Суміш мемуарів, літературної критики й біографії «Власне життя» Джоанни Біґґз, що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», — це дослідження життя і творчості відомих письменниць під унікальним феміністичним дискурсом пошуку себе.
За кілька років у шлюбі письменниця, видавчиня і заступниця редактора в найстарішому літературному журналі у США Yale Review Джоанна Біґґз зрозуміла, що прагне іншого життя. І попри особисті переживання, тиск суспільства й відсутність уявлень про те, що і як робити далі, вона розлучилась. У пошуках відповідей на ці питання Джоанна звернулася до улюблених письменниць — Симони де Бовуар, Сильвії Плат, Мері Шеллі, Вірджинії Вулф та інших.
Авторка досліджує постаті видатних письменниць, знімає їх із п’єдесталів і розглядає під новим, неочікуваним кутом. Як жінки впродовж століть виборювали власну інтелектуальну свободу і право голосу? Що давало їм силу писати? Чого ми можемо в них навчитися? Чи є домашнє життя для жінки пасткою? Чи існують у шлюбі «жіночі» й «чоловічі» ролі? І чому жінкам так важливо читати жінок?
Публікуємо уривок.
Одна з визвольних — а ще досадних — особливостей Ферранте полягає в тому, що вона нечасто з’являється на публіці й майже нічого не повідомляє про себе (крім того, що народилася в Неаполі). «Елена Ферранте» — вигадане ім’я. Її слава зростала, а вона давала інтерв’ю електронною поштою й здебільшого розповідала про те, як почала писати, які книжки були для неї важливими, що намагалася сказати своїми історіями і чому не виходить із тіней. У 2015 році ми мали лише її книжки та інтерв’ю, але жодна знайома мені людина не скаржилася, мовляв, цього замало. Нам здавалося, що ми знаємо про неї найважливіше з того, що взагалі можна довідатися про людину: вона на боці робітників, а не управителів, вона не шанує звичаїв, вона цінує жіночий досвід, багато й вдумливо читає, але її текст — як прозора шибка.
Такий вибір Елени нагадує нам, що ми можемо робити все так, як заманеться, — і якщо хтось казатиме нам, що треба щось робити тільки в певний спосіб, можемо відмовитися. Він нагадує, що коли твориш щось нове, потрібно трохи усамітнення. Позиція, яку вона обирає, показує, що нас теж можуть судити за тим, що ми сказали чи зробили — але ми не мусимо перебирати на себе те, що про нас сказали інші.
2006 року вона зауважила, що жінки «не здаються. Вони борються, дають собі раду. Вони не перемагають, а просто знаходять порозуміння з власними очікуваннями й досягають нової рівноваги».
Ферранте докладніше пояснила, з чого розпочався «Неаполітанський цикл», у збірці есеїв «На берегах» (вона вийшла друком 2022 року). Вона описує, як Адріана Кавареро, команда Міланської жіночої книгарні й Ґертруда Стайн допомогли їй вийти за межі ранніх романів, адже всі вони наділили її ідеями, як переплітати різні життя в письмі. Ферранте знайшла в Кавареро таке твердження: «Я розповідаю тобі свою історію, щоб змусити тебе розповісти її мені». В «Автобіографії Еліс Б. Толкас» Ґертруди Стайн є висловлювання, де Толкас називає Ґертруду геніальною: «Мені захотілося засміятися — зі співчуттям». Ферранте вважає, що однією з проблем письменниць є те, що доводиться переінакшувати вигадані чоловіками традиції. І поки чернетка, яку Ферранте назвала «Моя необхідна подруга», перетворилася на «Мою неймовірну подругу», а відтак і на «Неаполітанський цикл», Ферранте вирішила перенести свої труднощі на сторінку:
Мені здавалося, що Стайн дала правдоподібну відповідь: адаптувати й водночас деформувати. Дотримуватися дистанції: так, але лише для того, щоб якнайбільше наблизитись. Уникати чистих поривань? Так, але потім пориватися. Намагатися досягти послідовності? Так, але тоді чинити непослідовно. Створити вилизану, дочиста вилизану чернетку, де більше нема напруги між словами й значеннями? Так, але потім залишити текст необробленим. Перенаситити жанри звичними очікуваннями? Так, але лише, щоб їм не відповісти. Іншими словами — заселити форми, а тоді деформувати все, що не цілковито вміщає нас, що ніяк не може нас вмістити.
Сутички виникають не лише в житті Ліли та Лену, які навіть попри обмеження італійського суспільства в середині XX століття віднаходять найщиріші способи жити, а й на рівні речень, структури та стилю. Частині меж доведеться розмитися, бо жінки живуть у світі, створеному не для них. Ферранте натякає, що супротив може виявитися необхідністю. Чепурне, покірне, утішливе, приємне життя, до якого заохочують жінок, не зможе породити генійок на зразок Ґертруди Стайн чи Рафаелли Черулло. Бовуар у «Другій статі» стверджує те саме: жінки, не читайте того, що вам наказують, почитайте те, що приваблює вас; сходіть на прогулянку до океану, якого раніше не бачили, замість ретельно намотувати кола парком; ви не мусите залишатися в шлюбі, в якому більше не хочете бути, — надайте своєму життю тієї форми, яка значлива для вас, у першу чергу для вас.
