Роман «Привіт, красуне» американської письменниці Енн Наполітано, що влітку вийде друком у видавництві Vivat, — це сімейна сага про пошук свого місця у світі. Сесілія та Емілін Падавано — сестри-близнючки, які доповнюють одна одну в миролюбності й впертості, Сільві обожнює читання і чекає на принца, а Джулія напрочуд амбітна особистість. Саме з цією дівчиною знайомиться Вільям Вотерс, дитинство якого проходило в тіні травм, що залишилися після трагедії в його сім’ї. Будні хлопця набувають нових барв, коли дівоцтво родини Падавано сповнює повсякденність світлом і таким бажаним щастям. Однак минуле парубка постукає у шибки, загрозливо нависаючи над спокоєм чотирьох сестер…
Працюючи над книжкою «Привіт, красуне», яка стала бестселером за версією The New York Times, авторка переосмислила культовий роман Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки», щоб дослідити складні теми втрат, емоційного відчуження й суспільних очікувань.
Публікуємо уривок.
Джулія сиділа на задньому дворику, обнесеному дерев’яним парканом прямокутному відрізку землі, розміром шість на п’ять метрів, і спостерігала за тим, як мати викопує останню картоплю в цьому році. Саме тієї миті Вільям мав прийти в гості. Вона знала, що він не запізнюватиметься і що одна з її сестер упустить його. Вільяма, напевно, затримає її батько, який запитає його, чи не знає той напам’ять якусь поезію, а потім він матиме справу з Емелін і Сесілією, які будуть активнішими й балакучішими, ніж завжди. Сільві була на роботі в бібліотеці, тож Вільямові потрібно було якось пережити відсутність її допитливого погляду. Кілька хвилин наодинці із сестрами й батьком допомогли б йому познайомитися з її сім’єю ближче. Джулія хотіла, щоб він побачив, які вони милі, і як бонус він був би надзвичайно схвильований, побачивши її, коли вона ввійде до будинку. Джулія славилася в сім’ї тим, що завжди вчасно всюди з’являлася. Це означало, що вона думала про вчасність, тоді як ніхто інший у її родині цього не робив. У дитинстві Джулія заходила до кухні або вітальні, постійно вигукуючи: «Та-да!».
Що Вільям подумав би про їхній маленький будиночок, утиснутий між ідентичними приземкуватими цегляними будинками на 18-й вулиці? Сім’я Падавано жила в робітничому районі Пільсен, де мешкала купа іммігрантів. Барвисті стінописи прикрашали будинки, а в місцевому супермаркеті можна було почути іспанську або польську мову так само часто, як і англійську. Джулія хвилювалася, що Вільямові не сподобається ні район міста, ні будинок, де мешкала її родина. Диван із квітковим принтом, накритий плівкою. Дерев’яне розп’яття на стіні. Обрамлений масив святих жінок поруч з обіднім столом. Мати Джулії перераховувала їхні імена вголос, коли почувала зневіру. Вона вдивлялася в обличчя цих жінок, ніби благаючи врятувати її від цієї сім’ї. Аделаїда, Агнеса Римська, Катерина Сієнська, Клара Ассізька, Бригіда Ірландська, Марія Магдалина, Філомена, Тереза Авільська, Марія Ґоретті. Усі чотири дочки Падавано пам’ятали ці імена краще, ніж молитви. Жодна сімейна вечеря не закінчувалася без батькових поетичних читань або ж без маминих святих жінок.
Джулія затремтіла. Вона була без пальта; надворі було чотири градуси тепла. Більшість чиказьців відмовлялися вважати це холодом, доки температура не опускалася нижче нуля.
— Він подобається мені, — сказала вона за спиною матері.
— Він питущий?
— Ні. Баскетболіст. І відмінник. Він збирається вивчати історію.
— Такий самий розумний, як і ти?
Джулія задумалася. Очевидно, що Вільям був розумним. Його мозок працював так, як треба. Він ставив запитання, які давали їй зрозуміти, що він хоче пізнати її краще. Однак його розум не проявлявся у вигляді чітких думок. Він був зацікавлений у запитаннях і невпевнений у відповідях; одно слово, піддатливий. Вільям кілька разів ходив із Джулією до бібліотеки Лозано, розташованої всього за кілька кварталів від будинку Падавано. Це бібліотека, у якій працювала Сільві. У їхньому районі всі використовували бібліотеку як місце зустрічей, але Вільям і Джулія справді там училися, хоча пізно ввечері хлопцеві доводилося ще годину добиратися до свого гуртожитку. Складаючи плани на вихідні, він завжди казав:
— Робитимемо все, що захочеш. У тебе найкращі ідеї.
Джулія ніколи не брала до уваги фізичний інтелект, доки не відвідала нещодавню гру Вільяма. Її вразило те, наскільки захопливо було спостерігати за тим, як він взаємодіє зі своєю командою. На майданчику проявлявся сильніший його бік: він вигукував команди, вправно використовуючи своє сильне, високе тіло, щоб заблокувати суперника біля кошика. Джулія не цікавилася спортом і не розуміла правил, але її вродливий хлопець бігав, і стрибав, і крутився з такою силою та такою зосередженістю, що вона зловила себе на думці: «Так, він справді розумний».
