Френсіс Архипенко-Ґрей, вдова українсько-американського митця, одного з основоположників кубізму в скульптурі випустила книгу спогадів про останні роки його життя — «Моє життя з Олександром Архипенком».
Їхня історія почалася у школі Архипенка в штаті Нью-Йорк, коли 19-річна Френсіс стала його студенткою. Після смерті дружини художника Френсіс і Олександр почали жити разом, а згодом одружилися.
У своїх спогадах Архипенко-Ґрей розповідає про спільне життя з дивовижною щирістю й делікатністю, уважно простежуючи за змінами почуттів, майстерно поєднує глибокі психологічні спостереження, роздуми про мистецтво й побутові деталі, що створюють живу атмосферу епохи. Пара не раз стикалася з осудом — зокрема з боку родини Френсіс, яка не була готова прийняти їхні стосунки.
Для Архипенка мистецтво було понад усе, він бачив у Френсіс не лише кохану, а й талановиту мисткиню, підтримував і заохочував розвиватися творчо. Проте вона не намагалася повторити його мистецький шлях. Після смерті чоловіка Френсіс довелося долати складні випробування: конфлікти з артдилерами та непорозуміння навколо автентичності його робіт, частково спричинені самим митцем.
Книжка «Моє життя з Олександром Архипенком» вийшла у видавництві «Дух і літера».
Публікуємо уривок.
Початок
Того дня до невеликого світлого помешкання, де я оселилася влітку 1955 року, зазирнув мій новий учитель, і я відчула його особливо пильний погляд. Олександру Архипенку було шістдесят вісім років, а мені дев’ятнадцять. Я навчалася в Беннінґтонському коледжі й готувалася вступати до Єльської школи дизайну. Я була сором’язливою, але не перестрашилася — радше зацікавилася.
Проникливий погляд Архипенка цілковито заглиблювався навіть у найбуденніші предмети: не оминав ані кривої гілки, що дряпалася у вікно, ані вигорілого клаптя ліпнини, ані потертих країв моєї валізи. Його увага до кожної деталі ніби опромінювала кімнату.
Він мав «чаплінські» вусики, кругле черевце й залисину, оточену сивими пасмами, і від нього йшов неповторний дух свіжовипраної білизни, змішаний з ароматами художньої майстерні. Голос — глибокий, у ньому виринали модуляції з незнайомих країв. Акцент не суто російський, український, французький чи німецький — радше американська англійська з інтонаціями зі всього світу. Долоні непропорційно великі, робітничі.
У Скарсдейлі, передмісті Нью-Йорка, де я мешкала з батьками, людина в такому вбранні та ще й із таким акцентом, як в Архипенка, здавалася якоюсь недоречною.
Провести літо на студіях у Архипенка, перш ніж вирушити до Єля на навчання до Йозефа Альберса — такий вибір я зробила майже за замовчуванням. Мій викладач у Беннінґтоні, Саймон Мозельсіо (скульптор академічного напряму російського походження, який навчався в Берлінській королівській академії, дещо схожий на Архипенка, але не такий успішний), не без вагань запропонував мені подумати про школу Архипенка на півночі штату Нью-Йорк — навіть попри те, що студенти Беннінґтона поверталися від нього зі змішаними враженнями.
Іншим варіантом була школа Ганса Гофмана в Провінстауні. Для беннінґтонців то була найпопулярніша серед літніх художніх шкіл, але я більше тяжіла до скульптури, а Гофман викладав лише малярство. Крім того, я бувала у Вудстоку, і мені припала до душі тамтешня атмосфера: навколо ліс, природа, спокій.
Мій беннінґтонський наставник принагідно попередив: вибравши Архипенка, я можу отримати навчальний досвід за рамками просто академічного — ба навіть передбачуваного. Ані я, ані мій старший брат Стів, звісно, не очікували того, що нам відкриється, коли він того дня відвіз мене до художньої школи Архипенка.
Будівля, що постала перед нами крізь зелене мереживо дерев у кінці довгої приватної ґрунтової дороги, нас обох неабияк вразила. Вона скидалася на покинуте гірськолижне шале. Стіни сусідньої споруди, де містилася студія та майстерні Архипенка, похмуро супилися: колоди вивітрилися й потемніли під шаром креозоту. Усі дахи були вкриті толем, а головний вхід до школи нагадував двері комори.
