Телевежа. Дим

Першого березня 2022 року росіяни обстріляли Київську телевежу, що неподалік Бабиного Яру. Клуби чорного й сірого диму здіймалися вгору, а потім розсіювалися далі — у бік житлової забудови, над чорними оголеними деревами, сірими посмутнілими будинками, спорожнілими вулицями. Крізь звуки вибухів можна було почути дзенькіт битого скла й поодинокі крики та зойки. Внаслідок обстрілу п’ять людей загинули, ще п’ятеро зазнали поранень.

Саме в цьому районі, за декілька кварталів від телевежі, в одній із дев’ятиповерхівок жила 37-річна Ксенія з сином Тихоном. За кілька днів до цього вони залишили свій дім — зі всім його затишком і теплом, щоб донині у нього не повернутися.

Війна. Дім

До великої війни культурна менеджерка, письменниця й перекладачка Ксенія Харченко намагалась підготуватися ще з січня. Пройшла курси першої медичної допомоги. Наповнила дві каністри дизелем і поставила їх на балконі. Замовила невеличке радіо на батарейках, а також термоковдри. Розпитувала комунальників про укриття і, на своє розчарування, з’ясувала, що найближчі два — це станції метро, до яких бігти із чверть години. Тричі збирала й розбирала речі, двічі пакувала все в машину. Але щоразу відтягувала від’їзд, внутрішньо опираючись і сподіваючись, що найгіршого все-таки не станеться.

«Вранці 24 лютого я прокинулася під звуки вибухів. Чомусь одразу здогадалася, що це гупає, — пригадує Ксенія. — На телефон приходили десятки сповіщень про початок війни. Мені зателефонував колишній чоловік, і ми здійснили невдалу спробу виїхати з міста. Оскільки дороги були просто всіяні автомобілями, вирішили повернутися додому — усі втрьох, неначе ми знову одна сім’я».

Чоловік Роман вирішив піти надвір погуляти з дитиною. Ксенія вдома варила суп і дивилася на них із вікна. Їй саме зателефонували з радіо BBC. Вона стала першою цивільною людиною, яка давала їм коментар у перший день повномасштабної війни.

«Це був дуже довгий день. Ми з Ромою сварились, планували виїзд. Потім побігли в метро на ночівлю, але все-таки повернулися додому. Заклеїли вікна скотчем, заклали їх подушками й одягнені лягли утрьох на велике ліжко, — розповідає скрушно жінка. — Тієї ночі спав тільки наш маленький хлопчик».

Наступного дня Ксенія з сином таки виїхали з дому. До заправки біля повороту на Романівку, що поряд з Ірпенем, добиралися майже вісім годин замість звичних 20 хвилин. Зустрічною смугою проїжджала військова техніка, навколо було чутно вибухи. До польського кордону залишалося ще півтори доби.

«Дорогою я ввімкнула радіо і почула, що зруйнована вже і та заправка, і міст в Ірпені, — каже Ксенія. — Земля за нами буквально горіла».

Жінка вирішила їхати до пункту пропуску «Ягодин». На кордоні їм доведеться простояти 32 години. Ніч у довжелезній черзі тягнулася нескінченно. Ксенія раз у раз провалювалася в сон, а потім прокидалася від світла фар чи клаксона машин позаду.

«Зранку мене буквально врятував чоловік, який стояв попереду. Він порадив сфотографувати його авто, з’їхати на узбіччя й поспати, а потім знайти його і повернутися в чергу, — ділиться вона. — Завдяки цьому я протрималася аж до наступного ранку».

У Польщі їх зустріла знайома, яка сіла за кермо, і Ксенія змогла нарешті видихнути. Дорога з Києва до Польщі зайняла понад три дні.

За словами жінки, якби хтось раніше сказав, що їй доведеться долати сотні кілометрів самотужки з дитиною, вона б не повірила. Ксенія лише нещодавно опанувала водіння, і це була її перша поїздка за кермом на такі великі відстані. Але ще більше вона б не повірила, що буде змушена в один момент залишити все, чим жила ціле своє свідоме життя, що так міцно любила і чим так дорожила, — дім, рідне місто, родину, друзів.

