На кінофестивалі CPH:DOX у Копенгагені 23 березня відбулася прем’єра фільму Girls and Gods Верени Солтіц і Араша Т. Ріахі. Ця документальна стрічка досліджує питання сумісності прав жінок і релігії через діалоги з релігійними лідерами та активістами.
Лідерка руху FEMEN Інна Шевченко, яка багато років бореться за скасування релігійних інститутів, змінює підхід і починає відкритий діалог із прихильницями релігії, зокрема зі священнослужительками. Фільм зображує поєднання іконографії з феміністичними поглядами та порушує питання «Що означає — бути релігійною феміністкою в сучасному світі?».
Кінокритикиня Наталія Серебрякова поговорила з авторкою та протагоністкою фільму Інною Шевченко про його створення та її думки щодо жіночого активізму зараз.
Присутність мистецтва — один з основних візуальних елементів цього фільму: скульптура, карикатура, фотографія, бодіарт, мурали з феміністською тематикою, література, музика… Ви використовуєте широкий спектр художніх форм. Чому для початку фільму ви обрали інсталяцію австрійської художниці Іни Лойцль, яка зобразила жіночий клітор та око у соборі?
Передусім у стрічці мистецтво бере участь у дискусії про свободу і віру. Я називаю цей фільм «дебатним кіно» — фільмом, у якому відбувається обмін аргументами. Мистецтво стало невіддільною частиною складної розмови, важких, але необхідних дебатів, які рідко виникають у публічному просторі. Ми вирішили, що мистецтво може бути ще одним голосом у цій дискусії, ще одним способом говорити про складні теми.
Особливо непростими ці теми є для західної аудиторії. Навіть феміністки нерідко уникають обговорення конфлікту між свободою жінки — її правом розпоряджатися власним тілом і життям — та релігійними інституціями. Саме тому ми вирішили надати мистецтву центральне місце у нашому фільмі: сучасне мистецтво також може бути аргументом.
Коли ми побачили інсталяцію австрійської художниці Іни Лойцль — розміщені в соборі клітор і око — та поспілкувалися з мисткинею, зрозуміли, наскільки ця робота перегукується з темою фільму. Вона ніби готує глядача до розмови, яка на нього чекає: про зустріч релігії та її критики. У нашому фільмі ми намагалися показати, що критика релігії не обов’язково означає її заперечення, так само як віра не завжди передбачає беззастережне прийняття догм. Йдеться про критичне мислення — про право ставити запитання, аналізувати, сумніватися. Попри різність думок, ми намагалися зберегти повагу між учасниками дискусії.
До речі, щодо поваги: як вам вдавалося знаходити баланс між критикою релігії та шанобливим ставленням до співрозмовниці, особливо коли її висловлювання вас дивували?
Ймовірно, мені вдалося знайти баланс саме тому, що я прийшла до створення фільму після багатьох років участі в протестах, які медіа часто називали скандальними. Це були акції з гучними, короткими, емоційними гаслами — криком. Але з часом я усвідомила, що, хоч ці гасла й мають силу, вони здатні лише почати розмову, але не вести її. Мені захотілося перейти межу слоганів і створити фільм, який би відкривав простір для змістовної дискусії.
Я починала цей проєкт із щирим бажанням вести діалог. Бути чесною зі своєю позицією, але водночас створити простір, у якому можуть співіснувати й взаємодіяти опозиційні погляди. Ніколи не йшлося про згоду чи взаємне розуміння за будь-яку ціну — йшлося про те, щоб бути почутими. Я не хотіла робити фільм-проповідь із єдиною «правильною» думкою. Навпаки — мені було важливо, щоб глядач міг поставити власні запитання, знайти свої відповіді, а не просто сприймати готові.
Цей фільм — не про переможців і переможених, не про однозначні висновки. Він — про складність. Про те, як ми можемо розмовляти, навіть коли між нами є глибокі суперечності. І саме тому повага до співрозмовниці була для мене принциповою: бо тільки на такому ґрунті можлива справжня розмова.
Як змінилася роль активістів у сучасному світі, особливо в контексті популізму та авторитаризму? Як ви оцінюєте важливість глибоких дискусій та реальних дій у боротьбі за права жінок і протидії авторитарним режимам?
