У видавництві «Лабораторія» незабаром вийде друком роман «Наші змучені душі» французької письменниці Морґан Монкомбль, яка була визнана найкращою новою романісткою 2023 року.
Життя підготувало для Азалії занадто багато болю і змусило сховати справжні почуття за маскою холодної та неприступної жінки, яка завжди все контролює. Вона пообіцяла собі, що ніколи не повернеться додому, де все навколо нагадує про минуле, однак новина про автотрощу, в якій гине її мати, руйнує всі плани. І лиш новий загадковий сусід Іден, який здається таким же загубленим у цьому світі, як і вона сама, вперше повертає усмішку на її обличчя. І хоча Азалія заприсяглася ніколи не мати почуттів до чоловіка, Іден перевертає її світ. Але чи готова вона поділитися таємницями власної змученої душі?
«Інколи я запитувала себе: “Чому я не написала інший роман, сповнений яскравих кольорів і солодкого життя?” Відповідь дуже проста: бо це і є життя. Воно темне, потворне, сумне. І якщо ми обираємо нехтувати такими реаліями, то потрібно пам’ятати, що від цього проблеми аж ніяк не зникнуть», — говорить авторка про «Наші змучені душі».
Публікуємо уривок.
— Тримайте ключі. Запасні є в сумочці, яку я вам дав. Ви хочете відвідати чи…
Перебиваю чоловіка з моєю валізою в руках:
— Усе добре, я знаю. Дякую.
— Без проблем, — усміхається він, його шкіра обпалена південним сонцем. — Ласкаво просимо в Чарлстон! У вас гарний будинок.
Мій дім. Ого, мені доведеться звикати до цього…
Я не відповідаю. Кривлюсь, коли чоловік іде. Планувала опанувати себе в літаку, але, мабуть, усього часу на світі забракло б для цього. Коли роздивляюсь будинок, у якому виросла, до горла підкочується нудота.
Він стоїть біля підніжжя пляжу Фоллі, майже по сусідству з іншим будинком, схожим, хоча й меншим. Два поверхи, великі білі дерев’яні сходи до вхідних дверей. Я підіймаюсь ними, відкидаючи погані спогади, що враз виринають.
Ти зможеш, Азаліє. Потрібно лише два місяці, щоби продати цей клятий будинок.
Я змушую себе зайти у вітальню. Речі залишаю біля дивана. Нічого не змінилося: білі стіни, потерте шкіряне крісло, у якому я колись сиділа й кидала чипси в обличчя найкращого друга Ендрю.
Зрештою, я тут прожила і хороші моменти.
Відчиняю еркер у задній частині будинку. Тепле повітря обдуває мої голі руки. Виходжу на дерев’яну терасу. Звідси чудовий краєвид. Я не пам’ятаю такого.
Старий понтон веде просто до пляжу. Сьогодні море вирує, але звук хвиль, що розбиваються об пісок, мене заспокоює.
Це, безумовно, відрізняється від Нью-Йорка.
Я вирішую оглянути дім, дуже швидко минаючи свою стару спальню, у яку не заходила вже чотири роки. На моєму ліжку, досі не застеленому, валяються запилюжені конверти з вініловими платівками.
Мимоволі накочуються сльози.
Здається, ніби мама мене чекала.
Досить! Спускаючись сходами, я відчуваю, як щось м’яке торкається моїх щиколоток. Підстрибую скрикуючи. Сюрприз.
Переді мною стоїть собака й виляє хвостом. Це чарівний молодий бігль, який хоче, щоб його погладили. Я полегшено всміхаюсь і присідаю біля нього.
— Ну що ж, здорованю. Ти сам?
Швидко дихаючи, він тішиться моїм пестощам та притискається головою до долоні. Певно, собака пройшов через напіввідчинене еркерне вікно.
— Знаєш що? — шепочу я перед його маленьким носом. — Я називатиму тебе… Негідником. Це тобі пасує, чи не так?
Я відпускаю собаку та встаю. Він біжить до свого кошика на терасі сусідів.
Скоро піду на закупи. Бачу мамину машину, нещодавно відремонтовану після смертельної автокатастрофи. Однак вирішую піти туди пішки.
Тож броджу вулицями з довоєнними будинками у вікторіанському стилі. Досі згадую, як гуляла цими вулицями із Джошем, тримаючи його за руку та слухаючи розповіді про те, чому в деяких дверей гарний відтінок небесно-блакитного кольору.
Я майже чую голос колишнього хлопця, що грав у туристичних гідів та якнайкраще імітував Сильвестра Сталлоне — єдиного, кого вмів наслідувати.
— Уяви собі, це частина давнього забобону, ніби синій колір, який вони називають святим синім, відлякує злих духів, бо ті не вміють плавати і сприймають його за воду.
Наступного дня я жартома попросила Джоша купити синю фарбу, щоб він допоміг мені пофарбувати наші двері. Моїй мамі ця ідея не сподобалася, і вона кричала на нас, щоб ми перефарбували все в біле. Це було не так уже й смішно.
Я йду до першого-ліпшого супермаркету, не знімаючи темних окулярів.
Будь ласочка, хоч би мене ніхто не впізнав.
Щойно кладу упаковку пластівців у візок, як дзвонить телефон. Це висмикує мене з мрій.
Жінка, що стоїть поруч, витріщається на мене, почувши слова «I’m a bitch, when I brush my teeth» гурту The Plastiscines. Я їй широко всміхаюсь.
— Алло.
— Привіт, пташеня. Добре доїхала?
На моєму обличчі усмішка, коли чую голос Торі.
