Марина «Мамайка» Мірзаєва — історикиня, дослідниця українського визвольного руху, військовослужбовиця Третьої окремої штурмової бригади та авторка книжки «Жінки свободи», яка вийшла у видавництві Vivat.

З дитинства захоплена історією, Марина зосередилася на дослідженнях ОУН і УПА. «У дитинстві, коли ніхто не бачив, я гралася у вчительку історії», — каже вона. Сьогодні ж її уроки — це лекції побратимам.

Книжка «Жінки свободи» поєднує біографії жінок з ОУН і УПА та щоденники Марини Мірзаєвої. Вона народилася з фрагментів наукових досліджень, а завершувалася вже на фронті, у військовій машині — «кабінеті письменниці».

DIVOCHE.MEDIA поговорило з Мариною про написання «Жінок свободи» та захоплення історією, про збереження пам’яті та плани на наступну книжку. Повну розмову слухайте у подкасті «Коли ми говоримо про книжки».

«У дитинстві, коли ніхто не бачив, я гралася у вчительку історії»

Мені пощастило в житті віднайти внутрішній ресурс, який я черпаю саме з історії. Це почалося ще з дитинства. Уроки історії, підручники — які б вони не були — формували в мені зацікавлення минулим.

Але найбільший вплив мала родина наших друзів — Нечипоренка Олександра Лавровича. Він був серед тих, хто відновлював українську незалежність: депутат, учасник Народного руху України. Змалечку мене й подругу батьки приводили до нього додому — у хату-музей. Для мене, дитини з невеликого міста, з Боярки з-під Києва, це було вікном у зовсім інший світ. Навколо — багато русифікації, російська музика, мова. У самому місті мистецьке життя тільки зароджувалося. Ми святкували «9 мая» в «Парку Побєди», але навіть ці радянські свята мене цікавили, бо там йшлося про історію. Через Олександра Лавровича я почала відкривати для себе українську історію.

У дитинстві я ловила себе на думці: українська історія настільки високодуховна, а мова така мелодійна й гарна, що вона навіть до такої босячки, як я, не пасує. Треба багато працювати над собою, щоб доторкнутися й зрозуміти. І, чесно, коли ніхто не бачив, я гралася у вчительку історії. Батьки купували багато книжок, я постійно читала, і вони підтримували моє захоплення.

Я мріяла: виросту — буду їздити світом, робити історичні відкриття. Одного разу мене вигнали з гімназії, сказавши, що я «не достойна» навчатися там. Батьки перевели мене у звичайну школу — і там зустрілися золоті педагоги. Особливо вчителька історії, яка давала мені свої книжки, а в старших класах навіть дозволяла викладати молодшим. Саме тоді я зрозуміла, що хочу бути історикинею і вступити до університету Шевченка, у червоний корпус.

Коли я вперше зайшла туди й побачила на стіні портрет Миколи Міхновського, «батька українського націоналізму», то щоразу проходила повз нього з гордістю. Історія завжди була для мене внутрішнім ресурсом: коли важко чи втома, я читаю книжку, вмикаю подкаст, слухаю колег-істориків — і це надихає.

Я й сама викладала історію. Це був важливий досвід. Пам’ятаю, як один мій учитель казав: найкраще зрозуміти матеріал можна тоді, коли його викладаєш. Робота з дітьми у приватній «Лісовій школі» в Боярці дала мені дуже багато.

«Я створила сторінку “Жінка свободи”, і вона “залетіла” — підписників побільшало, почали писати нащадки повстанок із Канади та США»

До жіночої історії я прийшла, можна сказати, випадково. Спершу досліджувала визвольний рух загалом. Вихід на жіночу історію був у мене радше випадковим. Коли я вступила на перший курс університету у 2013 році, ще застала період Януковича. Тоді зрозуміла, наскільки це все небезпечно: за портрет Степана Бандери могли накинутися з кулаками. Я пам’ятаю свій одиничний протест біля пам’ятника Леніну — мене побили, змушували ставати на коліна й просити вибачення. Люди навколо навіть не заступилися.