З Facebook Ксенії:

«Я заплющую очі й бачу, як заходжу в кухню і ставлю чайник. Як нюхаю крем для обличчя, як завантажую пральну машинку. Я бачу, як ми втрьох із татом мого сина, моїм колишнім чоловіком, лежимо у великому ліжку тієї ночі, що стане останньою в нашому домі — домі, де ми жили утрьох, потім удвох. Де ми заклеїли вікна, заклали їх подушками і вирішили тієї останньої ночі лишитись у спальні. Я досі відчуваю свою пухову подушку під щокою, ковдру з машинками, якою накривала свого сина, відчуваю запах свіжої білизни, холод знадвору.

У мене було все — життя, яке я дуже любила. Яке так довго і наполегливо жила, стільки разів його обираючи. Життя, в якому я могла дозволити собі не лише найнеобхідніше. Життя, якого у мене тепер нема».

Відень. Балкон

«У Відні ми опинилися випадково», — каже Ксенія. Перед тим вони з сином кілька тижнів жили в Кракові, а до цього — ще тиждень у маленькому містечку поряд із Любліном.

«Війна показала, що мій найбільший скарб — це соціальний капітал, — з ноткою гордості ділиться жінка. — До Відня мене з сином запросив давній товариш, колишній хлопець моєї подруги. Ми знайомі уже понад 17 років».

Так Ксенії пощастило оселитися в тому самому будинку, в якому вона гостювала ще в далекому 2008-му, коли приїхала до Відня вперше.

Жінка зізнається, що протягом цих трьох років її сприйняття помешкання змінювалося. Спочатку для облаштування простору вона обирала лише найдешевше та найнеобхідніше. Рятувала IKEA, в якій Тихон просив купити такі ж речі, як були у Києві. Але потім щось змінилося, і Ксенія дозволила собі трохи «розкоші».

«Я купила вінтажну чехословацьку лампу 1970-х років, за яку заплатила 110 євро. Пізніше облаштувала домашній офіс, “серцем” якого став найдорожчий предмет умеблювання — шведський секретер», — каже вона.

З Facebook Ксенії:

«Я часто згадую свій київський балкон — єдиний із двох незасклених на всьому фасаді — з північного боку. Там світло було тільки о 5-й ранку і трохи ввечері. Мені це дуже не подобалося. Там перед вікнами росли каштани, липа і береза. Я розвішувала білизну на відкритому балконі, там же вирощувала суниці. Так було приємно відчувати запах прального порошку, лежати на ліжку і вистигати в прохолоді від спекотного дня. Ця сторона півночі мені подобалася.

А позаторік я собі на лівому плечі з внутрішнього боку зробила татуювання: там кущик суниці з корінням. Тепер я думаю, що це — мій таємний сад, той самий “вусик” на розплід. Я уявляю, як опускаюсь і занурюю руку в ґрунт по саме плече, щокою лягаю на землю, а суниці з моєї шкіри поступово приживаються. Вони ростуть там, де живу я. У мене на шкірі назавжди — мій сад, мій балкон, моя втіха».

У віденській квартирі Ксенії балкона немає. Зате є у будинку навпроти. Жінка любить спостерігати із вікна за життям сусідів. Це переважно молоді пари. Вони неквапливо п’ють на балконах свою ранкову каву, снідають, приймають у гостях батьків, вирощують у горщиках помідори й салат, роблять ремонт. Їхнє життя видається жінці звичним і безтурботним. А головне — планованим і передбачуваним. Такої розкоші Ксенія, як і мільйони інших українців, не має. Плани, мрії, впорядкованість і рівновага залишилися в попередньому житті.

Пошуки опори. Documenting Ukraine

Від самого початку перебування в Австрії Ксенії було важливо намацати в новому середовищі хоча б натяк на щось своє і знайоме, щоб почуватися більш впевнено і комфортно.

Одного дня вона вийшла надвір, щоб прогулятися й дослідити місто. Почала зі своєї вулиці, трамвайної зупинки. Йшла повільно, роздивляючись будівлі, авто, перехожих. На одному з будинків, неподалік Валленштайнплац, побачила табличку з іменем відомого австрійського письменника, уродженця Бродів, Йозефа Рота. Такі символічні знаки стануть для неї тут опорою.

