Ця історія починається у 2001 році, коли молода офіцерка армії США Джей Ті Блетті після подій 11 вересня отримує наказ їхати до Афганістану. І продовжується в Україні у 2018 році, коли Джей Ті вже як фотожурналістка вирушає на Донбас знімати портрети українських добровольців.
Книжка «Плем’я війни», що вийшла друком у видавництві «Комора», — це розповідь про війну очима ветеранки та воєнної документалістки, мозаїчний візерунок зі спогадів, репортажів, рефлексій та інтерв’ю. Тут наче у калейдоскопі змінюються обличчя міст — Новий Орлеан, Кандагар, Насирія, Київ, Торецьк, Бахмут. Тут звучать голоси тих, кого авторка зустрічає на своєму шляху і хто стає частиною її життя — Юлії Толопи, Аліни Вяткіної, Біжана Шаропова.
«Плем’я війни» — це дуже чесна та щира історія про шанс рухатися вперед, пошук справжньої свободи, про особливий світ ветеранів зсередини.
Публікуємо уривок.
Київ, не Киев
Квітень 2018 року, Київ, Україна
У Києві була особлива енергетика. Щось радіоактивне, заряджене, взаємопроникне й водночас незавершене, як буває при втраті віри або готовності підняти білий прапор. Більше схоже на балансування на межі, наближення до точки самозаймання, ніби одна випадкова тріщина в кризі може відкрити безодню, що затягне нас усіх у свої глибини. Я відчувала це посеред майдану Незалежності, у місці, де збиралися учасники Революції гідності. І я відчувала це, коли прогулювалася з Аліною Вяткіною, двадцятидворічною дівчиною ангельської зовнішності з запальним характером і синьо-зеленими очима, якій у листопаді 2013 року виповнилося лише вісімнадцять. Новоспеченою студенткою київського університету вона вийшла на маленький мирний протест у відповідь на твіт, яким молодь закликали піднятися не лише проти раптової відмови українського президента Віктора Януковича від євроінтеграції, а і проти багаторічної корупції в уряді та порушень прав людини, що зародилися задовго до її появи на світ. Ах, ці очі — вони у всіх мали відтінок пороху та льоду. Але це був не просто колір. За ними ховалася сила — минулого, теперішнього, майбутнього — яка, можливо, постала ще до їхнього народження, закарбувалася в голоді та масових репресіях, у випробуваннях і стражданні, які перетворили м’якість на твердий клинок.
Аліна мовчки мружиться від вітру й у тиші прислухається до спогадів, які рояться в її голові. Жодної сльозинки, навіть коли вона показує місце на вулиці Інститутській, де пострілом у голову вбили її друга Устима. У той день вище керівництво дало дозвіл на використання бойових набоїв, і снайпери почали розстрілювати протестувальників з дахів розкішних парламентських будівель Києва.
— Я не можу плакати. Досі, — каже дівчина.
Ми зустрілися за кілька годин до походу місцями революції. Аліна стояла на тротуарі біля квартири, яку я винайняла в Києві, і нервово затягувалася сигаретою, коли під’їхало таксі. Це було наше перше заплановане інтерв’ю, призначене через три години після мого приземлення в міжнародному аеропорту «Бориспіль» в Україні. Але різниця в часі мене не хвилювала. Я була в захваті від історії дівчини, епізоди та уривки з якої вже почула, і не збиралася гаяти час на відпочинок.
Ми познайомилися майже випадково, коли я ще була в США, під час запланованого дзвінка по скайпу з іншим ветераном-добровольцем. Я тоді намагалася з’ясувати, як саме почалася війна в Україні і хто входить до тієї статистики, яку мені навів Джон, — 250 тисяч солдатів, які брали участь у бойових діях з 2014 року. Для поїздки в Україну, а особливо ближче до фронту, мало бути щось більше, ніж дивне бажання опинитися в зоні ризику.
Прагнення Ділана за всяку ціну поїхати зі мною змусило проаналізувати і власні мотиви. Абсолютно точно, до його посадової інструкції не входив обов’язок везти мене на лінію фронту й брати участь у фотоавантюрах. Але чи було це частиною моєї роботи? Я не у відрядженні, і це однозначно виходить за межі редакційних завдань газети «The New Orleans Advocate» та FEMA. Я ще не мала чіткого уявлення про те, хто або що чекає на мене в Україні, окрім війни, солдатів і ветеранів.
