Нова книжка ірландської письменниці та сценаристки Сесілії Ахерн, чиї романи здобули популярність у всьому світі, «Тисяча різних способів» — емоційна та чуттєва історія, де важливе значення має колір, а радше вміння його бачити й відчувати.
У дитинстві Еліс бачить почуття, емоції та наміри інших людей через колір, саме кольори стають її способом взаємодії зі світом. Спершу дівчинку це лякає, та згодом вона вчиться жити з таким незвичним даром, адже завдяки йому може знати й бачити більше за інших. Одного дня Еліс зустрічає чоловіка, та, на власний подив, не може розгледіти колір його аури. Можливо, цей чоловік стане найважливішою людиною у її житті. Але який колір був притаманний такому особливому для Еліс чоловікові та як складеться їхня особиста історія?
У своїх творах Сесілія Ахерн часто звертається до тем любові, втрати, внутрішнього зцілення та пошуку себе. У 21 рік вона написала роман «P. S. Я кохаю тебе» (2004), який миттєво став бестселером в Ірландії, Великій Британії, США, Німеччині та Нідерландах. Книжка була перекладена понад 40 мовами та екранізована у 2007 році, у головних ролях — Гіларі Свенк і Джерард Батлер. Її другий роман «Де закінчуються веселки» також став хітом і був відзначений німецькою літературною премією CORINE. У 2014 році на основі книжки був знятий фільм «З любов’ю, Розі» з Семом Клафліном і Лілі Коллінз у головних ролях.
Публікуємо уривок.
***
Ми з Оллі граємо у квача в парку. Оллі дратується, що не може мене зловити, хоч завжди ловив. Він розчарований і роздратований, але я не звинувачую його. Г’ю та По доєдналися до гри. Я радію, коли їм набридає цілуватися і вони звертають увагу на нас. Оллі ще більше дратується, бо йому складно нас ловити, і радісний підлітковий безневинно-рожевий перетворюється на лютий криваво-червоний. Піддаюся брату, перш ніж вибухне металевий червоний і гра закінчиться. Коли доганяю Оллі, випадково наступаю йому на п’ятку кросівки. Вона злітає, і брат продовжує бігти по мокрій траві в шкарпетці. Оллі стягує шкарпетку й стрибає на одній нозі до свого взуття, кричачи на мене, бо я його роззула. Утрачає рівновагу й босою ногою стає на траву. Над головою брата з’являється хмарка злого червоного кольору, яка рухається вздовж тіла, але, коли доходить до стопи, стає коричневою. Потім коричневий починає підніматися по тілу, перемагаючи червоний, а я, роззявивши рота, стою і дивлюся на цей неймовірний перехід кольорів. Коричневий накочується на червоний, як припливна хвиля, він майже такого самого кольору, як земля під травою. Оллі ніби пустив коріння і проростає. Коли коричневий уже біля голови, брат опускає голову й дивиться на ногу в мокрій траві. Перебирає пальцями ніг у багнюці. А потім сміється.
Наступного разу, коли Оллі вривається терпець або тільки починає вриватися, я кажу йому вийти надвір і зняти взуття. Він ходить босоніж по дворі, опустивши голову й спостерігаючи, як його пальці зникають у високій траві та чвакають у багнюці.
Вона дивиться на все з відчиненого вікна й курить. Хочу, аби вона сказала щось приємне, але вона тільки викидає недопалок і затраскує вікно. Недопалок падає на мокру траву й шипить. Зараз мене обвиває щастям. Не таким звичайним, коли в кімнаті багато людей і всі сміються, ні, — занадто багато людей сміються, аби приховати щось, від чого важко на душі. Мене тішать тихіші миті, інтимніші. Часто прогулюю школу, іду до парку неподалік і спостерігаю за мамою, яка гойдає доньку на гойдалці. Вона співає, жартує, і довкола витають найчистіші кольори щастя. Те, як вони обмінюються кольорами, нагадує мені хвилі, що відпливають від берега, а за мить накочуються знову. Це розслабляє. Маленька дівчинка з іграшкою, яку вона огортає рожево-золотими кольорами любові, яка її заспокоює і яку вона не відпустить. Мені хочеться підкрастися до неї і, як вона, закопати ноги в пісочниці, де бактерій більше, ніж піску. Зануритися у світло цієї дівчинки.
А потім я дещо розумію.
Якщо я це зроблю, то крастиму її світло. Не можна красти чужого щастя.
Коваль свого щастя — тільки ти сам.
Через мою неприйнятну поведінку в початковій школі до місцевої середньої школи мене не приймають. Лише одна з чотирьох шкіл у нашому районі згодилася мене взяти, але спершу я маю пройти оцінювання поведінки.