А ще вона дбайливо й цілеспрямовано формувала коло «своїх»: давніх друзів і нових знайомих, з якими її пов’язували спільні досвіди. Один із них — український режисер Юрій Речинський, який живе в Австрії вже 12 років.

«У нього теж син, старший за мого на рік. На початках ми, бува, збираємося: четверо мам з дітьми і Юра зі своїм сином, — пригадує Ксенія з теплом у голосі. — Він був для усіх наших дітей таким ніби татом: водив на найкращі майданчики, найвищі гойдалки й найкрутіші гірки. Для всіх подруг з України він став ніби партнером: допомагав з облаштуванням, документами, пошуком ліків та іншими справами».

Жінка каже, що в її оточенні безліч колег і знайомих з України, тож іноді вона забуває, що за кордоном.

Ксенія дуже хотіла бути корисною й допомагати Україні чим можливо, тому долучилася до команди проєкту Documenting Ukraine («Документуючи Україну», — прим. DIVOCHE.MEDIA), створеного в Інституті гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen — прим. DIVOCHE.MEDIA) під патронатом Тімоті Снайдера. Проєкт запустили у квітні 2022-го, почали надавати українським журналістам, письменникам, митцям, публічним інтелектуалам, науковцям гранти для продовження роботи під час повномасштабної війни.

«Так я раптом опинилася немовби поза межами свого кола, адже тепер я обробляла заявки, співпрацювала з журі. Я виконувала роль такого собі комутатора, який зводив грантодавців із різних країн світу й грантоотримувачів з України», — пояснює вона.

Ксенія долучилася до організації кількох великих проєктів. Зокрема, спільно із Центром міської історії у Львові організували перший симпозіум «Найбільш документована війна», а у співпраці із «Суспільним» запустили серію публікацій англійських перекладів текстів, написаних бенефіціарами Documenting Ukraine.

Особливим проєктом стало співвидання книжки 13 Stories of War («13 історій про війну», — прим. DIVOCHE.MEDIA), над яким жінка працювала разом із кримськотатарською фотографкою-документалісткою Еміне Зіятдіновою. Також вона доклала зусиль до організації «Промови до Європи» правозахисниці Олександри Матвійчук, яку вона виголосила 2023 року на віденській Юденплац.

На міжнародному фестивалі правозахисних фільмів this human world, завдяки старанням Ксенії, організували спеціальну програму українських фільмів «Контекст правди», кураторкою якої стала культурна менеджерка Ольга Бірзул. На цьому фестивалі також відбулася австрійська прем’єра документального фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», невдовзі після якої він здобув премію «Оскар».

«Словом, було дуже багато присутності України, у різних напрямах. І це було дуже класно, — ділиться Ксенія. — Я могла бути й тут, і там. Це мені сильно допомагало. Я була на своєму місці, серед своїх людей, намагалася залучати всі можливі ресурси, щоб підтримати Україну».

Водночас із часом жінка почалася стикатися з опором колег. Зокрема, їй казали, що «інститут — це не лише Україна».

«Пам’ятаю фразу однієї з колег: There is no teamwork. There are people who have their own agenda (“Немає жодної командної роботи. Є люди, які мають власний порядок денний”, — прим. DIVOCHE.MEDIA), — згадує Ксенія. — Я довго не могла отямитися від цих слів, адже у мене не було “адженди”. Я просто працювала, як завжди, по-українськи, на повну, паралельно в мене було життя соло-матері, в якому стався переїзд, пошук школи й такі “дрібниці”, як хвороби, канікули та ще багато всього».

Вона наводить приклад героїні фільму Юрія Речинського Dear Beautiful Beloved («Дорогий, прекрасний, коханий», — прим. DIVOCHE.MEDIA), до якого спільно з ним писала сценарій, — британської волонтерки Елізабет, котра провела в Україні майже два роки, вивозячи літніх та хворих людей із загрожених територій.

«І от її питають: “Чому ти це робиш?” А вона каже: “Моя бабуся була біженкою з Польщі під час війни. Я просто не могла лишатися осторонь”. Елізабет довго навіть не розголошувала свого імені. Думаю, такі люди працюють без жодної “адженди”», — розповідає Ксенія.

