Ми зідзвонюємось з М., яка живе майже 10 років за кордоном, але попри відстань все ж залишаємось подругами одна для одної, зберігаючи зв’язок. Я вкотре думаю, що жіноча дружба — це благословення та дар, який триває довше за всіх чоловіків, які були до і будуть після. Жаліюсь їй на втому і наслідки останнього робочого відрядження у Херсонську та Харківську області: здається, я лишила там сили, просто в замінованій землі, які довго й наполегливо накопичувала за допомогою антидепресантів і сну.
Кожна нова квартира чи готельний номер для мене — стрес, а в містах, де тривога звучить зовсім інакше, та й померти можна інакше, мені треба адаптуватись. Я можу почати спокійно спати тільки на другий-третій день (за умови, що сплю сама). Кожна нова людина, яка засинає поруч, — зовсім інший рівень потрясіння (приємного, але до якого треба звикнути). Але я засинаю одна вже дуже довго і не ризикую пожертвувати сном, якщо є хоча б мінімальний сумнів. Я жаліюсь на невизначеність планів і втому, яка, здається, росте разом із курсом євро і після перетину кордону відчувається особливо гостро: американо в закладі Майорки вже коштує не 120 гривень, а 250. У них це все ще п’ять євро. Для нас змінилось все. Для світу, здається, нічого.
У М. свої причини нервувати. Неймовірне навантаження на роботі та стрес через пошук квартири в іншій країні. Це так складно знову не знати, де будеш жити, — така непотрібна нестабільність. На перегляд, який призначають із понеділка на вівторок, потрібно летіти літаком. Я одразу думаю: «Вони що, не закладають час на поїзд до Варшави?!» А потім згадую, що М. не в Україні зараз. Але це не заважає мені відчувати співчуття до того, з чим їй ще потрібно розібратись. Від думки про пошук квартири у мене в тілі виділяється гормон стресу, бо зараз моє житло — моя стабільність та опора. І це ми ще не перейшли на тему здоров’я, планів на майбутнє і роздумів, що буде далі.
У нас із нею зовсім різні «стабільності та нестабільності». Але я спостерігаю за нами, наче з відстані, і цей зв’язок, який ми зберегли попри все, — бачимось раз на пів року чи рік — роздає більше енергії, ніж найпотужніший екофлоу. У нас зовсім різні контексти довкола, але М. настільки своя, рідна, близька людина, майже сестра, трохи майже я сама, вона не дзеркало, вона — той погляд, який нагадає у моменти моєї зневіри, що це не назавжди і надасть мільйон прикладів моєї сили та краси. «Який же йобаний пиздець довкола, і як же тримає те, що ми є одна в одної», — повідомлення, закріплене в нас у спільному чаті.
Мені дуже просто заводити знайомства. Колись я побачила фразу про те, що родину не вибирають, але друзів і своє оточення — можна і потрібно. В моєму колі мені дуже добре і затишно. На кожному континенті у мене є знайомі чи друзі, які іноді бачаться мені як мережа підтримки. Я легко знайомлюсь із людьми і відчуваю окремим органом чуття, що з цією людиною мені цікаво бути друзями набагато більше, ніж потенційними колишніми. А проте, мої спільноти, побудовані у тимчасово невизначеному проживанні за межами України після повномасштабного вторгнення росії, не були мені достатніми.
Я була у безпеці, далеко від війни, але не почувала себе безпечно без «своїх». Я повернулась до них, хоча дуже боялась, що сама стала чужою за два з половиною роки життя без досвіду обстрілів та відключень і без тривоги, що можеш померти уві сні. Тепер я вже й не пам’ятаю, як це — мати можливість гуляти щоночі до ранку чи вилітати в іншу країну з міста, в якому проживаєш.
Грудень 2024-го, я в ненависному мені Будапешті, звідки вкотре повертаюсь у Португалію, бо знаю, що вона мене зрозуміє. Вона не «своя», але ми не чужі з нею. Угорець у книгарні питає, як воно, в Україні. Я знайшла ідеальний варіант відповіді: розказую про свій звичайний день. Починаючи з перевірки новин, тривог, роботи, думок про інші частини країни, переживань про рідних, про майбутнє, про робочі зідзвони, незважаючи ні на що, донати, нові старі ресторани, хвилини мовчання, виставки, перемоги та зради, про розмінування та навіть внутрішні корупційні скандали. Тримаємось. Він дивується, перебирає варіанти відповідей, може обрати будь-який, але вирішує збити мене з ніг наступним запитанням: «А ти когось особисто втратила на цій війні?»
