Цієї весни я гарненько розбіглась і побігла марафон. Він складався з робочих поїздок у Харків та Ізюм, переміщення районами Києва, збільшення з одного тренування на тиждень до трьох, навчання гештальт-терапії, побачень з Pure та Bumble, які розчаровували знов і знов, роботи, яку дуже люблю, і дописування першої книжки. Була тільки одна проблема: я ненавиджу бігати. Не вмію, не маю відповідного взуття, боюсь зношеності колін та сухожиль. Я не дуже щиро, але лайкаю сториз друзів, які марафонять, жартую, що багатьом варто з розгону опинятись у кріслі навпроти терапевта, а не на пробіжці, і найбільше люблю просто дивитись, як хтось біжить. Поки сиджу, попиваючи капучино на Липській. І все ж цієї весни я побігла. Від страху.
Страху смерті посеред ночі під звуки шахедів і ППО. Нових звуків, коли начебто звикла, але знов і знов відчуваєш все гостро. Відкривати новини страшно, але необхідно, аби усвідомити, що мені це не наснилось, і, на жаль, не можна прокинутись в іншому світі. Одночасно з тривогою в серці, тремтінням тіла, онімінням кінцівок (з’явилось нещодавно, як непотрібна функція після оновлення iOS), мозок, роздратований, що його розбудили посеред ночі, виходить на зміну і без кави починає обробляти вхідні запити:
— Господи, я ж нічого не зробила ще достойного.
— В моєму віці у мами вже було двоє дітей.
— І в тата теж.
— Ок, це були ті самі діти, але все одно.
— А що, якщо я не встигну? Якщо просто не доживу розумом від стресу і почнеться деменція? Треба терміново почати грати на піаніно. Або вчити мову. Треба дописати книжку.
«Успішний успіх» став ще безжальнішим у соцмережах: люди встигають все, що й раніше, попри війну, і запускають в мені ці некорисні порівняння. Я маю піти вчитись на другу вищу, поки молода, розумна, поки є час. Поки мозок щось може запам’ятати. Вже давно час поміняти вікна у квартирі. Встановити бойлер. Ці думки перемішуються з тривогою про те, що буде, якщо мене не дістануть з-під завалів. Ну і вже класичне: що як дістануть, а я — в некрасивих трусах?
Всі некрасиві труси я викинула. На інше зранку сил не вистачило.
Після обстрілів у мене є відпрацьована рутина: я злюсь і не можу встати. Ніколи не плачу з самого ранку. Лежу і матюкаюсь у стелю. Кажу тілу, що сьогодні можна все, що хочеш. Але тіло хоче рухів, балуване. Змушую зробити грьобану 11-хвилинну йогу, щоб відчути щось іще, окрім бажання вбивати. Замість «намасте» кажу «пішлинахуй». Далі шукаю, з ким перекинутись парочкою «йобана русня» та «ти як», перевіряю своїх, втішаю, наче маю чим. Шукаю когось, хто готовий помовчати разом під мультик. Йду на роботу чи обійматись поглядами в кав’ярню і, якщо пощастить, гріюсь справжніми обіймами теж. Відкриваю збір. Кудись біжу, імпульсивно купляю речі та закидую на збори. Бюджету в цей день не існує, я — існую, уже дякую. Дякую Силам Оборони.
Цього дня у мене підвищене лібідо, підвищене бажання жити й зробити все колись заплановане і підвищений ризик калічення. Зазвичай я несусь на всіх швидкостях, отримую синець чи опік, бо ніби не розумію розмірів свого тіла, наче Аліса в Дивокраїні-Україні.
Може, я обираю бути тут, бо саме тут так сильно відчувається повнота життя, щотижнево? Адже після думок про смерть мозок особливо яскраво усвідомлює — сьогодні тобі пощастило, і варто ще більше цінувати те, що маєш. Може, це очі незнайомців, які стають близькими на ранок після нових звуків смерті. Можливо, це залежність від адреналіну. Ніде на землі так чітко не знаєш, чого хочеш, бо можеш це втратити щосекунди. І ніде немає такого дивного планування: за три роки я б хотіла поміняти сферу професійної діяльності, створити сім’ю, видати дві книжки. Плани на завтра? Ой, доживімо до нього і подивимось. Такий собі go with Ukrainian flow.
