Він роззувся й занурив ноги у вологий пісок. У шарфі, затягнутому до підборіддя, він нагадує Гемінґвея у светрі під шию — тільки з більш м’якими рисами й вразливістю, яку той би ніколи собі не дозволив.
Мартин, чи то чайка, стрімголов пірнає у воду. Видовище настільки драматичне, що хочеться аплодувати, але я обмежуюсь ковтком пива Wicküler. Німецького пива, до якого додаються креветки, ніби хтось випадково змішав меню порту й сільського ярмарку. Я жую і думаю: а чому б не лишитися тут? Для цього, звісно, треба було б завести велосипед, вудочку й собаку якоїсь мисливської породи — обов’язково з довгими вухами й норовом, щоб підкреслити мою несподівану осілість.
Поля й лісосмуги нагадують рідне село, і тільки море видає чужу країну. Воно має такий вигляд, ніби випадково опинилося серед звичних ландшафтів, мов родич, який прийшов на весілля без запрошення, але зробив свято кращим. Саме море надає цьому місцю шарму: маяки, оглядові колеса, затишні кафе, які намагаються здаватися вічними, хоча п’ятдесят років тому їх не існувало. Місто було по той бік Берлінської стіни, і та сторона, звісно, не передбачала такої кількості затишних кафе. Вона передбачала інше: військові бази, робітничі гуртожитки з однаковими вікнами, санаторії з коридорами, що пахли хлоркою. Передбачала холодні бетонні стіни, бронзових солдатів, які дивилися кудись за обрій, — завжди у напрямку, де мало би бути майбутнє.
Але тепер тут мешкають люди, які вітаються по-північному: Moin — і цим словом, коротким, мов кивок, вони ніби наголошують, що належать до моря, а не до минулого. Вони перефарбовують будинки у жовті кольори, малюють на стінах маяки, чайок і якорі. Це схоже на те, ніби вони намагаються виправити географію — перетворити місто зі спогаду про Схід на листівку з Балтійського узбережжя.
І все ж, поки я сиджу тут із пивом і думаю про велосипед, вудочку і собаку, в мені ворушиться відчуття, що залишитися — значить зрадити не когось конкретного, а саму ідею руху вперед. Учора ми з Танею стояли перед такою самою хвилею, і вона здавалася важкою, як камінь. Сьогодні ж хвиля сміється — піниться, хлюпає, ніби хоче оббризкати нас до колін і втекти назад, переможно регочучи.
Учора Таня раптом сказала:
— Тут немає бідності.
І додала, майже пошепки, якось не до мене, а до води: «Моя баба тримала овець у хаті, аби не замерзнути». Також баба ховала овець, щоб не забрала «власть»; після війни залишилося четверо дітей без батька.
У цей момент хвиля — морська хвиля, чужа, північна — раптом обернулася для мене важким каменем, і я заплакала. Мене буквально прорвало. Я подумала, що ми тягнемо за собою ці спогади, мов будякові колючки, вплетені в одяг. Ми боїмося їх торкатися, ніби заборонених предметів, і водночас знаємо: одного дня вони все одно вистрибнуть назовні. Мені раптом стало гірко, як буває лише на похоронах. Я дивилася на хвилі, які вдавали байдужість, на низьке, затягнуте небо, і чомусь згадала про Ісуса.
А потім — зовсім несподівано — про Марію Магдалину, яку, ймовірно, хрестили в такій само холодній воді. Коли мені отак нестерпно, я уявляю ще Івана Хрестителя та інших святих, які з головою занурювалися у таку світло-зелену студінь води, аби заново народитися.
Але пам’ять уперта. Ніби з-під води виринають покручені, мов корчі, руки бабусь, що перед смертю встигли довірити мені свої історії про бідність, голод, смерть, «гарбузики» на траві спориш, які вони жували, про сестричок, яких не встигли нагодувати. Ця таємна скринька завжди при мені.
Часто ми ходимо з Танею та її двома дітьми в їдальню при монастирі. Загалом у неї їх п’ятеро — троє залишились в Україні. Там вона вчителювала, а тепер роздає виделки й серветки, так спокійно, ніби все життя саме це і робила. У тій їдальні сидять люди, які давно втомилися прикидатися, що все гаразд.