Відтоді я зрозуміла, що стаю на націоналістичний шлях боротьби. Звичайно, прочитавши «Холодний яр» Юрія Горліс-Горського і захопившись ним сповна. Уже на першому курсі вирішила: буду досліджувати визвольні змагання, навіть якщо тема непопулярна. А далі додався Майдан, юнацький максималізм, перші відчуття війни. Мені тоді було лише сімнадцять. Однокурсники й хлопці йшли на фронт, а я залишалася. І пам’ятаю, як мої наставники сказали мудру річ: «Твій час ще прийде, почекай».

Я почала досліджувати ОУН та УПА. Перші мої наукові роботи були про рейди УПА на території Київщини та Житомирщини. Потім у цей же період я натрапила на спогади Марії Савчин «Тисяча доріг». Вони мене настільки зачепили, що я почала шукати інші жіночі спогади. І тоді зрозуміла, що жіноча історія зовсім інша. Не применшуючи чоловічих спогадів, мушу сказати, жіноча рефлексія вдесятеро емоційніша, вона дає таку деталізацію, що ти буквально бачиш картину. Коли читала ці тексти, дуже виразно уявляла життя в організації чи в партизанському війську.

І тоді мені захотілося писати саме про це — бо тема була ще майже не досліджена. Моя перша наукова робота стосувалася саме жінок у визвольному русі в Карпатському краї.

Згодом у мене накопичилося багато матеріалу, який не вміщався в академічні роботи. І тоді я створила сторінку «Жінка свободи», щоб ділитися цими фрагментами. Сторінка швидко «залетіла», почала зростати кількість підписників, ба більше — почали писати нащадки моїх героїнь із Канади, Америки, України, ділилися історіями своїх родин. Мене просили більше шукати, звертатися в архіви, встановлювати комунікацію. Я пообіцяла собі й ветеранкам, із якими встигла поспілкуватися, що обов’язково напишу про це книжку. Це була моя внутрішня обіцянка — зберегти їхні голоси. Але спершу мала бути кандидатська, та війна усе змінила.

/ЖОВТЕНЬ 2022 РОКУ, ЗІ ЩОДЕННИКА «МАМАЙКИ»/

Всесвіт однієї людини згорів. Реалії війни перекреслили усю попередню дійсність. Переписка, усмішки, обійми під час зустрічей — час, якому немає вороття. Люди, «не народжені для війни», виявилося, народилися, щоб загинути у ній. Хтось скаже, що це несправедливо. Так. А чи є справедливість у війні? Ні. Ганебно, коли людина уникає обов’язку захищати свій дім і перекладає цю відповідальність на когось іншого.

«Хлопці знали, що це мій «кабінет». Підходили, стукали у вікно: «Пані письменнице, будете обідати?»

Дуже сумнівалася у своїх силах, щоб одразу сісти й написати книжку. Мій друг Володимир В’ятрович якось сказав: до тридцяти років ти збираєш матеріали, начитуєшся, ти ще «вічний студент». І я справді відчувала, що ще не готова до великого тексту.

У мене були лише фрагменти. До того ж вагалася зі стилістикою: іноді виходило публіцистично, як стаття, а іноді — раптом у художньому стилі. Це мене бентежило, тому я відкладала. Життя тоді було дуже динамічним, і здавалося, що нема коли сідати за книжку. Динаміка не спала, якщо що.

І от я вже мобілізувалася. Ми були на полігоні, проходили злагодження. І тут приходить наказ: вирушаємо на Бахмутський напрямок. До того я їздила на Схід як волонтерка, возила допомогу. Тобто війну ніби бачила, але дуже романтизовано. Мені тепер навіть соромно за ту свою романтику 2022 року. Ми з побратимами часто ділимося цими спогадами, тоді у багатьох було емоційне піднесення.

