Упродовж 2022–2024 років журналістка Світлана Ославська документувала свідчення воєнних злочинів, які росіяни скоїли на окупованих територіях України. Авторка спілкувалася з уцілілими в Снігурівці, Шевченковому, Ягідному й інших містах і селах, що пережили окупацію. Ці люди буквально на власній шкірі зазнали терору російського вторгнення. Вони були свідками того, як розстрілювали їхніх близьких. Як знищували будинки, вулиці й цілі міста. Пережили тортури і нелюдське поводження, викрадення, зґвалтування. Але росіянам не вдалося позбавити цих людей гідності.
«На власній шкірі», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», — це відверте висловлювання про злочинність російської агресії і водночас про силу окремих людей. Крім того, книжка ставить питання щодо того, як ми говоримо про смерть і горе інших, як переживаємо травматичний досвід і якими з нього виходимо.
Публікуємо уривок.
Про російську окупацію я знаю тільки те, що мені розповіли інші. Якщо спробувати із цих історій сконструювати приблизне відчуття окупації, то воно складатиметься із шоку, страху, покори, відчайдушності, розпачу, зради, болю і безсилля. Ці елементи з’єднуватиме субстанція замовчаного. Замовчане — про той-таки страх, але з іншими реакціями на нього: не активна дія, а пасивне завмирання. Замовчане — це й розбіжність власної поведінки з тими прикладами героїзму, на які суспільство дивиться із захватом. У цій конструкції будуть також раптове усвідомлення власної ідентичності в ситуації, коли твоє життя й життя рідних опиняються під загрозою саме через те, ким ви є. У випадку російської окупації це означає: якщо ти українець чи українка, які виказують себе такими через власні дії. Спектр дій: від використання української мови чи зберігання вдома синьо-жовтого прапорця до служби сина у війську. І, нарешті, у цій конструкції точно будуть найдрібніші вияви людського, нормального, вітального, які дають змогу морально втриматися і вижити. І, звісно, буде травма, яка щоразу виявляє себе по-різному.
Шок. Здається, хай скільки років мине від першого дня повномасштабного вторгнення Росії, українці так само яскраво пам’ятатимуть той перший день. Бо це був просто шок. Залежно від того, жили люди в обласному центрі, куди зранку прилетіли перші ракети, чи в селі біля кордону, який перетнули ворожі війська, про початок вторгнення дізнавалися з різницею в кілька годин. Комусь телефонували родичі вже о четвертій ранку: «Війна!». А хтось не вмикав новин, снідав і збирався робити те, що запланував у той звичайний лютневий четвер: відвезти дитину до школи, наприклад, чи поїхати до стоматолога. Хтось у той самий час спостерігав, як снаряди влучають у сусідній будинок.
Мене того ранку розбудив стривожений мамин голос: «Вибухи!». Напередодні вона приїхала до нас у гості із Сєверодонецька в Івано-Франківськ. Двадцять третього лютого ми чомусь поїхали купувати люстру, а дорогою додому обговорювали з таксистом, почнеться щось чи ні. Додому мама не повернулася дотепер, але того ранку, коли ми бігли до вікна й дивилися на чорний дим у напрямку аеропорту, ніхто з нас іще не знав, що так станеться. Та мій ранок усе одно був відносно спокійним і безпечним. Я могла обрати: переглядати новини чи піти до банкомата, а тисячі людей уже 24 лютого опинилися на захопленій росіянами території. І їм було страшно.
Страх. Слухаю одна за одною історії про те, як росіяни тримали людей у страху. Я пишу це речення й усвідомлюю опозицію, яку вже автоматично відтворюю слідом за моїми співрозмовниками: ось росіяни, а ось — люди. Протиставляючи своїх сусідів, односельців і загалом українців тим, хто цю окупацію чинив, ці співрозмовники не завжди мають на увазі, що росіяни — не люди чи нелюди. Це протиставлення, яке виявляється у мові, відсилає нас до базової культурної опозиції «свій — чужий», яка існує, скільки існує людство. Свої — це люди; недарма самоназви багатьох народів їхніми мовами означають саме «народ», «люди». Отже, тут — ми, а по той бік — вони. Росіяни, кацапи, москалі, чужі, ті, а часто просто — вони.