Подальші дослідження заплутали ще більше: розрізнені матеріали, доступні англійською мовою, описували складну структуру, не розділену на сухопутні сили, флот, морську піхоту чи сили спецоперацій. Найчастіше солдатів і ветеранів називали добровольчими батальйонами.
Що таке добровольчий батальйон?
Після того, як я засипала Джона безліччю запитань у потребі задовольнити свою цікавість, він з полегшенням звів мене з безпосереднім джерелом інформації — ветераном-добровольцем, який входив до цієї структури.
— Ну, ми не справжні ветерани, не такі, як ви, — через екран комп’ютера пояснював Діма Лавренчук з позивним Бабай.
Я вже чула це обтічне формулювання, але це все, що вдалося витиснути того дня. Наша зустріч припала на єдиний вільний вечір Бабая, який він проводив у товаристві побратимів, і коли я його набрала, святкування було в самому розпалі. Екран скайпу заполонили ветерани з пляшками пива в руках. Хлопці крізь регіт намагалися ламаною англійською та українською відповідати на мої запитання, але, зрештою, їм набридло, і вони так само зі сміхом перебралися в іншу кімнату, а переді мною залишилася тільки жінка в навушниках, Аліна Вяткіна, також ветеранка. Волонтерка-парамедикиня, як вона мені пояснила.
Навіть через екран комп’ютера я щось побачила в її очах. І зараз, коли ми сидимо з нею у Києві віч-на-віч, я не можу відвести від них погляду.
— Ти занадто швидко говориш, — спокійно зауважила Аліна, поглянувши на мене з протилежного боку столу, щойно ми почали інтерв’ю.
Я одразу згадала бабусю, яка теж мене за це сварила. Сама Аліна говорила англійською в ідеальному темпі, час від часу зупинялася, щоб звіритися з ґуґл-перекладачем, або допомагала собі жестами. Вона проводила мене деталями свого життя: досвідом перших бойових дій, які сталися ще до війни на Донбасі, революцією на Майдані з апокаліптичним полем бою у самому центрі міста, оточеному клубами хімічного диму від пожеж, гранат і стрілянини. Під час розмови я краєм ока спостерігала за продавцями, які розважали дітей повітряними кульками та літаючими іграшками, і за місцевими фотографами, які заманювали туристів і перехожих за гроші сфотографуватися з екзотичними тваринами або велетенськими плюшевими персонажами. Життя тривало так, ніби за шість годин звідси потягом до Костянтинівки не було війни.
Аліну досі переслідував шум потяга. У 2014 році вона збирала кошти на медикаменти у твіттері й доставляла їх до медпунктів на передовій, а тому багато разів їздила залізницею на Схід, хоч іноді добиралася автостопом. Аж поки одного дня вона не вирішила, що цього недостатньо, і їй потрібно «бути на війні», як вона сама це назвала. Так Аліна стала парамедикинею-доброволицею, після чого ухилялася від осколків «градів» у полях, ховалася від російських танків під мостом у Пісках і між евакуаціями поранених у підбитій машині вчилася рятувати поранених на ходу, а також жити з тим, що багатьох вберегти не вдалося.
Солдати-добровольці. Досі це поняття звучало як фантастика. Звичайні чоловіки й жінки, які до того не тримали зброї в руках, пішли на війну і там вчилися воєнної справи — вони часто ставали снайперами, отримуючи снайперську гвинтівку в розпал бою, або танкістами, під кулями пірнаючи в покинуту бойову машину піхоти. Вони йшли пішки, їхали автостопом, добиралися автобусами та потягами, щоб записатися у військо з власної волі й боротися за те, що йшло зсередини, за щось справжнє. І незалежно від того, чи воювали добровольці за ідеали революції, чи захищали свою країну, домівки, сім’ї та друзів, їх усіх об’єднувала одна риса — потреба щось робити й бути частиною загальної справи. Битися на війні, про яку я на той момент майже нічого не знала і яка триває досі, чотири роки по тому.