Дехто нагадує Фріца Хонку*, хтось — літню фрау зі старого кіно. У кутку стоїть жовтий буфет із книжками — Bücherregal. Я довго намагаюся запам’ятати це слово, записую його в блокнот і відчуваю легку ніяковість: чужа мова не лягає на язик, як і ця нова, вимушена бідність — не наша, але така знайома.
Я виходжу з їдальні в осіннє місто, дороги якого обліплені бруківкою. Тут постійно щось ремонтують, обрізають старі дерева, метуть. В парках і на будовах працює багато жінок у комбінезонах з цупкої тканини. Також багато жінок ведуть трамваї та автобуси. Коли дивишся на птахів, то здається, що то все чайки. Але коли птахи знову пролітали над Доберанським монастирем, я зрозуміла: це гуси. Ключ гусей у небі. І щось у цьому було дивно знайоме. Я подумала: можливо, це і є мій дім — не місце, а рух.
Я дивилася на них і згадувала перші книжки з дитинства, де гуси летіли в теплі краї, згадала школу, вирізаних із картону журавлів, яких ми вішали до вікна, лелечі гнізда на стовпах. Усе це сплелося в одну смугу пам’яті. Вони летіли, і здалеку здавалося, що це винищувачі. Усередині мене здіймалася дивна, не зовсім зрозуміла радість — майже щастя, майже страх. Я обвела поглядом доньку, — наче хотіла переконатися, що всі ще тут, що ми не стали тінями в чужому сні.
Було в цьому щось фатальне, але не моторошне. Не та нудотна тривога, а радше — прийняття. Сьогодні у новинах — НАСА готується збити метеорит, який, кажуть, наблизиться до Місяця у 2032 році. Трамп знову щось заявляє. Раніше його слова про міграцію проходили повз — тепер від них залишається присмак огиди. Лідер Америки атакує зелену енергетику, називаючи її шахрайством. Еміграція, каже він, знищує культурну спадщину Європи. Що за нісенітниця. Лишаю телефон і дивлюся у вікно: гуси все ще летять, і життя, попри все, тримає сенс у своїй урочистій красі.
Автобус везе у пасторальний ландшафт: білі корови на полях; сучасні вітряки, схожі на турбіни літаків або на журавлів, що застигли у польоті. Тіні від їхніх пропелерів повільно повзуть по землі — як нагадування, що рух завжди триває. Улітку я відвідала відреставрований вітряк у центральній Україні. Старий, дерев’яний, але тепер — із новими лопатями. Я притулилася спиною до його теплої поверхні й вдивлялася в поле. Електроопори стояли, мов вартові, підпираючи важке рідне небо. Я приїхала туди познайомитися — так я собі це уявляла, — але зустріч виявилася прощанням. Дев’ятнадцяте століття, але наче вчора. Тут — турбіни, що женуть повітря у майбутнє; там — млин, який тримає минуле на своїх дерев’яних крилах. І я між ними. Мені досі не вдалося зрозуміти, з якого боку кордону починається дім.
Віконниці на будинках розчинені широко, немов альбатроси, що чекають дозволу злетіти. Балтійське узбережжя заставлене червоною цеглою — акуратні коробки з похиленими дахами, які ховають чужі таємниці. А всередині? О, всередині — окремий всесвіт: погляд у шпарину буфету, де на тебе дивляться декоративні маяки. Мініатюрні пташки в морських кашкетах сидять у своїх гніздах і вдають, що все під контролем. Прямокутні вікна, розділені порівну, як кімнати, що ніколи не будуть об’єднані.
Вікна в Україні наповнені ватою та зламаними гірляндами у вигляді зірочок. Такі підвіконня трапляються у старих низьких будинках. У вату, як у сніг, вмощують статуетки Божої Матері. Точнісінько, як із вікон німецьких сіл на перехожих глипають альбатроси, чайки і маяки, в Україні за тобою спостерігають ангелики. Це, мабуть, останнє, що бачила Фочиха, коли йшла топитися у річці. Бабуся наклала на себе руки минулого літа. Якби її топографією була Північна Німеччина, а не Україна, то перед смертю зі своїх світів дивилися б на неї осудливим поглядом мініатюрні пташки в морських кашкетах, а не печальні обличчя святих. Може, якби вона побачила знак риби на світло-блакитних стінах будинків, то передумала б вмирати. Спогад про Фочиху заскочив мене тієї миті, коли в поле хтось висипав жменю дрібних пташок. І вони розповзлися небом, мов пожоване насіння. Я завжди знала, що з нею станеться якась халепа. Я знала це, вдивляючись восени у блиск Черемошу. Сама, перебуваючи під скляним ковпаком, як би сказала Сильвія Плат, я її відчувала. Хоч наші самотності різнилися за природою: у неї — стареча, у мене — післяродова.