Як активістка я добре розумію, що популізм завжди супроводжував соціальні рухи — навіть ті, які борються за правильні речі. Ми часто кидали виклик владі через яскраві, провокаційні дії. Але сьогодні, коли у багатьох країнах до влади прийшли справжні «клоуни», які маніпулюють гаслами, наша роль змінилася. Тепер наше завдання — не просто кричати, а ініціювати глибокі розмови, ставити складні, незручні запитання.
Мене глибоко надихнули українці — особливо після повномасштабного вторгнення. Це не лідери, це сам народ врятував країну. Люди взяли відповідальність у свої руки, зрозумівши, що саме вони творять історію. Це ще більше переконало мене: недостатньо просто проголошувати гасла — потрібні змістовні діалоги й реальні дії.
Цей фільм — мій наступний крок у довгій історії протесту. Він особистий. Це вже не ініціатива руху FEMEN, який став міжнародним явищем, а моя власна спроба піти далі — почати розмову, яка вимагає не згоди, а сміливості думати.
Ми живемо в часи нового підйому авторитаризму, і цей фільм — жіночий голос у відповідь на його виклики. В Ірані головну опозицію релігійному режиму складають жінки. В Афганістані жінки стали першими жертвами талібів. У росії одним зі стовпів путінського режиму є російська православна церква, яка благословляє війну проти України. Більшість авторитарних режимів спираються на релігійні інституції. Навіть Ватикан за останні три роки чітко показав свою позицію щодо російської агресії в Україні.
Історія доводить: першою жертвою релігійних інституцій завжди стає жінка. Це відбувається й сьогодні. Ми бачимо це у США — через обмеження права на аборт. У Польщі — де через вплив церкви на законодавство жінки буквально вмирають, бо лікарі бояться їх рятувати.
Тому я вважаю, що цей фільм з’явився вчасно. Він не лише про релігію і жіночі права. Він — про глобальний цикл авторитаризму, який ми нині спостерігаємо. І можливо, ця чесна, відверта розмова — один із необхідних кроків до змін.
Яку роль грає у фільмі карикатуристка Коко? Вона ваша подруга? Чому ви вирішили залучити її?
Я вже кілька років працюю журналісткою в Charlie Hebdo (французька щотижнева сатирична газета «Шарлі Ебдо» — прим. DIVOCHE.MEDIA), моя дружба з Коко почалася ще відтоді, як я переїхала до Франції, рятуючись від переслідувань в Україні (у 2013 році Інна отримала політичний притулок у Франції — прим. DIVOCHE.MEDIA). Charlie Hebdo стали одними з перших, хто мене зустрів і підтримав. Від самого початку нас об’єднували спільні погляди на ключові речі. Так, ми не завжди погоджуємося, але нас єднає розуміння свободи, свободи слова і, що не менш важливо, — бажання сміятися навіть із табуйованих тем.
Після терористичної атаки на редакцію (у січні 2015 року невідомі напали на офіс газети та почали стрілянину, загинули 12 людей, — прим. DIVOCHE.MEDIA) я почала писати для Charlie Hebdo як журналістка — передусім про Україну. А Коко — це художниця-карикатуристка, яка пережила той напад. Саме вона відчиняла двері терористам, коли ті підставили їй до голови автомат. У фільмі вона не розповідає свою історію вголос, але сама її присутність — уже аргумент. Ми всі знаємо, що пережили карикатуристи Charlie Hebdo. Що може бути менш агресивним, ніж малюнок? Діти малюють. Але дорослі художники були вбиті — лише за те, що мали сміливість і бажання жартувати з того, що для когось є святим (терористичне угрупування «Аль-Каїда на Аравійському півострові» взяло на себе відповідальність за теракт, пояснюючи, що атака на редакцію була помстою за публікацію карикатури на пророка Магомета, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Назва Charlie Hebdo вже сама собою — позиція. Вбивство за карикатуру на релігійного персонажа — це частина глобальної розмови про свободу слова. Коко просто продовжує малювати. Її мистецтво — це аргумент, і вагомий.
Так, вона моя близька подруга. Вона підтримує мої ініціативи, як і вся команда Charlie Hebdo. Наприклад, нещодавно у Франції вийшла моя книжка Une Lettre de l’Est («Лист зі Сходу»), в якій зібрано 30 історій українок про війну — від моєї мами, яка пережила окупацію Херсону, до Мар’яни, поліціянтки з Маріуполя. І Коко проілюструвала цю книжку. Її присутність у фільмі була абсолютно природною.