У «Неаполітанському циклі» на волосині висить багато старих форм, і не послідуща з них — шлюб. Ліла виходить заміж, щоб знайти прихисток від нужди й пригноблення, але опиняється в пастці, де її б’ють. Лену виходить заміж за гідного чоловіка, що походить з вищого, ніж у неї, класу, але не може щиро покохати його. Якщо не шлюб, то що? Одна з відповідей, які пропонує Ферранте, — жіноча дружба. Саме вона повинна бути одним із наріжних каменів жіночого життя.
«Неаполітанські хроніки» сповнені пауз, періодів мовчання, сварок. Багато обговорень книжок із таким запалом концентрувалися на особливостях жіночої дружби, на тому, чого жінки можуть досягнути разом. Але кожна, хто мала досвід жіночої дружби, знає, що вона може живитися набагато темнішими силами, та, зрештою, фемінізм теж може бути темним мистецтвом. Звісно, Ферранте змалювала це з самого початку.
У стилі «Неаполітанського циклу» є пліткарська безтурботність, прозорість, а понад усе — жвавість. Того першого літа на Іскії, Лену пише Лілі листа за листом, а відповідь отримує лише одного разу — наприкінці серпня. То був майже «платонівський» лист. «…голос, захований у листі, огорнув мене, захопив ще більше, аніж тоді, коли ми з нею розмовляли віч-на-віч. Він був очищений від незмістовних вставок усної мови, від гамору та незв’язності висловлень. Тон Ферранте, трохи підчищений розмовний стиль, також допускає раптові спалахи захвату й пронизливі афористичні моменти — часто в межах одного уривка.
Книжка стає бестселером, її вносять до шкільної програми. Але ми читаємо не її. Ми читаємо, як Лену місяцями намагається «надати Лілі форми, межі якої не розмиються, перемогти її, заспокоїти її, а відтак заспокоїтися й собі». У романах мистецтво завжди перемагає життя: «Я любила Лілу. Я хотіла, щоб вона тривала. Але я хотіла, щоб вона тривала такою, якою я її зробила». Як демонструє Ферранте, у цій битві неможливо перемогти чесно. Лілина непогамовна, живильна, палахка сила у книжці — іноді здається, що й тексту без неї не було б — не надприродна, не пекельна й навіть не літературна. Це — один із плодів її боротьби із собою. Вона намагається збагнути, чому Марчелло Солара захотів потанцювати з нею, коли їй сказали, що він — фашист, і з цього пробуджується її політична свідомість. Коли вона розпанахує власну весільну фотографію та робить з неї абстрактний колаж — то прагне зрозуміти, чому почувається зламаною в шлюбі. Внутрішнє сум’яття приносить лихо. Одне із запитань, які ставить книжка — ким є геній? Може, Ліла, яка може поєднувати різні ідеї, щоб творити незвичні та сяйливі речі? А може, Лену, яка може закарбувати стільки життя і почуттів на сторінках? На це запитання не може бути відповіді, та й саме воно не зовсім доречне, адже саме стосунки між ними урухомлюють книжку, роблять її такою захопливою.
У першій частині «Моєї неймовірної подруги» Ліла й Лену роздобувають трохи грошей, коли запитують у Дона Акілле, страховиська кварталу, що він зробив з їхніми ляльками. У відповідь на сміливі обвинувачення дівчаток, які стоять у нього на порозі, мовляв, він забрав їхніх ляльок, Дон Акілле втомлено зітхає й сягає по гаманець. Але вони не витрачають гроші на нових ляльок — вони купують книжку. Це «Маленькі жінки». І «Маленькі жінки» — це не тільки їхнє спільне дозвілля, коштовна маєтність, єдина книжка, яка зроду належала їм, а і їхній перший план утечі з району. Разом вони зможуть написати щось таке, як Луїза Мей Олкотт, продати свої історії і зробити так тисячу разів. У них буде вплив, слава й власні кошти. «Маленькі жінки» розповідає про чотирьох дівчат, показує читачкам закрути й переплетіння їхнього зростання, дороги, які чекають на них, і дороги, які вони для себе торують. Емі, Меґ, Бес і Джо в певному сенсі є єдиною персонажкою. Вони — зображення спектра можливостей, доступних американським жінкам наприкінці ХІХ століття. Навчати, писати, померти, подорожувати, народжувати. Джо й Емі навіть обидві люблять Лорі — так, як Ліла й Лену ділять почуття до Ніно. В осерді обох книжок лежить Künstlerroman, тісно поєднаний з Bildungsroman. Історія зростання цих жінок — ще й історія того, як одна з них вчиться писати, чи, радше, як відкриває можливості, які дає письмо. Йдеться не про гроші, незалежність чи статус, а про певний простір між приватною та публічною сферами, де можна пропрацювати життєві події — феміністичний томик Лену народжується з безживності, що виникла, коли вона стала дружиною й мамою — де можна поділитися своїм досвідом й обговорити його. Коли Лену покинула шлюб, який розчарував її, і борсалася між коханцем, дітьми й читачками, яким хотілось обговорити її тексти в книгарнях Франції, Італії та Німеччини, зв’язок з іншими жінками зачаровує її. А потім вона відчуває відразу до себе — адже поки вона хизується своїм фемінізмом, Ніно, що не бажає заради неї покинути дружину, змушує її жити життям коханки. І саме на сторінках вона може впорядкувати свої почуття, у непевному просторі між тим, що відчуває й на що вона здатна. Саме до сторінок ми повертаємося, коли з якихось причин не можемо продовжувати розмову. До чистих сторінок, які завжди чекають і ніколи не відступались.