Сьогодні ми сіли в туристичний локомотив, який тягнув нас до Бад-Доберана. Наші місячні квитки не передбачали цієї поїздки, але німкеня, котра перевіряла документи, глянула спершу на папірець, потім на нас і, після короткої паузи, ледь усміхнулася: «Окей». Мовчазний подарунок у країні, де все звикло бути впорядкованим. Всередині потяг був дерев’яним, простим, і трусився він майже так само, як ті електрички, що везли мене з Черкас до Києва. Чорний дим бився у вікна, ззовні це мало романтичний вигляд, а всередині дряпало горло.
По обидва боки тягнулися поля, жовті плями посадок, блискітки моря з яхтами, будинки кольору лавандового морозива. Подвір’я, дорожні знаки, адміністративні будівлі — все тут було під знаком моря. І навіть чоловік у вагоні навпроти, з руками, розписаними кораблями та якорями, здавався частиною цієї географії. Я дивлюся у вікно. І бачу два світи. Один — мирний, з яхтами і будиночками. Інший — там, де рахують снаряди, де втрати звучать як цифри. Я заплющую очі й дедалі більше відчуваю себе всередині фільму або посеред іншого століття. В потягу, який облаштовано так, аби перенести туристів на короткий відрізок часу в інший вимір, в епоху телеграфу та радіо. Парадокс у тому, що тут люди ностальгують за минулим століттям, а в Україні його проживають.
У рік, як почалася велика війна, я їхала до Києва. Того дня полями бродили зграї лелек, а я читала книгу віршів Жадана. Я звернула увагу, що земля волога, чорна, слизька, розірвана на клапті. З дитинства мене мучило питання: чи пам’ятає земля більше, ніж ми.
Одного літа, стоячи серед малини, я спитала бабу, чи була війна й тут — на цьому клапті землі, просто між полуницею і кущами малини. Мені тоді здавалося, що війна траплялася з усіма старшими і торкалася всього — кожного городу, кожної груші, кожної жмені землі.
Баба щось буркнула у відповідь — коротко, сердито, як бурмочуть люди, що вже все бачили і давно перестали дивуватися. Цей спогад заскочив мене дорогою до Києва — неочікувано, як запах диму від старого вогнища, що, здавалось, давно згасло.
Після того я вишила сорочку, навіяну полями з журавлями. Там були гнізда й квіти, схожі на зім’яті соняшники; коричнева серцевина з шерстяних ниток, дерево життя, що проростало з тіла полотна. Усе це, як виявилося згодом, було передчуттям — моєї вагітності й того моменту, коли світ тихо, майже непомітно, надломився.
Я йду на маяк Басторф, і мені здається, що я уві сні. Я ще не звикла до цього місця: постійно ловлю себе на тому, що забуваю, де схід, а де захід, де море, а де я сама. У такі хвилини здається, що я не живу, а вписана — як фігурка — у чужу картину.
Може, саме так я почувалася тоді, у Шверині, коли ми стояли перед великою рамою без полотна. Її виставили посеред парку, і крізь неї відкривався краєвид на озеро. Люди проходили крізь неї, ніби мимоволі ставали експонатами. Вони входили й виходили, як риби, що на мить з’являються в акваріумі, а потім зникають у власному русі.
Я — частина Балтійського узбережжя. Наче піщинка, що прилипла до лінії прибою, до гнилих водоростей і мертвої риби. Пам’ять у мені розчиняється, ніби хтось тихо промив її солоною водою. Маленька амнезія просочується крізь мене.
*Фріц Хонка — німецький серійний убивця. У 1970-х роках він убив кількох жінок, яких знаходив у дешевих барах, зокрема в «Золотій рукавичці». Його злочини викрили випадково після пожежі в його квартирі. Образ Хонки став символом занепаду, самотності й соціальної деградації повоєнної Німеччини.
