи ближче до краю мого світу. І вже це одне захоплювало.
Я змогла яскраво відновити ці спогади, коли була там останнього разу зі своєю семирічною донькою. Я гойдала її на гойдалках, але вже не таких, а спрощених, одномісних, і згадувала про ті, довгі, з мого дитинства. Я могла торкнутись цього спогаду і поселити в собі трохи світла.
А потім мені кольнуло у грудях, коли я дивилась на цей же майданчик у відео про влучання дрона. Цей простір перед шостою ранку був майже порожнім, ніхто не постраждав, крім місця. Згодом мені переповіли, що сам майданчик теж не надто пошкоджений.
А може, моя історія навіть не про цей дитячий майданчик. І не про неоготичні шпилі, що стрімко летять у небо. І не про височезну й широчезну арку, яка повисла над Степаном Бандерою.
Вона про резервуар нашої памʼяті, в якому перетікають і завихрюються рідини із кристалами наших спогадів. І про те, що дотик до місця, фізичний дотик до місця, раптом активізує один зі спогадів, підсвічує його, вказує на нього і на те, що він для тебе означає.
Вона про місця, які вростають у нашу особистість. І коли їх не стає через ракети і дрони, через руйнації цієї війни, ми втрачаємо фізичні місця нагадування, кристали наших спогадів у резервуарі памʼяті плавають і далі, але підсвітити важливі з них стає значно важче.
Може, саме тому забрані у нас простори є не менш дорожчими від збережених. Може, саме тому такі місця, такі простори, як ось цей поки ще живий, поки ще цілий дитячий майданчик, є місцем, що тихо тримає мене за руку. А коли я стаю розгубленою, то простягаю обійми моєї фантазії до місць, які мене сформували. І вдихаю на повні груди. І живу попри. Але й завдяки.