В якийсь із днів я вирішила, що, окрім цього марафону, маю взяти участь ще й у запливі на велику дистанцію — вступ до магістратури. Заочка на півтора року в поєднанні з повноцінним робочим тижнем звучить нестрашно, страшніше — померти й не встигнути. Не дожити до цього. Не бути в змозі зробити це пізніше. У мене немає дітей, чоловіка чи партнера, а значить — є зайвий час, тож все дуже раціонально, і я записуюсь і на цей конкурс «хто встигне більше». Плавати я вмію, але дихати під водою правильно, щоби витримувати довгі дистанції, — ні.
І от я стаю справжньою бігункою та плавчинею, і в моєму спортивному житті все розраховано: я маю суперграфік та встигаю навіть те, чого не хочу. Трохи погано після третього тренування на тиждень, і я даю собі цілий день на відпочинок. І наступного погоджуюсь проїхатись велосипедом 30 кілометрів. На противагу страху смерті й тому, від чого вже не холоне кров, але лопаються невидимі судини надії на перемогу за мій вік, життя відчувається зовсім з іншого боку. З неймовірного — найкращого краєвиду Києва, теплих та нових емоцій від прем’єр та знайомств. Несеться. Контроль хоча б над цим, на противагу тому, якими можуть бути ночі. День — мій і ніхто не може його забрати.
А потім мене скошує, як траву, яку треба було б лишити, але комунальники безжально її знищують. Я хворію. Даю собі день, два, три. За тиждень жодні аналізи не пояснюють мою надвисоку температуру, головний біль та відсутність апетиту. Мене госпіталізують в інфекційне відділення, і я розумію: я не була готова до забігу. І чи взагалі це було моє бажання? Чи всі побігли, і я теж, як школярка?
Тиждень лежу під крапельницями. Стрибок активності схожий на відштовхування від дошки в басейні з розгону. Але, якщо робити це через тривогу і страх, можна плюхнутись об воду пузом. Чи навіть не розрахувати сил і гепнутись об плитку за межами басейну. Чи вилетіти у вікно. І тоді нікому буде досягати.
У нашому люксовому боксі на три ліжка моє — між двома іншими жінками, одна з гепатитом, інша з інфекцією в легенях, яка затримує її тут на два тижні. Я лишаюсь пацієнткою-загадкою, кейсом для доктора Хауса. МРТ головного мозку, УЗД усіх органів шлунково-кишкового тракту, аналізи на страшні віруси — ніщо не дає відповіді.
Мене залишають ще на чотири дні, і це — повний кошмар. Неможливість виходу на вулицю, нездатність мозку робити щось розумне. Я пропускаю навчання, що триває три дні, й купу жартів, які є його частиною. Це сталось без мене, я пропускаю життя.
Прошу друзів привезти більше речей:
— Поліно, ліворуч у кімнаті бокс із білизною, візьми якісь не дуже вау труси.
— Аню, ну тут всі дуже вау, я прям захоплююсь твоїм смаком.
Я пишу як є: тут сумно і страшно, і, хоч я на Солом’янці, здається, що десь у міжсвітті. Життя не було до і не буде після. Я ніколи не вийду з лікарні, температура не знизиться до 36.6, висип на ногах перейде на все тіло, мене ніхто не впізнає, бо я майже не їм. Я здаюсь, нічого не встигаю і вперше за життя беру лікарняний аж на два тижні.
Я перестаю рипатись, бо не можу. І розумію, що давно хотіла ось так — просто бути. Ніким і тільки тілом. Моє завдання — спати, коли хочу, тобто постійно. Бути без розкладу. Дивитись у вікно. Ходити в душ — це щастя, що він тут є. Просто лежати й відновлюватись. Дати тілу і собі час. Чи взагалі колись у дорослому віці мені було так по-дзенівськи байдуже? Чи встигну ще й магістратуру? А я взагалі планую туди йти за бажанням чи від страху?