Зі спеціалістом з оцінювання поведінки поводжуся ввічливо. Здається, я добре справляюся. Запитую про його сім’ю, чи їде він кудись на літні канікули тощо. Г’ю казав, це важливо, ну і добре поводитися. Не те щоби мені потрібно було нагадувати. Я погано поводжуся, коли хтось мене дратує, коли головні болі сильнішають або колір інших передається мені, а я нічого не можу з цим зробити.
— Твоя мама сьогодні прийде? — запитує він.
— Ні. Я не знала, що вона мала бути.
— Їй надіслали документи. Ну добре, почнімо тоді з тебе.
Він витягує кілька аркушів паперу. Справжній поведінковий тест, надрукований. Потрібно ставити галочки в квадратиках. Мені це здається не дуже справедливим, оскільки я сюди прийшла, а вона ні.
— Де ви були?
Усе починається, коли вертаємося додому. Я була із Г’ю та По, вешталася за ними, як третя зайва, але насолоджувалася кожною хвилиною їхнього товариства. Мені було затишно. Вона сидить незворушно на дивані, дивлячись на двері й чекаючи нас. Радість, веселощі й легкість від недільної прогулянки з Г’ю та По вивітрюються, щойно відчиняємо двері.
Довкола її голови — червоний. Іскриться, ніби вулкан, що ось-ось вибухне.
Колір летить до Г’ю, я заступаю брата, захищаючи, але колір мене випереджає. Не встигаю добігти до Г’ю, як червоний відбивається від його грудей, ніби від захисного поля, і повертається до Лілі.
Як він це зробив?
— Ти була в ліжку, не хотів тебе турбувати, — каже він. Г’ю кидає сумку на підлогу й підходить до Оллі.
— Гей, Оллі, ти вже щось їв?
Уже четверта година. Молодший брат не спить ще з сьомої, дивиться телевізор.
— Їв тости, — каже він. Нізащо в світі Оллі не підставить Лілі.
— Немає хліба, — кажу я, аби виручити брата. Йому необов’язково брехати. Ми знаємо, що він голодний, втім, Оллі гнівно дивиться на мене.
— Я саме збиралася в рибний, — каже вона зверхньо, ніби захищаючись від Г’ю. Вона не хоче, щоб він був поганої думки про неї, бо знає, що Г’ю кращий за нас усіх разом узятих.
— Це добре, — каже він. — Хочеш, щоб я пішов і купив?
— Гаразд.
Червоний починає зникати там, звідки й з’явився, ховаючись, ніби в кратер вулкана. Братові вдалося змінити її колір, та як він це робить? З’являється зелений, подібний до зеленої крапельки на воді. Крап. Крап. У формі бактерії. Темно-зеленої, майже чорної, але не чорної. Точно не чорної. Здавалося, що чорний ось-ось з’явиться, але цього ніколи не траплялося. Мені важко уявити, що станеться, коли одного дня ми його таки побачимо. Дуже цього боюся.
— Можна з тобою? — запитую Г’ю, нервуючись, бо не знаю, чого чекати вдома.
— Ні, — відповідає вона замість брата. — Але візьми Оллі. Тримай, — і дає йому двадцять євро. — Візьмеш мені бургер у клярі й картоплю з карі.
Думаю, що Лілі піде нагору, втім, вона залишається сидіти на дивані й перемикає канал з мультиками на якусь телевікторину. Оллі кидає на мене злісний погляд. Він заздрить, що я залишаюся, а його послали з Г’ю. Він не відчуває того, що я: є причина, чому мене залишили вдома, і хорошого в цьому мало. У незручній тиші сідаю на інший край дивана, сиджу непорушно. Гірчично-жовтий. Слизький зелений. Схоплюю сарказм і злість.
— Тобі прийшов лист із твоєї нової школи, — каже вона, показуючи на розірваний конверт, що лежить на оббитому столі біля вхідних дверей. Нікому не приходить в голову пересунути стіл. Нові вм’ятини з’являються на ньому щоразу, як хтось відчиняє двері.
— З якої школи? — запитую я, надіючись, що мій поведінковий тест показав, що я можу залишитися в нормальній школі.
— Школи-інтернату для диваків, — каже вона, запалюючи сигарету. — Починаєш навчання з вересня.
Заворожено спостерігаю за переливом її кольорів, коли вони не стосуються мене. Або якщо мені вдається якось відволіктися в думках, поки кольори переливаються. Мовби сидиш у передньому ряді цього магічного шоу і спостерігаєш, як міняються кольори від гірчично-жовтого до металево-червоного. Трансформація. Краса відтінків. Але звук під час дійства завжди неприємний. Неприємне те, як він відчувається, яку енергетику несе. Краси в ньому немає.
