Видавництво «Ще одну сторінку» випустило українською мовою автобіографічний роман «Квітка пустелі. Незвичайна мандрівка кочівниці» відомої колишньої моделі сомалійського походження Варіс Дірі, написану в співавторстві з американською письменницею Кетлін Міллер.
«Квітка пустелі» — це відвертий автопортрет життя Варіс Дірі, що став бестселером. Вона народилася в родині кочівників у Сомалі, де мала одинадцять братів та сестер. Життя в пустелі з верблюдами й козами не назвеш легким, та дівчинка його любила, попри жорстокі традиції щодо жінок. У п’ять років їй зробили «жіноче обрізання». А коли батько спробував видати заміж за 60-річного незнайомця в обмін на п’ять верблюдів, 12-річна Варіс утекла з дому. Незабаром разом з кількома своїми родичами переїхала до Лондону, де жила і працювала на свого дядька, призначеного послом від Сомалі. Згодом підкорила подіуми Мілану, Парижу та Нью-Йорку, знімалася для журналів Elle, Glamour і Vogue. Активно виступала проти традиції калічення жіночих статевих органів та створила благодійний фонд Desert Flower Foundation, що допомагає захистити дівчаток від небезпеки, пов’язаної з ритуалом, та реабілітувати жінок, які вже постраждали. У 2009 році автобіографія «Квітка пустелі» була екранізована.
Публікуємо два уривки з книжки.
УРИВОК 1
Близько місяця мої ноги так і були зв’язаними, адже рана мала загоїтися. Мама постійно застерігала мене, щоб я не бігала й не стрибала, а ступала обережно. Враховуючи, що я завжди була енергійною та активною і скакала, мов той гепард, лазила по деревах, стрибала через каміння, — це була додаткова мука для маленької дівчинки: сидіти без діла, поки всі брати і сестри граються. Однак я так боялася, що мені доведеться пройти через цей процес знову, що ледве рухала своїм тілом. Щотижня мама перевіряла, чи добре загоюються мої рани. Коли шви зняли, я вперше змогла роздивитися себе. Внизу утворилася гладенька ділянка шкіри — за винятком шраму посередині, схожого на замок-блискавку. І ця блискавка була застебнута. Мої геніталії запечатали, ніби цегляну стіну, крізь яку ніхто не зможе проникнути до шлюбної ночі, аж поки сам наречений розріже мене ножем або пропихнеться туди силоміць.
Щойно я знову звелася на ноги, у мене з’явилася місія. Щодня я її обмірковувала, цілими тижнями, відтоді, як та стара мене розітнула. Я хотіла повернутися до каменя, на якому мене принесли в жертву, і пошукати там свої геніталії. Але їх не було — без сумніву, ними підживилися стерв’ятник або гієна, падальники, що є частиною життєвого циклу Африки. Їхня роль полягає в тому, щоби прибирати падло, огидні докази нашого суворого існування в пустелі.
Хоча я і настраждалася при обрізанні, мені таки пощастило. Усе могло піти набагато гірше, як це часто й бувало з іншими дівчатами. Мандруючи Сомалі, ми натрапляли на різні сім’ї, із чиїми доньками мені випадало гратися. Сходячись із тими сім’ями знову, я зауважувала, що дівчатка кудись зникали. Ніхто не казав правди про їхню відсутність, та й узагалі не згадував про них. Виявляється, вони помирали внаслідок каліцтва: від кровотечі, шоку, інфекції або правця. Це не дивно, враховуючи умови, у яких проводиться процедура. Дивно те, що деякі із нас вижили.
Я майже не пам’ятаю своєї сестри Галемо. Ось я трирічна, сестра була поруч, а потім раптом вона зникла… Тоді я не могла втямити, що з нею сталося. Згодом дізналася, що, коли настав її «особливий час» і стара циганка зробила їй обрізання, вона стекла кров’ю і померла.
Коли ж мені виповнилося чи не десять років, я почула історію про двоюрідну сестру, якій зробили обрізання в шість. Якось один із її братів завітав до нас у гості і розповів, що сталося. Прийшла жінка й обрізала його сестру, а потім віднесла її до хижі одужувати. Проте її «штучка», як він її назвав, почала розпухати, і з хижі почав ширитися нестерпний сморід. Я не повірила його словам. Чому вона мала погано пахнути, адже зі мною та Аман усе було гаразд? Тепер я знаю, що він казав правду: її рана запалилася через антисанітарні умови, у яких дівчат розрізають у кущах. Жахливий запах — це ознака гангрени. Якось зранку їхня мати прийшла провідати доньку, котра, як завжди, провела ніч у хижі на самоті. Вона знайшла дочку мертвою — її тіло було холодним і синім. Та перш ніж падальники встигли прибрати жахливі докази трагедії, сім’я її поховала.