Стів зауважив, які дивно незграбні ці будівлі: його це занепокоїло. Для нього тут було «страшнувато» — і моє рішення залишитися, схоже, його вельми приголомшило. Я виросла й вивчилася на Мангеттені, брат був студентом Сиракузького університету і мешкав у гуртожитку. А це місце на вигляд не було подібне ні до студмістечка, ні до літнього табору, ба навіть до жодного впорядкованого середовища.
Головна будівля гніздилася у вологій западині, що залишилася від кам’яного кар’єру, — тут утворилася природна фортеця зі скельним виступом, який правив за частину стіни. Зведена вона була самим Архипенком з усякої всячини. Холодне приміщення просякло сільським духом, змішаним із запахами пластиліну та вологої теракотової глини.
Цементна підлога була густо вкрита бірюзовою епоксидкою — такою ж, як балкончики, — а меблі являли собою еклектичну суміш вікторіанських і хутірських екземплярів, розкопаних на місцевих аукціонах та в секонд-хендах. До цієї мішанки додавалися химерні меблі, зроблені з залишків деревини та фарби.
На другому поверсі, де розташовувалася моя нова кімната, коридор був фактично закритим балконом із вікнами з фактурного скла, які відчинялися згори й могли відкриватися вниз до студії або виконувати роль ширми. Їхнє призначення, як виявилося, полягало в тому, щоб не давати пилові підніматися зі студії в житлові кімнати.
Ще більше здивувало мого брата (та й мене теж) те, що я сама анітрохи не перейнялася облупленою фарбою та безладом, схожим на сусідську барахолку. Школа, розташована на тринадцяти лісових акрах, була геть не схожа на помешкання моїх батьків у Скарсдейлі, куди вони переїхали з Мангеттена чотирма роками раніше.
Вони належали до заміського клубу, грали в гольф і вели консервативне життя єврейської родини середнього класу — ньюйоркців у другому поколінні. Життя в Скарсдейлі стало для них прологом до виходу на пенсію у Флориді. Вони не були ані релігійними, ані митцями чи інтелектуалами, не плекали й особливих амбіцій щодо мене чи брата.
Одначе вони доклали чимало зусиль, щоб захистити мене звичними способами, і були б спантеличені, якби дізналися, що душ у моїй новій школі може закінчитися легким ураженням електричним струмом, коли закручуєш кран. Кожна гроза несла небезпеку, бо не було належного заземлення, і я назавжди запам’ятала крихітну блискавку, що пролетіла крізь мої розімкнуті долоні й упала в стік кухонної раковини.
Батьки не бажали для нас із братом нічого, окрім того, щоб ми вписалися в суспільство, отримали пристойну освіту та слідували їхній моделі комфортного життя, яка виключала будь-які крайнощі в прагненнях чи досвіді. У мене не було причин не відповідати цим очікуванням — до мого доленосного, хоча й невинного рішення вчитися в Архипенка. Рішення, яке, на перший погляд, ґрунтувалося лише на небажанні провести ще одне літо в Скарсдейлі.
Того дня, попрощавшись із братом, я, сама того не знаючи, попрощалася й з усім тим способом життя.
Показавши мені, як відчиняти й зачиняти скляні двері на другому поверсі (і попередивши, що якщо зробити це неправильно, вітер чи дощ можуть усе пошкодити), Архипенко поспішив до своїх справ. Його заклопотаність видавалася майже нечемною, але мені було приємно, що до мене ставляться як до людини, здатної впоратися з вікном.
Розпаковуючи речі, які могли поміститися в малій шафці, я згадувала: навіть коли вже вчилася у старших класах, батько вічно підстрибував, щоб відчинити мені вікно — усе ще уявляючи мене дитинкою, яку не можна підпускати до підвіконня, бо випаде. А от Архипенко очікував дієздатності.
Те, що ліжко зустріло мене продавленим матрацом і невивітреним зимовим нафталіном, або що ванна кімната, яку я ділила з іншими студентами, конче потребувала свіжого шару фарби, не мало жодного значення. Обшиті панелями стіни моєї кімнати мали приємний вицвіло-блакитний відтінок, а двері зі скляним віконцем вели на вузький балкон.
За ним видніло велике горіхове дерево (якого вже давно немає), у його гіллі стрибали білки та скрекотіли сойки. Вони й розбудили мене наступного ранку. Яскраво світило сонце, і на мене чекала майстерня.