Отож росіяни тримали людей у страху (і досі тримають, бо триває окупація). Багато хто з людей порівнює життя в окупації із концтабором. Концтабір в уяві виникає зовсім не тому, що хтось справді зіставляє свою ситуацію зі стражданнями в’язнів концтаборів. Це слово виникає просто як доречна асоціація тоді, коли людина шукає в пам’яті досить негативний і жахливий образ, щоб описати окупацію. Багато хто описує її так: не можеш підняти голову, не можеш розправити плечі. Перспектива смерті стала дуже реальною. Якщо це сталося із сусідом, то чому не станеться зі мною? Якщо прилетіло до них у двір і загинуло троє дітей, то чому не може прилетіти в наш? Перспектива приниження і тортур стала так само реальною. В окупації з людиною може статися що завгодно, і це страшно.
Є страх їх — чужих, але є і страх своїх. І страх самого себе: слів, які можеш ненароком сказати. Щось не те — і ти вже в підвалі або сидиш у ямі, а твоє життя в руках людей у брудному камуфляжі, деколи з російським акцентом, деколи — з кавказьким. А деколи й без акценту. Як захиститися? Виїхати майже неможливо. Або можливо, але треба наважитися, дістати старі «жигулі», які взагалі-то останні двадцять років не на ходу, якось завести автомобіль, на білих аркушах написати чотири літери: «ДЕТИ» — написати це їхньою мовою, закріпити на вікнах, вивісити з вікна білу ганчірку й молитися, доки не побачиш уже нашого блокпоста.
Є і страх голоду. Якщо він справді сидить у колективній пам’яті мільйонів українців іще із часів Голодомору, то в ситуації окупації цей страх мав шанс виявитися. Цивілізація і її блага, як-от електрика, газ, водопостачання й заповнені полиці магазинів, швидко зникли. Люди опинилися наче й справді майже сто років тому, за часів Великого голоду. Вони завмерли в містах і селах, оточених посадками, а ті стали наповнені солдатами, мінами й небезпечним залізом. Виїзди перекрито блокпостами. Справжнього голоду ще не було, але страх був найсправжніший.
Покора. Настає на тлі страху. Коли найпомітніших убили, інших катували в підвалі дитсадочка, а ти думав: «Ну хто я такий, щоб мене чіпати? Я ж ніхто». Думав, що тебе це не зачепить. Але ось ти просто йшов вулицею, як виявилося, не тою і не в тому напрямку. Або поїхав до себе на ферму. Ти знаєш, що не диверсант, але їм щось не сподобалося, вони на адреналіні, й ось ти лежиш на землі, а до твоєї голови приставили зброю. Ти думаєш: «Далі може бути все що завгодно». Просиш подумки в когось пробачення або промовляєш молитву, а потім, коли все ж таки вижив, аналізуєш цю ситуацію, прокручуєш у голові сотні разів і зрештою переконуєш себе: «Мені пощастило, тому що я зробив ось це й ось це правильно». Іншим, на жаль, не пощастило, бо вони припустилися помилки. Звісно, десь глибоко ти розумієш, що така логіка помилкова, але віриш у це, бо тобі треба жити далі. Ну й ти більше не їдеш на свою ферму отак просто, наче ти в себе вдома. Ти досі вдома, але господарі тепер чужі.
Відчайдушність. Так само настає на тлі страху, як і покора. І, можливо, у тих самих людей. Це інший полюс. Досить, щоби в містечку був один такий, хто виліз на якусь вежу й потайки вивісив український прапор, — й іншим уже трохи легше. Але й страшніше. А ще бувають мало не самовбивча відчайдушність, буденний мікрогероїзм, що виринають несподівано, як фраза «Рийте глибше, бо не влізете всі», сказана російським солдатам, які копають окопи на твоїй вулиці.