— Він серйозна людина, — сказала Джулія. — Він, як і я, ставиться до життя серйозно.
Роуз підвелася на ноги. Хтось, можливо, розсміявся б, побачивши її, але Джулія звикла до маминого вбрання. Для праці в саду Роуз одягала форму бейсбольного кетчера й довершувала свій образ темно-синім сомбреро. Усі ці речі вона знайшла на вулиці. Їхню частину кварталу населяли тільки італійці, але на багатьох сусідніх вулицях жила тьма-тьмуща мексиканських сімей, і після святкування Сінко де Майо Роуз витягла цей капелюх із якогось сміттєвого бака. Екіпірування кетчера вона знайшла, коли Френк Чечоне, що жив через два будинки, підсів на наркотики й покинув шкільну бейсбольну команду. Роуз носила його величезні щитки для ніг, а на нагрудному захисті пришила великі кишені для садового інвентарю. Вона мала такий вигляд, ніби збиралася грати якусь гру, тільки незрозуміло яку.
— Отже, не розумніший за тебе.
Роуз підняла сомбреро й провела рукою по хвилястому, як і у її дочок, волоссю з вкрапленням сивини. Вона видавалася набагато старшою за свій вік, але ще багато років тому Роуз заборонила святкувати свій день народження — так вона намагалася воювати з плином часу. Мати Джулії натреновувала свій зір на ґрунтових рядках свого городу. Картопля та цибуля — це все, що залишилося зібрати. Більшу частину роботи Роуз тепер було присвячено підготовці саду до зими. Єдині пусті ділянки землі було зарезервовано для вузької стежечки до білої скульптури Діви Марії, яка притулилася до заднього лівого кута паркану. Роуз зітхнула.
— Гадаю, це добре. Я в мільйон разів розумніша за твого батька.
Джулія усвідомлювала, що «розум» — це складний термін, і було доволі тяжко виміряти інтелект її батьків, оскільки вони не ходили навіть до коледжу. Однак її мати мала рацію. Джулія бачила фотографії гарненької, охайної, усміхненої Роуз із Чарлі на початку їхнього спільного життя. Та зрештою її мати змирилася з розчаруванням у шлюбі, так само як змирилася зі своїм безглуздим садівничим костюмом. Усі зусилля, спрямовані на те, щоб підштовхнути свого чоловіка до певної фінансової стабільності, не увінчалися успіхом. Тепер будинком заправляв Чарлі, а сад слугував притулком для Роуз.
Небо затягнуло хмарами, а повітря ставало дедалі холоднішим. Коли наставали морози, цей район затихав, але сьогодні вночі він гомонів, ніби намагаючись витратити свої останні слова: десь далеко від сміху лементували діти; поважна місис Чечоне мугикала собі щось у своєму саду; чийсь мотоцикл тричі гаркнув, перш ніж завестися.
— Гадаю, пора вже заходити в дім, — сказала Роуз. — Ти соромишся вигляду своєї старенької матері?
— Ні, — відповіла Джулія.
Вона знала, що вся увага Вільяма буде прикута до неї. Їй подобався його погляд, сповнений надії, він був наче корабель, що шукав для себе ідеальну пристань. Вільям виріс у гарному будинку, з працьовитим батьком, великим подвір’ям і власною спальнею. Він чітко знав, що таке успіх і почуття безпеки, і той факт, що він бачив, як будує своє майбутнє із Джулією, надзвичайно тішив її.
Роуз намагалася збудувати хороше життя, але Чарлі псував кожну цеглинку, яку вона для цього закладала. Після першої ж розмови з Вільямом Джулія вирішила, що він саме той чоловік, який їй потрібен. У ньому було все, що вона шукала, і, як вона сказала матері, він їй просто дуже подобався. Один його погляд викликав у неї усмішку, а ще їй подобалося класти свою маленьку долоню у його велику.
Вони були чудовою командою: Вільям мав досвід такого ж життя, якого хотіла Джулія, тому він міг спрямовувати її нескінченну енергію на побудову їхнього спільного майбутнього. Після того як вони з Вільямом одружаться й оселяться у власному будинку, вона допомагатиме своїй родині. Міцний фундамент під її ногами стане опорою і для них.
Коли вона ввійшла до вітальні, то мало не засміялася, побачивши полегшення на обличчі свого хлопця. Вільям сидів поруч із її батьком на їхньому скрипучому дивані, а Чарлі тримав руку на плечі юнака. Сесілія тонула в старому червоному кріслі, а Емелін поправляла зачіску, дивлячись у дзеркало, що висіло біля вхідних дверей.
Сесілія серйозним голосом сказала:
— У тебе чудовий ніс, Вільяме.
— Е-е, дякую? — дуже здивовано відповів Вільям.
Джулія усміхнулася.
— Не зважай на Сесілію. Вона художниця.