Депресія. В’язання

Після двох років роботи в проєкті Documenting Ukraine жінка вирішила взяти річну освітню відпустку й опанувати новий фах — медіаторки. На додачу до курсу медіації, у Віденському університеті вона вивчала окремі курси на юридичному і психологічному факультетах.

«Я вирішила, що мені треба локалізувати свій професійний і життєвий досвід, здобути якусь професію, яка буде універсальною. Тому я пішла навчатися на медіаторку — людину, яка має супроводжувати сторони у переговорах на шляху до розв’язання конфліктів, — пояснює Ксенія. — Думаю, як людині, яка виростала на конфліктах, мені буде цікаво опинитися поза ними й подивитися на все з іншого ракурсу, ззовні».

Водночас усі професійні зміни відбувалися на тлі депресії, яку Ксенії діагностували за рік до того. Їй було важко зосереджуватися, запам’ятовувати нову інформацію, вона постійно почувалася виснаженою, у неї порушився режим сну.

«Це були просто тортури», — зізнається жінка. Найгірше, що через цей стан Ксенію дратувало навіть товариство її сина. Через це вона постійно відчувала провину.

Жінка розказує, що у перший рік в Австрії Тихон сильно хворів: «У нього була скарлатина. Потім за 10 днів після цього почалася ангіна, і вона була гірша, ніж та скарлатина. Пізніше ще й з’ясувалося, що йому виписали не ті антибіотики. Це був жах».

З Facebook Ксенії:

«Ніби тепер уже все, як звичайно. Звичайне життя матері-одиначки, яка чотири рази на день їздить найстарішим трамвайним маршрутом, що занесений у список атракцій, які не можна пропустити у Відні. Тільки я знову не можу спати, я ще не кричу, але легко нервуюсь. Лікарка каже, що треба перечекати. Мама з садка каже, що треба жити далі. У кожного для мене є свій рецепт.
Тільки в мене немає. Я ніби спостерігаю за собою збоку, не вірю, що все це зі мною і нічого практично не відчуваю, крім тривоги, страху і злості, яка виривається в роздратування. І втоми, яка, здається, поглинає навіть ті дні, котрі вже відчуваються як перші весняні.
А ще є вдячність, безмежна, безкрая вдячність за все те велике і маленьке, що для нас цього року робили різні люди з різних країн в різний час. Нехай усі вони будуть живі та здорові. Нехай ми завтра прокинемось, а новин не буде».

Якось подруга порадила Ксенії звернутися до психіатра. Відтак жінці призначили антидепресанти. Крім цього, вона займається із психотерапевтом й намагається вести активний спосіб життя.

А ще їй дуже допомагає в’язання: «Коли я була ще школяркою, в’язати мене навчила мама. Потім тривалий час не практикувала. А зараз для мене це просто порятунок! Я плету скрізь: удома, у транспорті, в кафе, навіть на заняттях. Це дуже терапевтично. Мене ці рівномірні рухи спицями заспокоюють і структурують. А ще це дає відчуття контролю».

Тихон. Тато

За певний час Ксенія відчула істотні зміни: повернулися стабільний сон і можливість сприймати навчальний матеріал. І головне — вона знову почала отримувати задоволення від материнства.

«Мені так шкода і себе, і Тихона. Він народився уже під час війни. Потім пережив наше розлучення, ковід. Тому для мене було надважливо вберегти його від передозування стресом», — ділиться жінка, пояснюючи, чому на початку вторгнення вирішила їхати за кордон.

Проте додає, що, хоч вони фізично не в Україні, війна присутня в їхньому житті постійно. Тихон знає й розуміє, що відбувається в його країні. Мама намагається говорити з ним про це відверто, нічого не приховуючи. Але на рівні, на якому йому під силу це сприйняти.

Ксенія пригадує, як на початку повномасштабної війни хлопчик розігрував різні сценки. Наприклад, показував, як на будинки падають ракети. А потім із дитячим захопленням казав: «Мама! Я зберу такий годинник спеціальний, як компас у військових. Буду його крутити — і війна піде назад! Але в мене поки немає деталей. Я ще не такий дорослий».

Зараз, за словами жінки, він любить гратися колекцією маленьких фігурок українських військових.