Я знаю, що під час створення фільму ви стали мамою. Чи змінило це якось ваші погляди?
Не скажу, що це стало чимось протилежним моїй активістській діяльності. Навпаки. Я завжди вірила, що особисте — це політичне, і навпаки. Народження доньки стало важливим кроком не тільки в особистому, але й у політичному сенсі. Війна почалася практично одночасно з її появою на світ. Усе відбувалося паралельно, і досі відбувається.
Я не можу точно проаналізувати, як саме материнство мене змінило — це процес. Але воно точно зробило мою позицію ще чіткішою. Мені стало ще важливіше бути частиною суспільного діалогу. Навіть якщо ти не можеш змінити весь світ, це не привід нічого не робити.
Коли ми починали FEMEN, у нас, можливо, ще не було глибокого політичного розуміння, але була щира віра, що ми можемо щось змінити. Потім багато хто з активістів проходить через момент розчарування — мовляв, світ не змінюється радикально. Але після народження дитини розумієш: немає розкоші стояти осторонь. Бо тепер це не тільки про тебе — це про майбутнє твоєї дитини.
Я виросла в Херсоні, у двомовному середовищі, усе життя говорила українською і російською. Але після повномасштабного вторгнення, після всього болю, руйнувань і втрат зробила свідомий вибір: моя дитина говоритиме українською. Я знала, що не зможу пояснити їй, чому розмовляю з нею мовою країни-агресора. Це було моє особисте, але водночас політичне рішення. І воно вже дало результат — моя донька говорить українською, співає українські пісні, хоча ще жодного разу не була в Україні.
Так само і цей фільм: він особистий, але глибоко політичний. Я знаю, що він вплине на багатьох жінок і дівчат, зокрема й на мою доньку. Я хочу, щоб вона виросла з розумінням, що віра і релігійні інституції — це не одне й те саме. Що будь-яка інституція — релігійна чи політична — має владу і може зловживати нею. Навіть якщо вона, на противагу мені, колись знайде себе в релігії, я відчуваю обов’язок пояснити: віра — це інтимне, а інституція — це структура, яка часто має інші інтереси.
І коли ти стаєш мамою дівчинки — це усвідомлення стає ще глибшим. І ще гострішим.
У фільмі представлені жінки, які реформують релігію зсередини. Чи це фундаментальні зміни? Чи ви вважаєте, що це лише поодинокі винятки з правил?
Якщо пригадати історію, то дуже часто саме винятки з правил ставали початком революційних змін. Багато культурних і політичних зрушень починалися з того, що хтось вирішував діяти інакше. І саме ця логіка стала одним із рушіїв створення нашого фільму.
Я довго вважала, що релігійні інституції — це прямі вороги свободи жінок. Мені здавалося, що це очевидна істина для будь-якої феміністки. Але роки активізму показали, що це не завжди так. Я зустріла багато жінок, які вважають себе феміністками, борються за свої права, але при цьому не бачать у вірі перешкоди для свободи. Навпаки — для них віра є глибоко особистою справою, і вони борються не з релігією, а з політичними амбіціями релігійних інституцій.
Я познайомилася з багатьма жінками, які залишаються в межах релігійної традиції, але намагаються змінити її зсередини. Вони доводять, що Бог не має гендеру, що жінка має право стояти за вівтарем, проповідувати, бути духовною лідеркою, підтримувати інших у вірі. Це довгий і складний процес. І мені знадобилося багато часу, щоби визнати: моя правда — не абсолютна. Навіть ті, з ким я поділяю цінності свободи та рівності, можуть мати інші погляди на релігію.
І ці жінки не є моїми опонентками. Ми можемо зустрічатися в точці, де наші шляхи перетинаються — у спільному прагненні до свободи. У кожної з нас свобода своя, але суть одна: ми всі хочемо мати право на вибір, на голос, на гідність. І це — спільна платформа для діалогу.
Я вірю, що сила цього фільму в тому, що навіть складна розмова можлива. Якщо справді є зацікавленість у діалозі, а не лише в повторенні власних гасел, з’являється шанс на взаєморозуміння. Гасла мають свою силу, але вони швидко виснажуються. І якщо хочеш рухатися далі, потрібно вміти слухати. Навіть тих, із ким ти не згоден. Саме так можна знайти точку дотику, з якої вже можна йти разом.
Якими були ваші основні труднощі у прийнятті думки, що носіння хіджаба може бути проявом свободи жінки, і як ви усунули ці розбіжності в думках під час зйомок фільму?