Розпач, біль, зрада. Тебе забрали, били до непритомності, прив’язали ланцюгом до якоїсь труби на подвір’ї твого знайомого (він виїхав, але люди з будинку поруч — ні, вони точно мали б чути крики). А потім сусіди кажуть, що ти з росіянами «щось там крутиш». А ще гірше, коли таке кажуть ті, хто виїхав. Що вони знають? Або ти геть не чекав, що твій кум на другий місяць окупації скаже, як добре під росіянами. Він же знав, як із тебе знущалися, як принижували твого сина, як він може таке говорити? А потім його родина ще й виїхала за кордон, і ти стер усі ваші спільні фото із шашликів і видалив його номер, але якось він написав тобі у вайбер: «Як справи?». Тепер ти знову маєш номер, але на повідомлення так і не відповів.
Безсилля. Немає структур, до яких ти можеш звернутися по захист. Є тільки ти й твоя сім’я. Усі структури тобі лише загрожують. Коли забрали твого сина, ти пробуєш «нормальні» способи: ідеш до мерії, де сидить головний колаборант — поставлений окупантами мер. Ідеш до поліції, якої вже немає, а тоді не маєш вибору й починаєш просто їздити по всіх блокпостах, шукаючи когось відповідального за цю територію, яка недавно була твоїм містом, а тепер це квадрат на мапі, і його контролює хтось, чийого імені тобі не скажуть, щонайбільше — знатимеш позивний, але виявляється, що він поїхав геть і саме зараз головного на цій території немає, а отже, немає нікого, хто може дати тобі якусь інформацію про сина. Ти забуваєш слово «справедливість», лишаються тільки випадок, добра воля якоїсь людини й твоє терпіння.
(Те, що сказано ніби в дужках.) Ти сам розумієш, що не герой. Щоби зберегти життя собі й рідним, ти поводишся по-різному. Добре, якщо тебе не поставили на тій межі вибору, за якою ти ставав колаборантом для тих своїх, яким пощастило виїхати. Це нескінченна дискусія про адміністрацію. Правильно зробили ті, хто вчасно виїхав і не постав перед потребою комунікувати з окупантами, співпрацювати з ними, хоч би й роздаючи їхню гуманітарку? Чи ті, хто лишився зі своїми людьми? Кожен пояснює це для себе по-своєму, багато хто має почуття провини, з них частина ховає провину за маскою бравади й звинувачення інших. Герої, які вішали прапор на найвищій вежі, теж знають, що не були героями 24/7.
Дрібні вияви нормальності. Хтось розкаже історію про те, як електрики не було, але балони з газом можна було заправити, і тоді пекли торти на пательні. А потім виносили на вулицю — там на лавочці збиралися і чаювали. Треба ж було якось радіти, хотілося нормального життя.
І майже в кожній історії про окупацію будуть хоч кілька слів про ідентичність. Про мову, про символи, яким раніше не надавали значення, про всі ті книжки з історії України, які приносили людям замість туалетного паперу. Про те, що заради виживання треба було приховати, що ти визнаєш себе українцем, кимось відмінним від росіян.
Травма. Про травму важко сказати щось узагальнене. Ось отець сидить за столом і сміється. Він не був в окупації, а коли повернувся після звільнення додому, то знайшов людей розшарпаними, зануреними в пляшку дешевої горілки. Він не знав би, як це назвати. Думати часу не було. Були перепоховання, він, священник, був на кожному. Його кликали в найдальші села, він слухав про відрізані голови. Отцеві тільки двадцять чотири. Коли він не в рясі з хрестом на золотому ланцюзі, він охоче спілкується на всі теми, які цікавлять його однолітків. Але коли говорить про ті перші місяці після деокупації, щоразу сміється.
Ця конструкція відчуття окупації тримається на ось цих та інших будівельних блоках. Та хоч вона й тримається, у ній усе ж бракує важливих елементів. Річ у тім, що я знаю про окупацію тільки те, що мені розповіли інші. Те, про що вони вирішили розповісти, є в цій книжці. Те, про що вони змовчали, до книжки не потрапило.
