Дебютний роман «Гніздо» ірландської письменниці Рошін О’Доннелл, що вийшов друком у видавництві «Лабораторія», — це зворушлива й життєствердна історія жінки, яка намагається залишити аб’юзивний шлюб у минулому й розпочати життя спочатку.
Головна героїня Кіра Фей вирішує, що настав час покласти всьому край. Вона не знає, що робити й куди втікати, але розуміє, що пекло продовжиться, якщо залишиться…
З боку її життя завжди здавалося казкою: добрий і уважний чоловік із взірцевої ірландської родини, галасливі дітки, дім. Ніхто не знав, що насправді Раян контролює кожен її крок, впадає в нестримну агресію, унеможливлює спілкування з друзями й забороняє працювати. Наважившись на втечу, Кіра зазнає труднощів: відсутність житла, коштів та опор — і починає сумніватися у своєму рішенні. Однак найголовнішою цінністю для неї є спокій доньок. Тим часом Раян намагається зробити все, щоб повернути дружину додому…
Публікуємо уривок.
Два роки тому. Крижаний січень. Еллі було лише три тижні, а Софі не виповнилося ще й двох років. У ніч перед від’їздом вона сиділа на ліжку, тримаючи на руках сплячу Еллу, а Раян височів над ними, тикав у неї пальцем, наближався так, що його обличчя було від її в кількох сантиметрах і щось говорив. Що? Усе, що вона пам’ятає, як клацала його щелепа, як розширювалися зіниці і як його очі видавалися зовсім чорними. Він намагався переконати в чомусь, змусити погодитися.
— Просто скажи. Та що з тобою таке? Чому ти не можеш просто сказати це? Просто скажи.
Коли вона сказала «ні», на мить здалося, що його гнів спалахнув і висмоктав із кімнати усе повітря. Він нахилився до неї, на шиї пульсували вени, м’язи напружені, очі палали ненавистю. Вона затулила Еллу обома руками й притисла до себе. В останню мить він відступив, вилетів із кімнати й залишив її з відчуттям, що серце б’ється десь у горлі.
А потім вона віднесла Еллу в кімнату Софі, зачинила двері, вперлася в них спиною та усю ніч була з дітьми. А коли наступного дня він поїхав на роботу, посадила дівчат у машину й поїхала в аеропорт. Кіра досі пригадує, як підстрибували хвостики Софі, коли вона махала літакам і танцювала біля виходу на посадку, а її постать відображалася у відполірованій плитці. «Триває посадка на рейс FR102 до Манчестера». Полегшення від перебування вдома.
Але вже за кілька днів після приїзду до мами в будинок з червоної цегли на Бейт-стріт вона відчула, ніби знову повернулася в перші післяпологові дні. Розбурхані емоції. Нестримні. Безформна, пливка темрява. Зруйнована сталість. Дім, стабільність — усе зникло. Сповнена жаху, вона не могла припинити плакати. Її не відпускало відчуття, що усе це відбувається з кимось іншим. «Ти покинула свій дім із крихітним немовлям і маленькою дитиною. Яка мама на таке здатна?» Голос її демонів, який тепер був голосом Раяна, так голосно кричав, що вона ледь пам’ятала, що треба їсти, спати й годувати дітей.
Рона взялася за справу: прала, розвішувала комбінезончики та піжами своїх онучок на батареях, де вони сохли й пускали пасма конденсату на вікна. Мама поселила їх у дитячій Кіриній спальні, вікна якої виходили на місто Шеффілд. У вихідні Рона готувала паруючі запіканки та ірландське рагу. Приходила Шинейд разом із Рорі, який тримався за її коліна й плутався під ногами. Вони сиділи на кухні, нескінченно пили чай, Кіра розповідала, а Шинейд хмурилася. Часом Шинейд не їхала додому. Вона залишалася, сиділа на канапі разом із сестрою, підібгавши під себе ноги, вони тихо розмовляли, як колись підлітками. Кірі здавалося, що всі ретельно добирають слова, боячись завдати їй ще більшого болю або схилити до якогось рішення. Вона не розповіла своїм усього, що відбулося. Не розповіла й про електронні листи від свекрухи, у яких детально описувалися особливі пекельні муки, призначені для жінок, які порушують шлюбні обітниці.
Їх не було усього три дні, коли на порозі маминого дому з’явився Раян із букетом жовтих троянд і плюшевим ведмедем розміром із п’ятирічну дитину. Він всівся у вітальні Рони на її коричневу вельветову канапу, де затерті місця прикривали дешеві яскраві подушки. Обіймаючи одну таку подушку, він схлипував і рюмсав, аж доки не використав геть усі серветки. Мама мовчки змінила коробку на повну й кинула на Кіру швидкий, незрозумілий погляд. Раян усміхнувся крізь сльози:
— Дякую, Роно. Ми дуже вам вдячні. За те, що допомагаєте нам зберегти шлюб.
Він спав на канапі й не скаржився. Рано вставав і готував для всіх великий ірландський сніданок. Вечорами вони з ним сиділи на дивані, дивилися на маленькому телевізорі старі фільми й залишали двері прочиненими, щоб було чути балаканину кухонного радіо Рони. По обіді кожного дня він забирав Еллу й Софі в парк, щоб Кіра могла відпочити. У ті дні вона так солодко спала у своєму дитячому ліжку, що, здавалося, може взагалі не прокинутися, убезпечена розумінням, що її від’їзд був лише помилкою. Через два дні Раян повернувся в Дублін, сказавши, що чекає її вдома.
А втім, вона не поїхала з Шеффілда. Рона не запитувала її про плани, але щоранку приносила сніданок у кімнату й старанно ходила довкола теми її повернення додому.
— Як ти вважаєш за краще, люба. Не хочу, щоб він потім казав, що я вплинула на твоє рішення. Залишайся тут, скільки хочеш.
І тоді полетіли повідомлення від Раяна. Сотні повідомлень. Нарізка фотографій, нескінченна. День їхнього весілля. Пологова палата в «Ротонді», вона тримає на руках новонароджену Софі. Кожне фото жалило. Вона думала: рептилії уміють скидати стару шкіру. Усі ці спогади, здавалося, належали комусь іншому, не їй. Вона намагалася докопатися до істини. Їй просто треба було більше часу.
— Трьох тижнів цілком достатньо, — сказав він по телефону одного вечора.
Кіра намагалася вмовити його:
— Ми, звісно, могли б не поспішати, у нас скільки завгодно часу, щоб усе знову стало на свої рейки. Це не найкращий початок — ультиматуми та погрози.
Він засміявся.
— Ти, либонь, жартуєш? Як тільки ти могла подумати, що я тобі погрожую? Я — саме терпіння. І доброта. Якщо ти не повернешся до п’ятниці, я подам на розлучення і зміню замки.
