Нова книжка авторки бестселерів за версією The New York Times Фіони Девіс «Викрадена цариця» невдовзі вийде у видавництві Stretovych. Це пригодницький історичний роман, що зшиває два світи: азарт археологічних досліджень Єгипту 1930-х і гламурний блиск Нью-Йорка напередодні найвідомішої модної події Met Gala 1978 року.
У центрі сюжету — золотий усех, стародавній артефакт, чия поява й зникнення запускають детективне розслідування і подорож у минуле. Девіс майстерно поєднує музейні інтриги, небезпечні таємниці експедицій і тему пам’яті. Особливо гостро в романі звучить історія забутої жінки-фараона Хаторкаре, чию постать роками зневажали й замовчували.
Публікуємо уривок із книжки.
Шарлотта, Нью-Йорк, 1938
Після повернення з Єгипту до Нью-Йорка Шарлотті снилися кошмари, і мати посеред ночі постійно бігала до її кімнати. Поки інші її подруги виходили заміж і з’їжджали з батьківських будинків, Шарлотта досі жила у своїй дитячій кімнаті, і те, що мати втішала її, коли вона прокидалася з криками про шторм та Лейлу, лише додавало сорому. Мати ніколи не питала, що налякало її вві сні, просто приносила чашку чаю чи склянку води й поверталася до їхньої з батьком спальні трохи далі по коридору, щойно Шарлотта заспокоювалася.
Вдома Шарлотті не дозволяли згадувати про втраченого чоловіка й дитину. Вона не розповідала про дні після корабельної аварії, коли її розгублену й мокру до нитки доставили до лікарні. Вона тремтіла від холоду, у неї були зламані два ребра. Потім молода мати билася з медсестрами та відмовлялася припинити кричати й терпіти біль. Їй зробили укол, а тоді вона прокинулася і виявила, що перебуває в жіночій психіатричній лікарні. Шарлотта досі пам’ятала різкий запах дезінфекційного засобу, яким обробляли все навколо. Зрештою, коли її визнали достатньо спокійною, почалося обговорення її повернення до Нью-Йорка. На той час вона вже втратила надію. Якби Генрі був живий, він би точно знайшов її.
Може, те, що Шарлотта не проговорювала всі жахи завершення її перебування в Єгипті, було й на краще. Інакше вона б ніколи не змогла навіть перекинутися парою слів із тими, хто її провідував. Натомість знову і знову чула б, як її дитина захлинається у криках, поки її несуть на верхню палубу пароплава, чи згадувала б краплі дощу, які на дитячих щічках важко відрізнити від сліз.
Тож на Шарлотту, оповиту божевіллям цих спогадів, стурбовано б зиркали друзі її батьків, що іноді до них заходили, чи, що ще гірше, ледь помітно виказували б несхвалення того, що вона зопалу кинулася у вир життя, нехтуючи безпекою. Матері тицяли б на неї пальцем у церкві й шепотіли дочкам, що отаке буває, коли дівчина їде кудись далеко й ніхто за нею не наглядає.
Руїна та знищення.
Одного дня, оповита туманом свого горя, Шарлотта почула дзвінок у двері та впізнала голос пана Цимермана. Той розмовляв з її матір’ю на сходах. Шарлотта, досі вбрана в нічну сорочку, невпевнено прокралася в коридор і підслухала. Її мати коротко повідомила чоловіку, що Шарлотта захворіла на тропічну лихоманку і її не можна відвідувати. І невідомо, коли їй стане легше, а взагалі, краще дати їй повністю одужати.
Пан Цимерман сказав матері, що буде радий запропонувати Шарлотті посаду в музеї Metropolitan, щойно вона одужає, і передав для Шарлотти листа. Лист цей так і не потрапив до її рук, але його залишки вона пізніше помітила в каміні у вітальні.
Невдовзі після цього Шарлотта вперше за кілька тижнів одяглася та вийшла з дому, поки її мати пішла в справах у місто. У Metropolitan Шарлотта сказала панові Цимерману, що швидко одужала, і попросила посаду, яка не потребуватиме взаємодії з людьми. Він запропонував їй приєднатися до команди як дослідниця на пів ставки і працювати в бібліотеці музею. Коли він заходився висловлювати співчуття з приводу втрати, Шарлотта перебила й пояснила, що воліла б не говорити про минуле, лише про сьогодення. Чоловік поважав її бажання. У вечори, коли працювала допізна, Шарлотта заходила до колекції єгипетського мистецтва. Її вабила статуя «Лазурова цариця». Щоразу вона стояла й дивилася на скульптуру добрих хвилин п’ять, і лиш тоді ішла далі.
Спокійний вираз обличчя Хаторкаре, навіть попри відсутність більшої частини голови, здавалося, транслював ідею, що Шарлотта не самотня, що інші жінки страждали ще за багато століть до її народження та продовжували жити, навіть якщо їхнє пошрамоване і зруйноване єство залишалося невидимим для зовнішнього світу.