Моя міміка поводить себе так, наче вона в Овальному кабінеті на черговій зустрічі, яка має закінчити війну. Його подруга чи, може, партнерка дивиться на нього, як на ідіота. Вона з Бурунді, Африка, і просто додає до нашого small talk: «Бувши студенткою медичного, я була на практиці в морзі, на вулиці почались протести, стріляли, моя подруга померла, то я тепер дуже боюсь феєрверків».
Я обіймаю її поглядом, сповненим розуміння, і ми наче стоїмо з іншого боку лінії з її угорцем. Ми, як Гаррі Поттер після смерті Седріка, бачимо фестралів, поки інші думають, що візок їде сам собою.
Я знаходжу спільну мову з людьми, де б не була: в Іспанії, на пересадці в аеропорту Парижу, в колєйці («черга» польською мовою — прим. DIVOCHE.MEDIA) у Варшаві. Але це не той діалект, яким я можу пожартувати і почути щирий сміх у відповідь на «Знаєш, якщо у вас секс, і в будинок влучив шахед, то ви точно обидва закінчили».
Цей жарт ніколи не зацінили б вестерни. А в Києві на стендапі він зайшов ну дуже добре. Бо цю мову неможливо вивчити, можна про неї читати, чути, намагатись використовувати терміни і вирази, але вона стає своєю, тільки якщо її проживаєш.
Минулого жовтня я жила у подруги на Печерську в одній зі свічок 2000-х років. На 11-му поверсі. Ніколи не жила так високо. Кожну другу суботу я ходила на майндфулнес-групу онлайн. Мені конче треба було навчитись перемикатись із тривожних думок і бути в моменті тут і зараз, а не всоте читати новини та дивитись рілзи, які тільки розганяють кортизол. На одній із цих практик почалась повітряна тривога, якої я не чула через навушники, а коли вийшла до панорамного вікна в кухні, повз пролетів справжній великий шахед. Ще раз. Просто повз наш будинок!
Я повернулась на практику і сказала, що відчуваю злість. Учасниця, яка приєдналася зі Словаччини, відповіла, що відчуває радість, бо попри все ми тут і дбаємо про себе. Я відчула ще більше злості, але забула її за пару зустрічей.
Під час тренінгу з надання першої домедичної допомоги наш тренер-лікар розповідав, що, коли у людини є поранення і витікає кров, нервова система обирає, куди направити її залишки: в мозок, серце, нирки, легені, аби врятувати основні органи, оскільки це режим виживання. Не дивуюсь тому, що мені це так зрозуміло. Якщо обрати, на що витратити сили, то зрозуміти іншого і почути — навіть в десятку найважливіших справ не увійде. Хочеться просто не померти: мета на 2026-й, яку я дуже хочу виконати.
Пожити за кордоном та повернутись — було найкращим рішенням для мене, бо я знала, що мені важливі зв’язки зі «своїми». Я не розуміла, що буду робити, але хотіла налагодити стосунки з іще живими родичами — не хотіла бути з ними на відстані: ні пасивної агресії чи образ, ні реальних кілометрів. Я отримала рівень стресу, за який, мабуть, буду віддавати непосильний кредит своїм здоров’ям (всіма видами), але поки вчасно сплачую борги нервовій системі, відмовившись від алкоголю і займаючись спортом, але все ще прокидаюсь (на щастя) після недосипів під шахедами з відчуттям «я спав чи мене били?». Відчуття, коли приходиш в офіс, і всі РОЗУМІЮТЬ, чому всі невиспані й трохи трусяться. Стан, коли не потрібно пояснювати, чому тупиш і не можеш зрозуміти, як оплатити за каву, але бариста не проганяє. Чекіни та перевірки одне одного не тільки в чаті, але обіймами, штурхання каштанів з усієї сили у Маріїнському. Ця лікувальна мазь, яка все ще виписується в Україні без рецепта, народний засіб загоєння ран на серці, яку роздають навіть коли зникає світло, вода та електроенергія, гріє, заспокоює, склеює знов.