У передостанній день школи, після якого я ніколи більше не побачу своїх однокласників, трохи сумую. Щоправда, з більшістю із них у нас були бійки. Я поставила Дженні синець під оком, жбурнула Фараджі в голову бляшанку з-під коли тощо, але робила це для самозахисту. Втім, мене попереджали, Г’ю найбільше. Якби я тоді тільки знала, як усе обернеться, якби знала, що мене відрахують і переведуть у місце, подібне до в’язниці, може, б і не звертала уваги на моїх кривдників. Але я знаю, що стається, якщо ігнорувати, коли тебе ображають. Ситуація погіршується. Люди думають, що ти не можеш за себе постояти, тож стаєш для них мішенню. Слід показати від самого початку, що не терпітимеш.
Шкода, що я не можу постояти за себе вдома з Лілі. Уже й не пригадаю, коли все почалося. Здається, так було завжди. Я не хотіла, щоб у школі склалося так, як удома. У школі був час бути собою, втім, я не впевнена, що тепер подобаюся собі такою, якою стала по завершенню школи. Як добре, що за окулярами вони не бачать моїх мокрих очей.
Не можу відвести погляду від міс Муні та її кольорів сьогодні.
Коли виходимо з класу, проходжу повз стіл міс Муні й кажу: «Вітаю вас».
Вона дивиться на мене здивовано та збентежено, і тоді розумію, що вона й гадки не має, про що я. Бо ще не знає. Але наступного дня, останнього перед літніми канікулами й мого останнього дня в цій школі, вона просить мене вийти за нею з класу. Весь клас гуде від подиву, коли йду до дверей. Джеймс мені кривляється. Кидаю в нього своїм компасом. Навіть крізь джемпер компас боляче поцілює в Джеймса, і той, здається, зараз заплаче.
Міс Муні зачиняє двері, сідає на лавку й дуже тихо питає, майже шепоче:
— Чому ти привітала мене вчора?
— Бо ви вагітна.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю.
— Можеш мені розповісти, Еліс. Поясни, звідки ти знаєш.
— Здається, я почула, як хтось про це говорив.
— Я ще не знала про вагітність учора, Еліс, — каже міс Муні лагідним голосом. — Можеш мені довіряти.
Я довіряю міс Муні. Вона одна з тих небагатьох вчителів, що дозволяють надівати окуляри в класі, адже її брат також мав жахливі головні болі.
— Я бачу кольори немовлят.
Золотий. Чистий золотий мерехтить біля її живота, ніби корона. Ні в кого не було золотого, принаймні серед тих, кого я зустрічала. Я бачила його тільки біля немовлят, новонароджених, яким усього кілька днів чи тижнів, коли їх провозили у візках повз мене. Золоті хмаринки, наче німби, кружляють довкола їхніх голівок. Уподібнюю пологові будинки до Форт-Ноксу.
Міс Муні потрібен якийсь час, аби осмислити сказане мною.
— Я бачу кольори, — миттю додаю я, шкодуючи, про те, що вже сказала. — Саме тому надіваю окуляри.
Учителька уважно на мене дивиться.
— Ти комусь ще про це розповідала?
— Братові Г’ю.
— З вересня ти починаєш навчання в Академії Кліарв’ю?
— Так, у школі для диваків.
— Не кажи так.
— Її так назвав Фарадж, — заглядаю в клас. — Тому я кинула бляшанку з-під коли йому в голову.
— Це не так, Еліс. Ти підеш до терапевтичної школи-інтернату. Так, там допомагають тим, у кого проблеми з поведінкою, але ти інша, адже ти обдарована.
— Проклята.
— Думаю, що в тебе дар, — каже вона й усміхається так, аж я шаріюся. — Я б не зробила тесту, якби не твої слова вчора. Я довго на це чекала.
— Угу.
— Академія зможе приділити тобі всю ту особливу увагу, на яку ти заслуговуєш, щоб допомогти тобі впоратися з кольорами, аби ти не гнівалася через тих, хто не достатньо розумний, аби збагнути твій дар. Мені шкода, що ніхто в цій школі не розумів тебе.
Не знаю, як мені реагувати на ці слова. Окрім Г’ю, який розуміє мене завжди, мені здається, ніхто ніколи в моєму житті не казав мені, що йому шкода. Хіба що вдавав, що розуміє. Після її слів розумію, що і міг би існувати світ, де люди справді мене слухають і розуміють. Сумно, що не всі можуть бути як міс Муні.
Вона сидить на лавці, усміхається, радіє новині.
— А ти бачиш ще щось?
Думаю.
— Він не кохає вас, — кажу я.
— Що? — її усмішка зникає.
— Я бачу, як ви віддаєте містеру Муні весь свій рожевий, але він його не приймає. Рожевий відштовхується від нього назад до вас.
Судячи з її обличчя, мені не варто було цього казати, але я сказала правду, і в глибині душі вона це знає. Хай краще дізнається зараз, ніж коли близнюки з’являться на світ.