Знімаю з себе рюкзак з обіцянкою про навчання. Крапельниця змінюється на обід за розкладом без вибору: вам можна перетертий суп і хліб. Цього достатньо. На тумбочці лежить «Міс Деловей» Вірджинії Вульф, але я здаюсь на 10 сторінці й вмикаю аудіокнигу «Бріджертонів». Цього достатньо. Я засинаю о 22-й і прокидаюсь о 6-й, коли медсестра заходить міряти температуру, а мені колють новий антибіотик.
Мене нарешті виписують із лікарні. Без відповіді, що це було. Не менінгіт. Не вірус Епштейна-Барра. Не мононуклеоз. Не ковід. Не грип. Не гепатит. Не герпес. Не вірус. «Не хворійте», — кажуть на виписці. Я не обіцяю. Лікарка додає: «Обережно повертайтесь у свій темп».
Я нехтую порадою, не хочу до нього повертатись. Світ здається не таким, як був. Та і я не можу як раніше. Фізично: бо тілу треба три-чотири тижні, щоби знову взяти висоту. Світ не розвалюється так сильно, як я думала, якщо вимкнутись із процесів. Не хочу знати, чи зможу колись повернутись у ту швидкість, я здаюсь одразу і відчуваю полегшення. Може, разом з інтоксикацією з тіла вийшли завищені очікування та нереалістичні завдання? Якщо так, то мені зараз заборонено брати нові. Мені достатньо того, що вже є.
Поміняти вікна у квартирі, аби їх не вибило наступною хвилею від обстрілу? Було б добре. Мабуть, поставити бойлер? Але поки є гаряча вода. Ходити на роботу і робити її класно? Це пріоритет. Відчути себе цього літа письменницею, бо виходить моя перша книжка? Відчути це по-справжньому, а не між іншими справами, які я роблю не за бажанням, а як відповідь на тривогу, що росте з кількістю жертв. Цього більше, ніж достатньо. А як щодо минулих обіцянок: магістратури, обіцянки навчитись правильно дихати під водою? Я готова розчарувати світ, чи кому взагалі на мене не пофіг: я не збираюсь їх виконувати.
Немає кінцевого дедлайну, бо мій дедлайнометр вийшов з ладу, і я не збираюсь його міняти. Натомість життя тепер має незрозумілу форму, новий колір, мільярд розгалужень, і я десь у цих нетрях незрозумілості.
Я не хочу встигати все. Я хочу розчаровувати людей своєю антипродуктивністю і надихати їх на паузи. Не на забиття під стіл або на своє життя, а на споглядання без телефону за розмовами за сусіднім столиком хоча б на п’ять хвилин. На липи, які все ще квітнуть під «Світом кави», і їхній запах можна мацати, такий він щільний. У нас не буде можливості поїхати на море через роки й видихнути всю війну. Тому треба дихати зараз. Видихати все, що болить. Нити в соцмережах, якщо від цього стане легше. Робити паузу, щоби пам’ятати ціну. І вдихати, аби продовжувати вивозити. А за кілька таких ітерацій, можливо, надихатись на щось нове. Я не люблю бігати, але марафон ми всі з вами біжимо. В такому темпі, обставинах я не встигну. Не все. Я — ні. Я дихаю, і не переходжу з ходьби на біг.
Україну знову накриває хвилями шахедів і балістики. Я перевіряю мапу укриттів. Перевіряю друзів та близьких зранку. Себе — нічого не хочеться. Є що робити і треба, але можна не так швидко. Цього завдання на день достатньо для себе.
В моїй кімнаті напроти ліжка стоїть табличка «Так буде не завжди».
Я її взяла майже нелегально в харківському «Протагоністі» і повезла в Київ. У цих двох містах я провела найбільше часу за останні сім місяців. І жодне з них, жоден квадратний сантиметр української землі не заслуговує на наслідки війни й все, що на нас летить та звалюється.
Але так буде не завжди.