Бахмут стане відомим на всю країну й світ, і ми їхали в саме горнило пекла. Але всі були заряджені. Я навіть пам’ятаю, на якій заправці ми сиділи. Побратими поруч, і я кажу: «Їдемо на Бахмут. Невідомо, що буде. А я ж обіцяла розповісти їхні історії — ветеранок ОУН та УПА». І побратими кажуть: «Так у тебе є тексти?Просто хай їх ото склепають і все, хай вийде вже у світ». Подумала: а чому б і ні?

Пригадала, що моя подруга Катя Ільчук, з якою ми волонтерили, працює у видавництві Vivat. Написала їй, хоча було трохи незручно: книжки фактично ще не існувало. Була лише сторінка у Facebook та Instagram із текстами, навіть не зведеними докупи. Але я все одно написала: є задум, є сторінка, я зведу все воєдино — і ми опублікуємо. Катя порадилася з керівництвом, і вони погодилися.

Для мене це була не лише обіцянка ветеранкам, а й мрія — видати книжку, стати письменницею. Я люблю тексти з особистими вкрапленнями. Дуже люблю Оксану Забужко — для мене вона довгий час була рольовою моделлю. І тут я зрозуміла: книжка стає реальністю.

Але писати не так вже й легко. Раніше був ресурс: сіла, написала на натхненні. А на війні його нема. Ми жили в хаті в одинадцятьох, усі одне на одному, постійно бахкає. Де там писати? Лише ближче до весни знайшла вихід: брала машину, виїжджала й працювала там. Хлопці знали, що це мій «кабінет». Підходили, стукали у вікно: «Пані письменнице, будете обідати?»

Можу з упевненістю сказати: книжка «Жінки свободи» написана здебільшого у військовій машині.

«З часом я все більше розуміла: є речі, які важко проговорювати вголос, але їх треба зафіксувати»

У кожного в телефоні є нотатки. У мене була звичка записувати туди якісь думки чи ідеї, але це ніколи не був щоденник. А от на другий день повномасштабного вторгнення я вирішила почати вести саме щоденник. Він у мене збережений за роками, я старалася описувати все.

Спершу хотілося зафіксувати емоції. А ще пам’ятала, що мої героїні не мали щоденників — лише спогади. Хотілося залишити отой імпульс, сирі емоції, які потім важко передати. Іноді перечитую і бачу, що це занадто, навіть хаотично, але щиро.

Поступово вписувала туди і волонтерство, і наші перші поїздки на Схід. Ми багато спілкувалися з військовими, я буквально витрушувала з них історії.

У книжці я зазначила, що серед причин моєї мобілізації було ще й бажання бути там, щоб потім написати. Можливо, звучить трохи егоїстично, але я це усвідомлюю.

Пам’ятаю, одного разу запитала у побратима про деталі боїв. Він відповів: «Ти не зрозумієш, ти ж не військова». І тоді я подумала: все, більше не можу залишатися в цивільному житті. Восени 2022-го мобілізувалася. І вже на фронті продовжувала вести щоденник, хоча часу й сил ставало менше.

Чесно, після Авдіївки записів значно поменшало, це був дуже важкий період для нашого підрозділу. Зараз пишу рідко: динаміка життя не зменшується, а ресурсу бракує. У книжці записи подані вибірково, вони фрагментарні, іноді трохи відредаговані. Але я намагалася зберегти справжність.

З часом я все більше розуміла: є речі, які важко проговорювати вголос, але їх треба зафіксувати. Тому у книжці «найбільш соковиті вижимки». А коли редагувала, зрозуміла, що мені хочеться більше розповідати про сьогодення. Побратими сказали: «Пиши другу книжку про це». І я подумала: «А й справді».

Тепер працюю над новою книжкою, вона буде поєднувати мій щоденник та історії хлопців від перших днів повномасштабного вторгнення. Є й історії полеглих бійців, я маю їхні голоси на аудіо і хочу, щоб вони теж залишилися.

Не всі мої побратими підуть на інтерв’ю, аби залишити спогад. А ті, хто й дає інтерв’ю, часто там стриманіші, фільтрують слова, хочуть виглядати кращими або скромнішими. У розмові на кухні вони інші — емоційні, філософські, справжні. І саме це хотілося зафіксувати.