— Так… Приїхала лише дві години тому. Я ніколи не була такою щасливою, як тоді, коли вирвалася звідси. Безліч туристів і селюків, які живуть тут уже три покоління, — кажу, хоча насправді так не думаю.
Подруга сміється в слухавку. Вона, мабуть, цього не розуміє, бо ніколи не виїжджала за межі великого міста. Я дивлюсь на годинник. Торі, напевно, у чайній кімнаті.
— Хіба компанія ще не збанкрутувала без мене?
— Тебе не було лише день, гонориста сучко. Ні, ще ні.
Я розвертаюсь, щоб пірнути в наступний прохід, затискаючи телефон між вухом і плечем.
— Що ж, тим краще. Тобі варто когось найняти, хоча б для…
О чорт. Мій шлунок робить сальто назад, перш ніж підняти все до горла. Я завмираю на місці з напівроззявленим ротом. Подруга питає, чи я ще тут. Я ігнорую її та намагаюсь оговтатися. Моє бідне серденько виривається з грудей.
Упізнаю ці очі будь-де. Ці зелені очі, які здивовано дивляться на мене. Ці зелені очі, яких я не очікувала побачити.
— Торі, я передзвоню, — бурмочу і кладу слухавку.
Ендрю ошелешено дивиться на мене, а я не знаю, що сказати.
Він анітрохи не змінився. Його бліді райдужні оболонки очей чудово контрастують із шовковистою темною шкірою. Востаннє я його бачила чотири роки тому… коли несподівано пішла, нікого не попередивши.
Авжеж, у першу ж годину перебування тут мушу зустрітися віч-на-віч, чи то пак візком до візка зі своїм колишнім найкращим другом. Здається, доля жартує зі мною.
— Азалія… Ого. Ти… Ти повернулася.
Азалія. Не Аза. Не варто дивуватися, чи не так?
Однак моє серце крається від горя. Я знімаю окуляри, які, очевидно, ніяк не допомогли, та всміхаюсь йому у відповідь. Лише зараз усвідомлюю, як сильно мені його бракувало.
З цим хлопцем ми робили все разом.
— Рада тебе бачити, лузере.
Він зніяковіло всміхається, почувши своє прізвисько. Недовірливо киваючи, Ендрю оглядає мене з ніг до голови. Я воліла б із ним зустрітися тоді, коли мине похмілля, але нехай уже буде так. Буде мені наука.
Щастя, що він розмовляє зі мною після того удару, якого я завдала йому і Джошу. Якби вони дізналися про це, то могли б убити.
Ендрю порушує тишу, а я тим часом розглядаю його візок: фарба, валики й пензлі всіх розмірів.
— Мої найщиріші співчуття.
Я зводжу на нього очі, ледь не підстрибуючи.
Він співчутливо дивиться, потираючи потилицю. Його слова на мить збивають мене з пантелику.
А, так, авжеж. Я в жалобі. Мабуть, так. Припускаю, що мала б горювати…
То чому ж я не в жалобі? Гадаю, всім іншим сумніше, ніж мені — тій, що втратила рідну матір. Принаймні він не згадує, що мене не було на похороні.
— Ви робите ремонт? — запитую його.
Він здивовано дивиться на мене, а я далі розглядаю його речі у візку.
— О, ні, — відповідає, розуміючи, що я маю на увазі. — Це для роботи.
— Ти маляр?
— Інтер’єрний художник. Я… я ніде не навчався після школи, — зізнається збентежено. Тож коли постало питання про моє майбутнє, вибору як такого й не було.
Я мовчки киваю, одразу розуміючи, що його батько не мав коштів на навчання. Досі пам’ятаю, як Ендрю доношував старий одяг двоюрідних братів… і як я крала гроші в Піта, мого вітчима, та клала їх у сумку Ендрю.
— А ти чим займаєшся? — запитує він, прагнучи змінити тему.
— Потроху все й нічого. Працюю в чайній кімнаті. Печу кекси.
Він сумно всміхається, утуплюючи очі в підлогу. Мабуть, Ендрю, як і всі інші, очікував побачити мене барменкою чи ескортницею.
— Радий, що ти даєш собі раду.
Я знизую плечима, тримаючи холодний вираз обличчя. Загалом я рада його бачити. Але ще більше рада, що він не тримає на мене зла. Мій колишній найкращий друг мав би ненавидіти мене чи принаймні ображатися.
Але, звісно ж, це не в його стилі. Ендрю воліє ображатися нечутно й карати мене мовчанням.
— Отже, ти повернулася,— зітхає він напружено. — Ти… ти надовго в місті?
Кілька секунд я обмірковую це запитання.
— Навряд. Я приїхала, щоб продати будинок. Мені тут нічого робити.
На мить мені здалося, що Ендрю роздратований. Його губи вигнулися вгору, коли він глянув мені просто в очі.
— Ти маєш рацію, «селюки, які живуть тут уже три покоління», заразні.
Ах. Я кривлюсь, а потім усміхаюсь. Знаю, що хлопець сердиться, але не можу нічого вдіяти. Він знову заговорив:
— Вибач, але мушу йти… Бережи себе. І з поверненням.
Я киваю. Полегшення переповнює моє розбите серце. Дивлюсь, як він іде. Ендрю завжди був моєю спорідненою душею, він знав моє ставлення до Чарлстона, перш ніж я потайки поїхала звідси.
Я була егоїсткою, але мала на те причини. Якби я тут залишилася, то викинулася б із вікна.
Тож вирішила врятувати себе, не чекаючи, що хтось зробить це за мене.
