Стефанія Туркевич була першою українською композиторкою, проте радянська влада про неї не говорила. Львів’янка за походженням, учениця відомих музикантів, вона встигала поєднувати творчість із сімейними турботами та написала десятки творів.
DIVOCHE.MEDIA розповідає про родину Стефанії, життя музикантки у Львові та Європі, про її навчання й творчість, поєднання у творах духовності та сучасних мотивів.
Дитинство у Львові, творча родина та перші кроки у музиці
Стефанія Туркевич народилася у Львові 25 квітня 1898 року. Її родина належала до української інтелігенції. Дід, Лев Туркевич, був греко-католицьким священником. Батько, Іван Туркевич, також був священником, а ще хоровим диригентом, викладачем та музичним критиком. Мати, Софія Кормош, — піаністка, яка навчалася в одних із найкращих закордонних педагогів, а ще акомпанувала молодій Соломії Крушельницькій. Стефанія була старшою дитиною — мала молодшу сестру Ірину та брата Лева.
Вся родина Стефанії була музичною, грала на різних інструментах та любила влаштовувати домашні концерти. Сама вона так згадувала той період в інтерв’ю з Меланією Нижанківською для часопису «Нова хата» у 1935 році: «Причиною тут була моя мама, яка прекрасно грала на фортепіано. Малою дитиною я пристрасно любила слухати її гру… Ну, а потім повстав у нас домашній салоновий оркестр. Грали ми в такому складі: тато на басі (хоча властиво татові піаніно, вчився у професора Марка), мама на фортепіано, Льоньо на віолончелі, я на фісгармонії, Марійка і Зенко (учні професора Перфецького) на скрипках. Тато також заснував наш домашній хор — ставив наші перші кроки в музиці. Ніколи не жалів грошей на нашу музичну освіту».
Стефанія ще в дитинстві опанувала фортепіано, арфу та фісгармонію, а у вісім років вступила до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка, що нині є Львівською національною музичною академією імені Миколи Лисенка. Там дівчина навчалася у майстерні Василя Барвінського. Однак не забувала і про базову освіту: закінчила жіночу гімназію у Львові, де брала участь у Шевченківських концертах, співала в учнівському хорі та дівочому квартеті. Після початку Першої світової війни, у 1914 році, вся родина переїхала до Відня. Там протягом трьох років Стефанія брала уроки у відомих піаністів — Вілема Курца і Єжи Лялевича.
Після закінчення війни й повернення до України дівчина навчалася у Львівському університеті, де вивчала філософію, педагогіку і музикознавство в Адольфа Хибінського. Саме він одним із перших звернув увагу на непересічний талант Стефанії й почав його розвивати. Коли дівчина показала Хибінському свої перші роботи, він дуже здивувався та сказав продовжувати працювати за цим напрямом. Саме в той час вона написала кілька великих композицій, зокрема в 1919 році «Службу Божу». На це повпливали тодішні настрої та важкі часи, які були на Галичині.
От як вона сама казала про це в інтерв’ю з Меланією Нижанківською: «Знаєте, який був мій перший твір? “Служба Божа”. В 1919 році, по відступі нашого війська в нас панував настрій відчаю й душевних терпінь. Ми всі молилися гарячково. Я відчула потребу вилити це горе в пісні й скомпонувала тоді свою першу духовну пісню. З цього повстала Служба Божа, яку я зрештою прекрасно знала, бо не раз її співала. Хібінський, професор музикольоґії у Львові, якому я показала тоді свій твір, признав мені багато музичної інтуїції і радив вчитися. Цю музичну інтуїцію завважував і Вітеслав Новак у мене і ставив її в плюс. Тепер одинокою моєю мрією вернутися до Праги. Правда, я зробила докторат музикольоґії при українському університеті в Празі, у знаменитого знавця української пісні, професора Неєдлого. Але хотілось би докінчити “містровську” школу… Маю труднощі з виїздом. Але може все таки незабаром побачу улюблену “золоту” Прагу, піду на концерти, заживу справжнім, інтенсивним музичним життям».
Освіта та формування унікального стилю
Стефанія продовжувала поєднувати у своїх роботах глибоку духовність та модерність. Це закріпило за нею славу сучасної й авангардної мисткині. Попри свій талант і постійне навчання, відпрацьовування техніки, Стефанія не могла до кінця визнати власну майстерність. У 1921 році вона закінчила університет. Паралельно з тим у 1919–1920-х навчалася музики в Державній вчительській семінарії, а у 1921 році — також у Консерваторії польського музичного товариства. Сучасні та модерні вчителі й тривале навчання сформували непересічний стиль композиторки. Адже вона сама не хотіла задовольнятися тодішніми тенденціями для жінок в музиці — лірика, спокій та гармонія. Стефанія прагнула нового та модерного, хотіла бути віртуозкою, а не дилетанткою. Саме тому в 1927 році поїхала до Берліну, де слухала лекції професора Ґвідо Адлера і брала кілька уроків у відомого на той час експресіоніста у європейській музиці Арнольда Шенберґа. Поміж тим у 1925 році встигла вийти заміж. Її обранцем став український художник-графіст Роберт Лісовський. Він захоплювався співом й підтримував Стефанію в її творчості. У Львові народилися дві доньки Зоя та Марія Лісовські. Всією сімʼєю вони переїхали до Берліну, а згодом і до Праги. Весь цей час Стефанія не припиняла занять музикою, і в 1930-му її взяли до Празької консерваторії.