Я дуже люблю свій підрозділ. Це для мене друга сім’я.

Найскладніше було писати про «після»: табори, виживання, повернення до життя

Марія Савчин найбільш відома своїми спогадами «Тисяча доріг». У мене до неї сантимент, бо з неї для мене все й почалося. Але виділяти когось одного не хочеться. Наприклад, Олена Теліга — моя рольова модель. Мені близький її спосіб мислення, письмо, шлях, твердість, зміни й переосмислення. Вона дуже жива в цій історії.

Далі — Катерина Зарицька. Про неї написала чудову книжку Леся Онишко. Зарицька — зв’язкова Романа Шухевича, очільниця жіночої мережі, творчиня Українського Червоного Хреста в підпіллі. На цій структурі трималися всі «допоміжні» функції руху — і їх координувала саме вона. Ми часто уявляємо її як «залізну леді», але зі спогадів підпільниці Теофілії Бзової дізнаємося, що Зарицька любила, наприклад, мініспідниці. Одне іншому не заважає.

Вона народила сина Богданчика у польській тюрмі, проводила з ним замало часу: виховували бабуся й дідусь. Ірина Савицька-Бистра точно підмітила, як ця стримана жінка, погравшись із дитиною, змушена йти — і в неї проступають сльози. Ось такі миті роблять їх живими й справжніми.

Пам’ятаю й іншу деталь: жінки з оточення Шухевича курили самокрутки, загортаючи тютюн у папір, і мали жовті пальці. Уявіть: біля підпільної хати, де ніхто не підозрює, що мешкає головнокомандувач УПА, сидять «звичайні» сільські жіночки на ґанку й курять — а насправді це ключові люди Шухевича, які забезпечують розвідку, пересування і безпеку.

Найскладніше було писати про «після»: табори, виживання, повернення до життя. Тут мені бракує матеріалу — це якраз те, чим планувала займатися в кандидатській: поїздки до Польщі, архіви, закордонні джерела. Хочеться краще зрозуміти, як склалися долі там.

Про дружину Романа Шухевича я писала, спираючись на інтерв’ю Дар’ї Гірної з їхньою донькою Марією: як вони познайомилися, як притиралися після того, як Наталія Шухевич повернулася з таборів.

Марії було п’ять, коли мати потрапила за ґрати, і 15–16, коли вона вийшла. Це дуже соковиті, болісні сюжети «після боротьби», яка, по суті, не закінчувалася й була подекуди складнішою.

І про це треба говорити. Я особливо відчуваю це тепер, коли бачу, як військові отримують важкі поранення. Вони не можуть повернутися на фронт, довго проходять реабілітацію, боротьба триває, а вони не знають, як жити в цьому світі далі.

А тепер уявіть повстанців: людина виходить із таборів і повертається в ще одну неволю. Довкола — байдужість більшості, а ще гірше — люди, які будь-якої миті можуть тебе здати. Ті, хто відвертаються, називають «ворогом народу».

Окремо важливо говорити про те, як суспільство довго не визнавало цих людей героями. Про це, наскільки знаю, докладно пише Володимир В’ятрович у книжці про генерала Кука («Генерал Кук. Біографія покоління УПА», вийшла у Vivat, — прим. DIVOCHE.MEDIA).

Моя книжка подекуди подає після» сухувато — свідомо залишаю трикрапку, аби хтось підхопив тему доль ветеранок і ветеранів після таборів. Бо це окрема розмова: як не з’їхати з глузду, як будувати сім’ю, як жити.

Складною виявилася для мене й біографія Дарії Ребет. Знімаю капелюха перед цією жінкою. За завданням Романа Шухевича вона створила «парламент у лісі» — Українську головну визвольну раду — і була єдиною жінкою в її складі. В еміграції у Ребетів стався конфлікт зі Степаном Бандерою. На мою думку, це було зіткнення досвідів — тих, хто повернувся з «гарячих» підпільних точок, і середовища еміграційного керівництва. Подібні непорозуміння мали й інші, зокрема Ірина Савицька-Бистра, чию біографію, як мені здається, я написала найцікавіше. У книжці не загострювала ці кути, хочу повернутися до теми, коли матиму більше джерел.

