У січні вийде друком перша спільна книжка літературознавців Віри Агеєвої та Ростислава Семківа — «Гострі каблуки. Настільна книга з літературного фемінізму». Це історії про письменниць, які жили так само яскраво, як і писали. Чотирнадцять представлених авторок руйнували стереотипи й змінювали уявлення про традиційні ролі жінки. Вони змушували публіку довкола боятися їх, дратуватися, критикувати — але й поважати водночас.
Українські письменниці в книжці представлені поруч з авторками західної літератури — від Мері Шеллі до Лесі Українки, від Вірджинії Вулф до Соломії Павличко. Це оповідь про перехресність культур і належність до світового культурного простору.
«Гострі каблуки. Настільна книга з літературного фемінізму» вийде друком у видавництві Stretovych, наразі на сайті можна оформити передзамовлення.
Публікуємо уривок.
Приступаючи до інтерпретації, літературознавець мав переважно тільки один інструмент — соціальну критику. Про щось можна було говорити, про інше — ні, і це необхідно було повсякчас пам’ятати. Звісно, пострадянська академія дуже відрізнялася від західної, де в літературознавців було безліч інструментів. Соломії Павличко, звісно, імпонувала саме така різноманітність.
В історії української літератури її цікавили імена та явища на позір маргінальні (точніше ж, відсунуті на маргінес творцями канону народної, гуманістичної літератури на сторожі отого нещасного меншого брата!): Ігор Костецький, Віктор Домонтович, Михайло Орест (і загалом МУРівський період), Агатангел Кримський.
Її публікаціям було зовсім не властиве пасеїстське замилування й ура-патріотична риторика. Навпаки, безбоязна переоцінка доморощених авторитетів у зв’язку із загальновизнаними стильовими, художніми класифікаціями виявляла неспроможність багатьох шанованих концепцій, а отже, змушувала боліти не одне патріотичне серце.
Авторці ж це приносило переважно прикрощі. Посипалися гнівні звинувачення в неповазі до святощів, національному нігілізмі тощо. Коли в «Сучасності» з’явилася стаття «Пристрасть і їжа» — нетрадиційне прочитання листування і загалом біографії Михайла Коцюбинського, — вона вважалася мало не блюзнірством і викликала досить-таки гучний скандал у навкололітературних колах. Це трохи згодом Юрій Луцький назве її однією з найцікавіших публікацій у сучасній літературній критиці.
Найбільше вона, здається, не любила солодку українську перечуленість і сентиментальну плаксивість. «Ця старосвітчина, цей дикий смак», якими ще в двадцяті роки обурювався неокласик Зеров, на жаль, майже не поступилися своїми позиціями і наприкінці століття. Втім, і цілому молодому поколінню 80–90-х замилування моральними чеснотами незіпсутих цивілізацією українських селян майже не було властивим. Від неонародництва шістдесятників ця генерація свідомо дистанціювалася.
Але повернімося до фемінізму. Саме в 1991 році нові способи говорити про літературу, зокрема й ту, що була написана жінками, дістають свіжий імпульс. І певним чином саме Соломія Павличко стала каталізатором цих процесів.
Окрім того, відбувалися і важливі соціально-політичні зміни. Що таке рубіж 80-х та 90-х? Це перші жовто-блакитні прапори, це Революція на граніті, це щоденні зміни й тотальне панування духу цих змін. Що таке Інститут літератури зразка кінця 80-х? Це осередок Руху України. Народний рух України був заснований двома структурами: Спілкою письменників України та Інститутом літератури імені Шевченка. Тому в Інституті літератури відбувалися всі рухівські збори. Відтак революція інтерпретації текстів збіглася з революцією довкілля. І Соломія Павличко, яка писала політичну програму жіночої громади Руху, — тому промовистий доказ.
Відкривалися широкі горизонти, здавалося, все можна змінити, позбутися заскорузлих штампів і заборон. У якийсь момент стало зрозумілим, що українську класику неможливо прочитати без звернення до фемінізму. Адже сьогодні навіть уявити важко, як можна було писати про Лесю Українку чи Ольгу Кобилянську кілька добрих десятиліть, взагалі не беручи до уваги феміністичну проблематику — тобто все одно що видаляючи головний нерв.
Книжка Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» унікальна вже тим гучним громадським, публічним резонансом, що його викликало суто наукове, теоретичне дослідження. Нечасто у нас обурені читачі наукових монографій, докторських дисертацій пишуть розвінчувальні листи до газети або погрожують авторові неуникним судом з парламентських трибун. Але ця новаторська, глибока й складна у своєму теоретизуванні праця була написана так легко, стилістично випрозорено, що стала доступною досить широкому читацькому загалові. І перше, і друге, доповнене, видання книжки розійшлися дуже швидко.
Докторську дисертацію з теорії літератури можна було безпроблемно захистити, взявшись за якусь узвичаєну, класичну тему. Між тим Соломія Павличко, уже й з власного досвіду знаючи, якою може бути рецепція академічної спільноти, все ж заговорила про речі цілком нові й несподівані: конфлікт поколінь, війна статей, ніцшеанство, європеїзм, девальвація патріархальних цінностей, сексуальність, криза традиційної маскулінності й фемінності…
Перечитуючи цю книжку сьогодні, можна іноді завважити, що авторка подеколи майже захлиналася від необхідності сказати в цьому синтетичному дослідженні одразу про все, що видавалося їй важливим: адже не були вироблені критерії, бракувало навіть термінології, доводилося говорити про очевидні факти, замовчувані попередниками, аналізувати тексти класиків, які вважалися ніби й не існуючими (розмова про радянські «академічні» «повні» видання з численними купюрами в текстах Франка, Лесі Українки тощо-тощо — це окрема й болюча розмова).
Авторка йшла до джерел: вчитувалася в листування, шукала в архівах, із захватом розповідала: в інститутському відділі рукописів є текст Осипа Маковея, що починається грізним звертанням до «майбутньої феміністки», яка десь у середині XX століття, ймовірно, засуджуватиме його боягузливу й негідну позицію при розриві з Ольгою Кобилянською! Маковей поспішив сублімувати свої страхи на письмі й про всяк випадок забезпечити собі алібі.
Тоді лишалося тільки дивуватися: але ж вчені, які роками працювали в тому ж рукописному фонді, не могли всього цього не знати. Чому ж ніхто про це не писав, чому фемінізм Кобилянської не брався до уваги при аналізі її творів, чому не досліджувалася езотерична мова їхнього листування з Лесею Українкою? Дехто зі старших колег обережно відказував: ну чому ж, і читали, і навіть кулуарно висловлювали здогади про якісь особливі стосунки двох письменниць, але ж не можна отак писати про все, що обговорюється приватно, в дружньому колі! Якраз цю засаду Соломія рішуче підважувала: подвійних стандартів у науці бути не повинно, так само як і різниці між публічним і приватним поцінуванням дослідниками тих чи інших фактів або реалій.