Творчість у період невизначеності
Стефанії, окрім композиторки та студентки, вдавалося поєднувати в собі ще кілька ролей — матері, дружини, домогосподарки та подруги. Так було кілька років, а після закінчення консерваторії її покликав до себе вчитися Вітезслав Новак у Вищу школу майстерності у Празі. Попри побоювання Стефанія погодилась і не пошкодувала. Там музикантка написала дисертацію у професора Карлового університету Зденека Неєдлі й отримала у 1934 році звання докторки філософії. Тема її дисертації — «Український елемент у творах П. Чайковського “Черевички”, Н. Римського-Корсакова “Ніч перед Різдвом” і порівняння їх з оперою Миколи Лисенка “Різдвяна Ніч”». Ця тема свідчить про те, що Стефанія знала своє коріння й етнічну приналежність.
«Але це коштувало мені чимало зусилля. Не уявляєте собі, як це важко догодити всьому, бути матір’ю, жінкою, господинею, учнем консерваторії, композитором. Треба було не раз закусити зуби! Все доводилось самій зробити: хвору дитину припильнувати, з нею на клініку ходити, хатою зайнятися! Сама собі дивуюся, як я все це витримала», — розповідала вона Меланії Нижанківській.
З осені 1933 року Стефанія Лісовська викладала фортепіано і була акомпаніаторкою у Празькій консерваторії. За рік по тому повернулася до Львова. Вона увійшла до когорти так званих «львівсько-празьких композиторів». Тих, що були львівʼянами, але в певний період навчалися у Празі. Серед них Стефанія була найбільш радикальною та новаторською, попри те, що решта були чоловіками. Після повернення на батьківщину композиторка викладала теоретичні предмети й фортепіано у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка, працювала концертмейстеркою у Львівському оперному театрі.
Стефанія жила у Львові, працювала та доглядала за донькою. А чоловік поїхав до Праги. Згодом вони розлучилися. Далі музикантку спіткала низка невдач: настала криза, театр закрився, грошей бракувало, а у 1936 році помер її батько. Всі свої почуття та емоції Стефанія не припиняла передавати через музику і створювала нові композиції. У важкий для себе період вона зустріла своє друге кохання — лікаря-психіатра Нарциза Лукіяновича, нащадка давнього священицького роду, який також був письменником.
В цей час музикантка активно творила. В їхньому будинку постійно лунала музика та проходили домашні концерти. Тоді ж Стефанія стала членкинею Союзу українських професійних музик. Це була потужна організація композиторів, які видавали підручники, журнали, організовували концерти, давали майстер-класи. У своєму другому шлюбі Стефанія була домогосподаркою. Вона не мала потреби заробляти кошти, однак займалася всією хатньою роботою та дітьми. І попри це встигала писати багато музики.
У 1939 році до Львова прийшла німецька окупація. Як українська інтелігенція, родина Лукіяновичів теж зазнала утисків — подружжя з дітьми ледь зводили кінці з кінцями, але залишались у рідному місті.
Життя та творчість в еміграції
Так тривало до приходу радянської влади. Вже у 1944 році сімʼя виїхала до Відня. На батьківщину Стефанія вже не повернулася, а ось її доньки приїхали лише після проголошення незалежності України.
У Відні справи йшли теж не добре, українці з Галичини там зазнавали утисків та піддавалися засланням у Сибір. Тому родина Лукіяновичів ухвалила остаточне рішення і в 1946 році переїхала до Англії. Спершу мешкали в Брістолі, а далі поїхали до Кембриджу. Там Стефанія приділяла час домашнім справам. Доньки вийшли заміж і вона займалася своєю творчістю. Вже для онуків створила чимало дитячих опер, зокрема «Цар Ох або Серце Оксани», «Кузь», «Яринний городчик». Написала також п’ять балетів — як для дітей, так і для дорослих: «Мавка» (за драмою-феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки), «Весна», «Коралі», «Страхопуд». Не полишала і фортепіанної музики («Гірська сюїта», «Українські колядки та щедрівки»), камерно-інструментальної, хорових творів («Учітеся, брати мої» на слова Тараса Шевченка).
Весь час Стефанія Туркевич займала творчістю. Її твори записувалися та відтворювалися, але все ж не були такими популярними, як в інших європейських композиторів, а в радянському союзі й геть заборонені. Більшість життя, маючи величезний талант жінка втікала від війн та переслідувань, а згодом емігрувала до чужої країни. Вирвана зі свого кола, продовжувала творити аж до самої смерті. Стефанія Лукіянович померла 8 квітня 1977 року в Кембриджі.
Творча спадщина першої української професійної композиторки все ж зазвучала на батьківщині, хоч і за 40 років після її смерті. Твори Стефанії Туркевич знайшли свого слухача і музиканта. Індивідуальний стиль композиторки влучно визначила дослідниця її творчості Стефанія Павлишин: «Вона завжди прагнула до нового, і, по суті, була першою авангардисткою в українській музиці. Стиль її творчості можна окреслити як раціональний, антиромантичний; постімпресіоністичні й експресіоністські риси поєднуються у неї з витонченістю фактури і далеким натяком на український ідіом. Найближчими їй були великі форми».