Очевидно, що з кимось були лише робочі взаємини, а з кимось зав’язувалася справжня дружба. Особливо це відчувалося серед землячок, вони тягнулися одна до одної. У книжці є спогад про двох дівчат із Гуцульщини, з одного села. Вони потрапили в організацію майже одночасно, і їхні шляхи не раз перетиналися.

Є епізод, коли вони разом із сотнею УПА на Ярославщині ховалися у «вовчій ямі» — невеликій нірці, куди спускалися повстанці, поки йшов бій. В однієї з дівчат був пістоль. І вона думала, що робити, якщо ворог переможе й прорветься до них? Чи зможе вона вбити подругу, а тоді себе? І зрозуміла: ні, не зможу. Якщо доведеться — спершу себе, а далі як буде.

У цих спогадах є ще одна деталь: подруга була трохи кіпішна, страхітлива, часто засинала під час чергування. А ця дівчина — навпаки, не спала, пильнувала. Але вона не казала, бо це посестра, найближча людина. В екстремальних умовах люди стають надзвичайно близькими, незалежно від статі.

Коли ти місяцями живеш у криївках чи пересуваєшся однією сотнею, стираються навіть побутові бар’єри, зникає сором. Люди починають ставитися з розумінням до потреб одне одного.

/ЛИПЕНЬ 2023 РОКУ, ЗІ ЩОДЕННИКА «МАМАЙКИ»/

Коли ми дивимося на зоряне небо, то насправді бачимо минуле Всесвіту. Іноді міркую про те, що ми приречені на історію, яку вже написали, і на події, які вже відбулися. І від нас залежить лише те, чи ми приймаємо це, чи починаємо боротися, знаю­ чи, що ця боротьба також є частиною вже існуючого сценарію. Ми плекаємо надію віднайти гармонію, але вирішує випадок, який в один момент перекреслює все. Але, можливо, саме у цьому і є свобода — обирати власну роль у цьому світі.

Кажуть, що людина має три завдання у житті: народитися, полюбити і вмерти. Народитися — пізнати свій рід. Полюбити — а отже, діяти без очікувань отримати щось взамін. І коли приходить смерть, то пізнавши і віддавши за життя свої зусилля та енергію, людина стає безсмертною.

Наше життя — це подорож між подіями, які ми не обирали. Але тільки від нас залежить, як ми прийматимемо їх — з легкістю і честю, з цією дивною грою долі, яка і є нашим буттям.

Книжка «Жінки свободи» була моєю мрією і моєю обіцянкою

Ти хочеш щось сказати світові — кажеш, відпускаєш, і далі воно живе своїм життям. І якщо знаходить відгук у людей — це дуже круто. Побратими питали: «Ти не боїшся, що ніхто не купить твою книгу?» Я думаю, що можливо за 100 років книжка буде цікавішою, ніж зараз.

Багато книжок про війну набудуть справжньої вартості лише з часом. Тому я не зациклююсь на тому, як саме вона житиме далі. Хоча, звісно, мені б хотілося, щоб вона відгукнулася дівчатам, щоб вони побачили в цих історіях приклад, модель або просто надихнулися.

Для мене особисто жінки з ОУН та УПА були тилом, до якого я поверталася. У страшні чи болючі моменти я уявляла, що вони поруч, відчувала їхню присутність, зверталася подумки: «Дайте мені витримки, мудрості. Я ще так хочу багато зробити, я ще так хочу багато принести користі».

Книжка «Жінки свободи» була моєю мрією і моєю обіцянкою. А тепер у мене є ще одна обіцянка — перед побратимами, які довірили мені свої історії. Хочу впорядкувати щоденники, аудіозаписи, нотатки.

Так, трохи боюся писати про сучасність, бо здається, що вона «не так залітає». Але це не про власне его. Коли займаєшся творчістю, ти просто не можеш цього не робити.