Тато Тихона теж приєднався до Збройних сил. З ним вони підтримують стосунки через відеозв’язок. За порадою психотерапевтки, чоловік передав синові своє фото. Тепер воно стоїть у рамочці на письмовому столі. Ще більше татових фотографій — на стіні. А нещодавно Тихон отримав від тата найцінніший подарунок — справжню військову шапку. Тепер хлопець гордо ходить у ній Віднем.

З Facebook Ксенії:

«Одного разу, кажуть, одна українська дитина прийшла додому і радісно повідомила: “Мамо, Україну підтримує весь мій клас! Ми разом збудуємо ядерну бом*у і скинемо її на пут*на!”
Кажуть, одна австрійська вчителька розповіла одній українській мамі, що її українська дитина так розповідала про війну, що одна австрійська дитина однієї ночі від страху заснути не могла. Австрійські жінки передають цю інформацію такими каналами зв’язку, які, на відміну від перерізаних російськими диверсантами в Балтійському морі, так “просто” не перекриєш.
Тим часом одна українська дитина засинає під українським прапором, що висить над її головою. На її письмовому столі стоїть фотографія з татом, який нещодавно мобілізувався. А перед однією українською мамою поставили завдання “знайти безпечне місце, де дитина могла б опрацьовувати свої переживання і більше не писати у творах про танки”».

Австрія. Ідентичність

За словами Ксенії, що далі, то більше син адаптується в Австрії. Хлопець вільно розмовляє німецькою та англійською. Тепер головне завдання жінки — підтримувати на належному рівні його українську.

Для неї принципово, щоб син не забував рідну мову, адже свого часу саме він українізував багатьох їхніх родичів. Ксенія зростала в російськомовній родині, натомість Тихон російською практично не говорить.

«Минулого січня ми були з ним у Ризі в моєї подруги, вона латвійка, — ділиться жінка. — Її син на три роки старший за Тихона. Так от: наші діти — це перше покоління в наших родинах, яке не розмовляє російською. Тому між собою вони говорили англійською».

Жінка зізнається, що лише нещодавно, після трьох років у Відні, дозволила собі визнати, що тепер їхнє життя — тут, в Австрії. Й додає, що їй часто сниться один і той самий сон про те, що вона губиться у рідному Києві: «Сниться, що я живу на Позняках і чомусь їду в Інститут журналістики на Лук’янівку. І раптом розумію, що маршрут змінився, й тролейбус туди більше не їде. Я намагаюся роздивитися назви вулиць, але не можу впізнати жодної. І в мене починається паніка».

Водночас Ксенія наголошує, що їй важливо зберігати українську ідентичність і відповідно виховувати сина.

«Я вирішила, що ось ми — українці, які живемо в Австрії. Але Україна — це мій дім, моя Батьківщина. Це країна, за яку воює тато мого сина і за яку віддали життя мої друзі та знайомі. Це місце, де поховані мої близькі. І водночас це країна, звідки виїхало багато рідних мені людей, і тепер вони усюди. Тому можна сказати, що тепер Україна — скрізь. Вона в моєму серці. Без неї я — не я», — наголошує жінка.

Чужинка. Expecto Patronum

За кілька місяців Ксенія завершує навчання в університеті. Хоч за три роки вона значно підвищила свій рівень німецької, іноді з нею ще трапляються мовні казуси. Дехто з її однокурсників реагує на це зверхньо: «В австрійському суспільстві досі чітко виражені соціальні розшарування: деякі соціальні групи можуть практично не перетинатися. Тому на юрфаці на мене іноді можуть зреагувати закоченими очима, мовляв, що ти тут робиш, чужинко? Але для мене це вже справа принципу: закінчити навчання й потім реалізувати здобуті навички. Empowerment — те, що зараз рухає мною, попри все».

На її тілі — декілька татуювань: кущик суниці з корінням, символ Києва — каштанове листя, Мумі-мама з гранатою в лапці, діамант, а також фраза Expecto Patronum. Це заклинання з історій про Гаррі Поттера, за допомогою якого можна викликати могутнього охоронця, що допоможе побороти темні сили.

«Мені хочеться вірити, що є сила, яка на моєму боці. Що є опора. Що є, зрештою, принаймні земля, на якій я можу стояти. Доки вона мене витримує, доти я існую», — пояснює Ксенія.