Мені було непросто прийняти певні речі. Наприклад, думку про те, що носіння хіджаба або повне покриття тіла — це прояв свободи. Я не погодилася з цим — ані під час фільму, ані після. Бо я бачу, що в Ірані жінок б’ють, саджають, убивають за те, що вони показали волосся. Як це може бути символом свободи?
Ми не дійшли згоди в цьому питанні, але під час розмов стало очевидно: ми погоджуємося в головному — у тому, що йдеться про вибір. Якщо жінка може вдягнути хіджаб у понеділок, а у вівторок зняти — це свобода. Але в більшості випадків такого вибору немає. І коли мої співрозмовниці це визнають, вони краще розуміють мою позицію. Так само, як я можу зрозуміти, що для жінок у Парижі чи Берліні хіджаб може бути політичним жестом — спротивом расизму.
Я читаю релігійні тексти й бачу в них глибоко дискримінаційні меседжі. Тому вважаю релігію загрозою для жінок. Але я вчуся розмовляти — не для того, щоби погодитися, а щоби зрозуміти. Іноді це складно, іноді болісно. Але тільки так можна розширити уявлення про свободу — не як про щось одне для всіх, а як про простір, у якому кожна має право на свою правду.
Які відмінності ви бачите між рухом FEMEN та іншими феміністичними рухами і чому важливо їх враховувати, коли ми говоримо про соціальну та політичну боротьбу?
У мене справді є багато розбіжностей навіть із тими, кого часто ставлять поруч зі мною або прирівнюють до мого досвіду. Наприклад, на Заході рух FEMEN іноді асоціюють із ширшим феміністичним ландшафтом, не помічаючи його унікальності. Але я завжди наголошувала на відмінностях. Саме це я хотіла показати у фільмі — те, наскільки різними можуть бути наші погляди, наскільки багато цих поглядів і що між ними не завжди можливе просте протиставлення.
Західні суспільства часто потерпають від чорно-білого мислення. Їм легше подати реальність у вигляді двох полюсів: одна сторона — проти іншої. Але важливі питання не вкладаються у таку схему. Простота подачі часто маскує глибину й складність теми. Навіть релігійні люди — це не якась однорідна маса, вони мають величезну палітру поглядів, досвідів, переконань. Те саме з мусульманками. Ми не можемо казати «жінки в хіджабах» як про єдину категорію. Дві жінки, які носять хіджаб, можуть пояснювати свій вибір зовсім по-різному, говорити з протилежних феміністичних, культурних чи особистих позицій.
Це стає особливо очевидно, коли я, наприклад, зустрічаю католиків в Америці, для яких головна боротьба — це підтримка права на аборт. І водночас феміністок, які виступають проти абортів. Це лише підкреслює: навіть з однакових позицій люди можуть прийти до різних висновків.
Тому неможливо сказати: «Ось ця група людей думає ось так, а ця — інакше». Таке мислення — спрощене і хибне. Воно не допомагає розв’язати проблему. Наприклад, твердження, що «всі жінки хочуть одного й того самого» — це не тільки неправда, але й небезпека. Такий підхід не визволяє, а навпаки — знеособлює. Він шкодить боротьбі за права, бо стирає індивідуальність, внутрішні суперечності, голос.
Мій фільм про те, наскільки ми різні. Про те, що ми не згодні між собою, бачимо світ по-різному, часто сперечаємося. Але в певний момент ми всі зустрічаємося в одній точці. У точці свободи. І мусульманки в хіджабах, і священники, і атеїсти, як я. Ми всі прагнемо мати право на вибір, на голос, право бути почутими.
Жінки, які стали імамами, священницями чи рабинками — вони виступають за право мати авторитет у своїй спільноті. У релігійному контексті — це майже революція. Навіть серед ліберальних мусульман і християн це часто викликає обурення. Жінка-імам — це виклик настільки радикальний, що деякі з них живуть під охороною поліції, під постійною загрозою.
Коли я побачила все це, почула ці голоси, зрозуміла: наша боротьба — паралельна. Ми не противниці одна одній, хоч часто здається саме так. Нас намагаються зіштовхнути лобами. Але насправді наші зусилля йдуть поруч — ми всі боремося за свободу і рівноправ’я. Просто кожна з нас має свій шлях, свої аргументи, свої межі. Але суть — спільна.
