«Остання дівчина» — мемуари іракської правозахисниці, лауреатки Нобелівської премії миру 2018 року за боротьбу проти сексуального насильства у збройних конфліктах Наді Мурад про виживання у полоні «Ісламської держави».
Її історія — це історія геноциду цілого народу. Це свідчення дивовижної волі до життя і безмежної туги за країною, спільнотою та сім’єю, які розшматувала війна.
Надя зростала в Кочо, невеликому селі на півночі Іраку, в спільноті єзидів, що жили тихим, спокійним життям. Вона мріяла бути вчителькою історії або ж відкрити власний салон краси, але 15 серпня 2014 року всі її мрії обернулися на попіл. Бойовики «Ісламської держави» вдерлись у Кочо, страчуючи чоловіків, що відмовлялися прийняти іслам, а також жінок, які видавались надто старими для сексуального рабства. Ісламісти вбили шістьох Надіних братів, потім її матір, а саму Надю відвезли до Мосула, де разом із тисячами інших дівчат-єзидок вона стала рабинею ІДІЛ.
Надя перебувала в полоні бойовиків, що неодноразово катували її та знущалися з неї. Та дівчина вижила, а згодом — утекла. Її прихистила сім’я мусульман-сунітів, чий старший син ризикував життям, переправляючи Надю в безпечне місце.
Книжка «Остання дівчина» Наді Мурад вийшла у видавництві «Бородатий Тамарин».
Публікуємо уривок.
В якийсь момент зґвалтування стає буденністю. Ти не знаєш, хто наступний відчинить двері, але розумієш, що цього не уникнути і завтра може бути ще гірше. Ти перестаєш думати про втечу чи зустрічі з родиною. Твоє минуле життя перетворюється на далекий спогад, дивний сон. Тіло більше не належить тобі. У тебе більше немає сил говорити, боротися, думати про світ за межами цієї кімнати. Є тільки зґвалтування та оніміння — це тепер все твоє життя.
Боятися краще. Коли тобі страшно, ти принаймні усвідомлюєш: те, що відбувається — ненормально. Потім здається, ніби серце ось-ось вибухне або зараз знудить. А тоді ти ладна відчайдушно триматися за свою родину та друзів, благати терористів або плакати, доки не осліпнеш. Ти принаймні щось робиш. А безнадія рівносильна смерті.
Пам’ятаю, як друг Абу Муавая вдав ображеного, коли я різко відсахнулася від нього вранці. Розплющивши очі, я жахнулася: моя нога лежала на його нозі. Ще з дитинства, якщо я спала поряд із кимось близьким — сестрою, матір’ю, братом, — я закидала на них ногу і таким чином відчувала їхнє тепло. Я різко відвернулася, усвідомивши, що уві сні поклала ногу на терориста.
Він засміявся і запитав:
— Чому ти відсахнулася?
У ту мить я ненавиділа себе. Я боялася, що він подумає, ніби небайдужий мені.
— Я не звикла спати поруч із кимось, — відповіла я. — Хочу трохи відпочити.
Він перевірив час на телефоні й пішов до ванної.
Тим часом Абу Муавая розклав сніданок на килимку і наказав іти їсти. Довелося сидіти біля двох чоловіків, які заподіяли мені стільки болю, а проте я жадібно накинулася на їжу. Востаннє їла ще у Сальмана, тож сильно зголодніла. Їжа була знайома, навіть смачна — темний мед, хліб, яйця та йогурт. Я мовчки поглинала сніданок, поки чоловіки спокійно обговорювали дрібні побутові справи: де купити бензин для генераторів, хто в який центр сьогодні прибуде. Я не дивилася на них. Коли ми закінчили, Абу Муавая наказав прийняти душ і надягнути абаю.
— Ми скоро вирушаємо, — додав він.
Після душу я зайшла в кімнату і вперше за довгий час подивилася в дзеркало. Бліда, хворобливо-жовтувате обличчя, тьмяне та скуйовджене волосся, яке ще недавно спадало мені майже до талії. Колись воно було моєю гордістю. Тепер я не хотіла мати й натяку на мої минулі прагнення бути красивою. Я понишпорила в шухлядах у пошуках ножиць: думала зрізати усі пасма, та нічого не знайшла. У кімнаті було так задушливо і спекотно, що здавалося, моя голова палає. Раптом двері відчинилися і до кімнати увійшов друг Абу Муавая із синьою сукнею в руках. Він наказав одягнути її.
— А можна я залишуся у своїй? — запитала я, показуючи одну з єзидських суконь. — Мені було б спокійніше в ній.
Він відмовив.
Поки я переодягалася, чоловік не відвертався. А потім підійшов і почав мацати мене.
— Ти смердиш, — раптом скривився, прикривши ніс. — Ти що, не милася? Невже всі єзидські дівчата тхнуть так само, як ти?
— Це мій запах, — відповіла я. — І мені байдуже, подобається він тобі чи ні.
Виходячи з дому, я краєм ока помітила маленьку карту пам’яті для телефона на столі Абу Муаваї. Що на ній? Фотографії інших сабая? Мої знімки? Плани, які змінять долю Іраку? У Кочо я часто вставляла чужі карти пам’яті в телефон Хайрі, просто щоб подивитися їхній вміст. Кожна була маленькою загадкою, яку хотілося розгадати. Зазвичай я дізнавалася багато цікавого про попередніх власників. На мить уявила, як краду карту пам’яті цього терориста. А що як на ній є секретні дані, які допоможуть Гезні знайти мене? Чи, може, інформація, що стане у пригоді іракській армії для повернення Мосула? Або докази злочинів ІДІЛ? Та я навіть не підійшла до стола. Безнадія розчавила мене. Я більше не вірила у здатність змінити курс подій. Натомість пройшла повз свій уявний порятунок і попрямувала за чоловіками надвір.
