Оксана Семенік — історикиня мистецтва, дослідниця українського мистецтва XX століття та Чорнобильської катастрофи. У своїй книжці «Марія Примаченко без міфів» вона пише про сміливу жінку з маленького поліського села, яка створила власний всесвіт — сильний і химерний.
Від дитинства в селі, де Марія малювала квіти на стінах хат, до Лаврських майстерень у Києві, від перших звірів до трагедій війни, особистої втрати, Чорнобиля та виставок у Парижі, Нью-Йорку й Венеції. Занурившись в архіви, авторка оповідає справжню історію Марії Примаченко та розвінчує міфи, якими оповитий її образ.
Публікуємо уривок.
Звірі у Парижі та міф про Пабло Пікассо
Звірів Примаченко вже бачили Київ, Москва та Ленінград. Можна тільки уявити собі, як почувалась Марія, що лише рік тому була звичайною дівчиною з маленького села. А тепер її чекало щось ще неймовірніше — Всесвітня виставка 1937 року в Парижі. Звісно, Примаченко не поїхала туди. Її ніхто й не запрошував. Вона навіть не мала внутрішнього паспорта — його Марія отримала лише 1953 року. Але й це відбулося на двадцять років раніше, ніж для більшості селян в Україні.
Девіз Всесвітньої виставки 1937 року — «Мистецтво та техніка в сучасному житті». А отже, показати радянський павільйон через поєднання процвітущого соцреалізму та народного яскравого мистецтва було ідеальним рішенням. Народне мистецтво було представлене не як самостійне, а як народні ремесла, у вигляді виробів легкої промисловості та дизайну. Радянське мистецтво показали через соцреалізм — портрети вождів, усміхнених робочих, піонерів. Вхід до радянського павільйону прикрашала спеціально створена для цієї виставки скульптура Віри Мухіної «Робітник і колгоспниця», що стала ледь не символом Радянського Союзу. Критики вбачали схожість нацистської Німеччини та Радянського Союзу в підходах до пропаганди та мистецтва. Але попри це, радянський павільйон таки зібрав чимало медалей. У контексті цієї виставки з іменем Примаченко виникло кілька міфів, популярних і нині, — про Пабло Пікассо, Марка Шагала й золоту медаль.
Про Пікассо, Шагала та Примаченко можна почути і прочитати різні нісенітниці. Зокрема, що нібито Пікассо і Шагал відвідали персональні виставки Примаченко і були вражені її роботами. Пікассо назвав Марію геніальною. За іншою версією, він сказав, що якби французи мали таку художницю, то вони змусили б говорити про неї весь світ. А Шагал так захопився творчістю художниці, що почав малювати дивних істот, схожих на її звірів. (Хоча Шагал малював тварин приблизно з 1913 року.) Звісно, і Пікассо, і Шагал могли відвідувати радянський павільйон 1937 року.
Можливо, Пікассо навіть дійшов до робіт українських мисткинь-селянок. Можливо, він здивувався кольоровим та яскравим звірам Примаченко, які чимось навіть подібні до його видатної «Герніки», створеної в 1936 році. Адже звірі Примаченко теж були не лише добрими. Ми, історики, віримо документам. Утім документального підтвердження словам Пікассо немає. Зате є стаття в «Голосі України» за 1994 рік, де розповідається, звідки, найімовірніше, взявся міф про Пікассо та Примаченко.
У 1960-х багато хороших людей намагались зробити все можливе, аби Марія Примаченко отримала Шевченківську премію. Це покращило б її фінансове становище, і художниця нарешті здобула б визнання. Бо, хоч як це дивно, насправді радянська влада не дуже балувала і любила Примаченко. Потрібно було повернути ім’я видатної мисткині в кабінети чиновників. У 1962 році відбулися чергові вибори делегатів на Всесоюзний з’їзд художників. (У радянській системі було багато всіляких з’їздів, які не те щоб щось вирішували насправді, але створювали ілюзію народного голосу.) Про Марію Примаченко мало хто знав, утім журналіст і мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін вирішив запропонувати мисткиню як кандидатку. Шанси були мізерні, але тоді втрутилась художниця Євгенія Дмитрієва, сказавши: «Товариші художники! Я закликаю вас голосувати за Марію Примаченко! Це маловідома людина, але велика народна художниця. Знаєте, що сказав про неї Пабло Пікассо? Він сказав, що це геніальна художниця. Якби український народ мав тільки одну Марію Примаченко, то й тоді він міг би пишатись перед усім світом!». Важко не погодитись з її словами. Але саме за комуніста Пікассо проголосували.
Добре, з Пікассо розібрались.
А чи була золота медаль? Найкращим виробам і мистецьким творам на міжнародній виставці присуджували медалі — їх щедро роздавали, й один національний павільйон міг отримати декілька десятків за одну виставку. Тож золота медаль могла би бути, та документальних підтверджень цьому поки немає. Примаченко згадує, що вона отримала її разом з Іваном Гончаром. Напевно, малось на увазі, що отримали вони обоє за розписи глечиків та посуду, які Гончар ліпив, а Примаченко розмальовувала. Проте медаль і диплом нібито загубились. Срібну медаль також отримала її подруга та колега Параска Власенко за свої розписи. Про це є згадки в особистій справі Власенко та інших довідках. Натомість у схожих документах про Примаченко золота чи інша медаль не згадується.