УРИВОК 2
Перебуваючи спочатку в Аман, а потім у тітки Луул, я поволі звикла до життя в чотирьох стінах. Спершу мені було дивно перебувати в будинку, де стеля перекриває небо, де простір, яким я можу пересуватися, обмежений стінами, де пустельні запахи чагарників і худоби замінилися запахами каналізації та чадного газу переповненого міста. Тітчина квартира була трохи більшою, ніж у Аман, але аж ніяк не просторою. І хоча зручності забезпечували мені нові розкоші — тепло вночі і притулок від дощу, — вони були досить примітивними за сучасними західними стандартами. Я досі шанувала воду, адже вона так і залишалася коштовним товаром. Ми купували її у мандрівного продавця, що возив товар на віслюку, а потім зберігали надворі в бочці. Сім’я набирала цю воду для купання, прибирання, приготування чаю та їжі. У крихітній кухні тітка готувала їжу на похідній плиті, користуючись балонами газу. Увечері ми розсаджувалися на підлогу і теревенили при світлі гасових ламп, адже електрики не було. Туалет був типовим для цієї частини світу: дірка в підлозі, звідки у спеку здіймався смердючий запах. Купання зводилося до того, щоби набрати відро води з бочки і обмитися губкою, а залишок злити в дірку.
Невдовзі після переїзду до тітоньки Луул, я зрозуміла, що отримала більше, аніж ми домовлялися. Тепер на додачу я мала щодня няньчити трьох її нечемних дітлахів. Ну, мабуть, не можна називати малечу нечемною, та їхня поведінка доводила мене до сказу.
Щоранку тітонька прокидалася близько дев’ятої, і одразу ж після сніданку радісно виходила з дому на зустрічі зі своїми подругами. Вона всенькими днями просиджувала із цими жінками, нескінченно пліткуючи про друзів, ворогів, знайомих і сусідів. Зрештою, ввечері вона поверталася додому. Увесь цей час тримісячне немовля безперервно плакало, вимагаючи, щоби його нагодували. Коли я взяла його на руки, воно спробувало смоктати мою цицьку. Я постійно просила:
— Слухайте, тітко, заради Господа, зробіть щось. Дитина намагається смоктати мене щоразу, коли я беру її на руки, а в мене немає молока. У мене навіть грудей немає!
— Розслабся. Просто дай йому трохи молока, — мило відповідала вона.
Окрім прибирання будинку та догляду за немовлям, потрібно було стежити за дітьми дев’яти та шести років. І ця парочка нагадувала диких звірів. Вони й гадки не мали, як поводитися, бо вочевидь мати їх нічого не навчила. Я намагалася негайно виправити цю ситуацію, шмагаючи їх по дупі за кожної нагоди. Проте після років вільного, дикого життя гієн вони не могли вмить перетворитися на прекрасних янголів.
Минали дні, і я відчувала щораз більшу зневіру. Мені було цікаво, скільки ще таких безнадійних пригод мені доведеться пережити, перш ніж станеться щось позитивне. Я завжди шукала шляхи поліпшити ситуацію, просунутися вперед і знайти ту загадкову можливість, яка на мене чекала. Щодня я запитувала себе: «Коли це станеться? Сьогодні? Завтра? Куди я піду? Що мені робити?». Не знаю, що змушувало мене про таке думати. Напевно, тоді мені здавалося, що кожен чує ці голоси всередині себе. Однак скільки себе пам’ятаю, я завжди знала, що моя доля буде іншою, просто не уявляла наскільки.
Приблизно через місяць такого життя з тіткою Луул між нами назріла криза. Одного разу пізно ввечері, коли тітка, як завжди, поважно водила хороводи довкола міського млина пліток, старша дитина, її дев’ятирічна донька, зникла. Спочатку я вийшла надвір і почала її кликати. Не отримавши відповіді, взялася обходити сусідів. Нарешті я знайшла її в тунелі в компанії якогось хлопчика. Вона була вольовою, допитливою дитиною, і, коли я її нарешті знайшла, вона якраз вивчала анатомічні особливості цього хлопчика. Зайшовши в тунель, я смикнула її за руку і вмить підняла на ноги; хлопчик кинувся тікати, мов перелякана тваринка. Всю дорогу додому я шмагала двоюрідну сестру лозиною, бо ніколи в житті не відчувала такої огиди до дитини.
Того вечора вона нажалілася матері, що я її відшмагала. Тітка Луул була розлючена.
— Нащо ти побила дитину? Забери від неї руки або відлупцюю тебе і подивлюся, як тобі це сподобається! — крикнула вона і загрозливо посунула на мене.
— Повір, тобі не варто знати, чому я її набила, тобі не варто знати те, що знаю я! Якби ти бачила, що вона сьогодні робила, ти від неї відмовилася б! Ця дитина некерована — вона як тварина.
Ці пояснення не поліпшили стосунків між нами. Раптом після того, як вона залишила мене — тринадцятирічну дівчинку — виховувати трьох дітей віком до десяти років, комфорт доньки виявився для неї дуже важливим. Тітка накинулася на мене з кулаками, погрожуючи відлупцювати за те, що я зробила з її маленьким янголятком. Але з мене було досить: я не могла терпіти не тільки її, а й увесь цей світ.
— Не чіпай мене! — закричала я. — Якщо не припиниш, я тобі патли повідриваю.
На цьому її погрози стихли, і я знала, що мені треба тікати. Але куди цього разу?