«Зустріньмось у кав’ярні, дружочки, дуже треба обіймів», — пишу я. І ми знаходимо час. Я бачу в книгарні свою знайому, з якою ми ніяк не можемо вибратись на каву, і small talk наче заживляє свіжі шрами від разючої прогулянки Подолом, який в один день став надто осіннім, а після ночі 22 жовтня відбиває небо, бо весь всипаний склом. Уперше в житті бачу згорілі автівки. Я вже думала сьогодні про смерть, бо на годиннику 09:02, минула хвилина мовчання, в яку я занурилась, а тепер переді мною наче фотографії оживають, тільки це не ефект IMAX, це ефект війни. Мені треба було почистити пам’ять свого мозку, бо цей кадр завантажується у надто великому розмірі. Можливо, він витісняє іншу важливу інформацію. Я не можу відвести очей і не бачити цього. Це — частина свого вибору бути тут. Серед «своїх».
Найгірше стається, коли «своїх» стає менше. В них самих. В їхній кількості довкола мене. Я втрачаю можливість побачити в будь-який момент подругу, яка виїжджає за кордон. Я не хочу більше спілкуватись із другом, який розповідає, як намахав систему і заброньований. Звісно, коли я повернулась, то мені здавалось (і це зазвичай найбільше розчарування, коли все не так, як я думала, як має бути), що на ранок після обстрілу, на другий день, на третій тиждень, сьомий місяць, на десятий рік війни, ми всі уже маємо просто розуміти одне одного поглядом, дістаючи паспорт, говорячи однією мовою. І що так буде тепер завжди.
Але ні. І після трьох тижнів чергових рекордних обстрілів (ця фраза уже стала такою звичною, що справжні рекорди загалом не дивують мене більше) я приходжу у компанію жінок, з якими живу в одному місті. Ми чуємо одні й ті самі звуки, ходимо одним маршрутом із метро і зранку, п’ючи свою чашку горя, говоримо про «враження» та влучання. Я розумію, що і приховувати не хочу, як мені зараз:
- Знаєте, я вже не вивожу.
- Нє говорі так! — Одразу реагує одна з них російською, яка знову переважає в кількох моїх професійних бульбашках. — Другім намного хуже!!
- Я буду казати все, що захочу (цікаво, що на мінімумі сил мій захист від нетактовності тримається надійно). Це ж про мене, мені ось так. Без порівнянь.
Вона ображається. Я думаю, що її образа не про мене, можливо, я озвучила те, що вона боїться навіть розпізнати, не те що визнати.
Лишатись близькими, тактовними, турботливими зараз, здається, є ще складнішим випробуванням. Бо це вибір. З роками й так складно багатьом знаходити друзів, а через наслідки й впливи війни їх може стати менше через зміну цінностей, інтересів, поглядів, які кардинально не збігаються з твоїми. Ми всі тут «свої», але «свої» — не всі.
«Як лишитись близькими, якщо мені це важливо? Дозволити їм їхній шлях та реакції. А це можливо тільки тоді, коли дозволяєш собі свої. Коли нема дойобу до себе, то й не дойобуєш інших, що вони якось не так живуть, горюють, сміються, коли не можна», — відповідає мені моя терапевтка, знаючи, що я це запишу в одну із сотень нотаток, які перемішані зі списками продуктів і думками о другій ночі про стосунки. Тоді ж вночі я згадую історію жінки, в будинок якої влучив шахед, а вона спала в берушах і побачила, що це сусідній під’їзд, тільки коли прокинулась. Спільний досвід у кожного свій.
У черговий ранок після чергового обстрілу я запізнююсь на роботу. В Літературному сквері на Гончара два чоловіки попри все грають у настільний теніс, хоча тільки восьма ранку. Вони тут щодня, навіть взимку. Я фільмую їх, аби поділитись в інстаграмі.
Вчергове здається, що світ розсипається, але саме люди, «свої», довкола збирають його в нову форму. Кінцуґі по-українськи.
*Кінцуґі — японське мистецтво ремонту розбитого посуду, коли тріщини не маскують, а увиразнюють за допомогою лаку, змішаного з порошковим золотом, сріблом або платиною, щоб продемонструвати унікальність та цінність досвіду.
