Все почалося з обличчя — я його не впізнала, воно було не моє. З усіх можливих дзеркал і блискучих поверхонь на мене дивилась виснажена до нитки жінка. Щоки й лінія підборіддя демонстрували силу тяжіння, навколо очей залягли тіні, а брови стали дугами суму, що приречено нависають над очима.
Я схилилася ближче до дзеркала, щоб роздивитися шкіру: чиста і світла, але біля перенісся вона переходила в темно-фіолетову барву, ніби я нанесла тіні не з того боку очей. Я бачила не себе. Я дивилася на свою маму, зрілу жінку, чиїх рис понад усе хотіла уникнути.
Кажуть, що відчутні зміни у тілі приходять з менопаузою. У мене все почалося значно раніше. Пригадую один момент у ванній, коли мені було трохи за двадцять, я кинула оком на свої ноги й здивувалась: звідки ці товсті щиколотки? Знизу на мене дивились два цурпалки з п’ятьма пальцями на кожному. Тоді це був мимовільний подив, не більше, а далі я просто почала купувати на розмір більші джинси.
Відтоді я всюди бачу складки: коли набираю собі ванну з піною і занурюю в неї своє тюленеподібне тіло, коли одягаюся вранці й помічаю м’які контури стегон і живіт, що нависає над гумкою трусів, наче переспіле тісто.
Моє тіло міцне, але мені хочеться тіла тендітного, дівочого. Я милуюся тонкими ногами перехожих дівчат і їхнім волоссям. Мимоволі звертаю увагу на фігури своїх знайомих, на те, як вони змінюються під впливом часу. Я легко приймаю ці зміни в інших, та до себе я не настільки лагідна.
Улітку я вперше спробувала ботокс: прийшла на консультацію косметолога, щоб прибрати зморшку на лобі, а вийшла з кабінету з корекцією усмішки й уколами під очима. Я сиділа у кріслі й судомно стискала гумовий м’ячик — єдиний спосіб зарадити колючому болю від ін’єкцій. Через кілька днів у мене затерпла верхня губа. Обличчя набрякло, а рот більше не розтягувався в усмішку. Очі провалилися, під ними з’явилися нові, неприродні зморшки. Я створила собі обличчя незнайомки.
Я ховалась: за книжками, за окулярами, за уникненням розмов і зустрічей. Перестала усміхатися, бо міміка стала чужою, схожою на вишкір. Знадобилося шість місяців, щоб усе минуло. І коли всі втручання розтанули, я побачила в дзеркалі себе — і вперше за довгий час зраділа. Я визнала перед собою всі свої риси, всі «недосконалості».
У день, коли мені виповнилось тридцять п’ять, я дозволила собі довго полежати в ліжку, попри робочий день, а потім увімкнула на повну гучність Heart of Glass у виконанні Майлі Сайрус і закружляла квартирою. Я вирішила, що відтепер буде по-іншому. На моїй лівій руці між біцепсом і трицепсом — саме там, де шкіра втрачає пружність найшвидше, — є велике татуювання троянди. Я не хочу більше нічого ховати.
Американський психолог Ролло Мей виділяє серед ознак фізичної сміливості виховання чутливості та розвиток здатності слухати тілом. Це сміливість: зізнатися собі, що тіло — більш ніж функція та значно більше, ніж тіні під очима, варикоз чи округлий животик.
Моє тіло відгукується на різні емоції, чому ж я годую його соромом? Воно видобуває для мене голос. Воно не лише бачило життя, а й давало йому початок. Воно розповідає і співтворить історію — унікальну, мою.
Коли я зараз розмовляю із собою, то кладу руку на серце, щоб відчути його заспокійливий ритм. Стою перед дзеркалом у ванній із чистим мокрим обличчям. Заплющую очі, відпускаю напругу з міжбрів’я й повільно видихаю. Відчуваю, як пори вбирають вологу, а потім легенькими притисками пальців наношу живильний крем.
Я досі на шляху і досі не маю всіх відповідей. Я вчуся турботи, а не контролю; вдячності, а не покаранню. Я вчуся відчувати на глибших рівнях і рухатись — не заради стандартів, а з любові й поваги до себе.
