Роман «На нeзабудь» української дитячої письменниці та перекладачки Оксани Іваненко вперше виходить друком повним обсягом.
Це текст для дорослих, який розкриває джерела світогляду авторки, розповідає про її дитинство та молодість, середовище, яке її формувало. Хоч основою роману стало власне життя письменниці, це не мемуари, а художній твір, у якому особисте переплітається з долею покоління.
Над рукописом Іваненко працювала впродовж усього життя. «Я лише уривками писала окремі розділи книги, яку жадала написати все життя, і в голові вона виростала, бо мій життєвий шлях припав на такий буряний час! Перша світова війна, Жовтнева революція, двадцяті й тридцяті роки, Друга світова війна, повоєнний час… і не можна було вже обмежитися життям однієї родини з трудової української інтелігенції… Звичайно, багато взято з власного життя, проте це роман, а не автобіографія», — писала Оксана Іваненко у передмові до однієї з частин — «Весілля в монастирі», — яка була надрукована 1989 року в журналі «Вітчизна».
Роман «На незабудь» вийшов друком у видавництві «Навчальна книга — Богдан».
Публікуємо уривок.
— Галинко! Де Галюнька?
— Та вона з ляльками. Нехай собі!
Галинка сиділа в куточку під круглим столиком. Дорослі були впевнені, що вона грається з ляльками та звірятами. Вони знали, що дівчинка може так годинами тихенько собі гратися десь у куточку або під якимось столом — їх чомусь у домі було дуже багато різних. Вона сиділа або під портьєрою, або за кріслом, обов’язково на підлозі, й дорослі не втручались у її справи. Галинка тоді не усвідомлювала, чому влаштовується так, щоб на неї не дивились.
А на неї і насправді не дивились, адже вона була веселенька, в міру слухняна невередлива дівчинка, майже ніколи не хворіла і не завдавала нікому зайвого клопоту. Вона була завжди заклопотана своїми справами. У неї було багато «дітей» — ляльок і звірят у рівному становищі — багато іграшок, з усіма треба було впоратися.
І от дівчинка добре запам’ятала. Вона сиділа в куточку і зовсім не бавилася, а думала.
Вона думала, як дивно: їй завтра чотири роки. Вона добре, дуже чітко, так, наче все перед очима, пам’ятала кожен день цього року після ялинки. Що трапилося першого дня нового року, що другого, що третього. Їй здалося — вона може розповісти, що було і в понеділок, і у вівторок, і другого тижня, і третього. Вона все пам’ятає. А до минулого року пам’ятала тільки якісь уривки, хвилинки різних днів.
…От вона побігла назустріч татові, який повернувся з редакції. Він підняв дівчинку високо вгору і мовив:
— А нині твій день народження! Нині Галинка народилася! Нині тобі три роки!
А ще, найперше, найраніше, може, їй двох років тоді не було. Коло клумби з величезним кущем жасмину — а за клумбою починається каштанова алея — поставили на сонці маленьку ванночку, і сонце нагріло воду, і туди посадили голеньку Галинку. До чого приємно! Така теплесенька водичка. Галинка ляпає долонями по водичці та сміється. До неї підбігає братик Олесик. Він старший на два роки, для неї — дорослий, він багато знає і дуже серйозний, але зараз зовсім не такий, як завжди. Олесик також сміється, опускає руки у ванночку, ляпає Галинку по спинці, по руках, не боляче, ласкаво; він радіє і примовляє: «Жабеня, жабеня, це мала жабка у воді». Значить, він любить її? І вона його дуже любить. Бризкають одне в одного водичкою та сміються — вона ще не бачила його таким веселим, а «Жабка» — це значить ласкаве слово.
Вона запам’ятала ці сонячні хвилинки, веселу водичку в маленькій ванночці та прізвисько «Жабеня». Він не називає її так при інших, тільки інколи, коли нікого нема, і Галинка знає, що тоді він її любить.
А невдовзі, за кілька днів, уранці вона почула голос бабусі:
— Дивіться, нічна красуня з’явилася! Вимети, Лізочко, її обережно, хай стрибає в садок.
І молоденька няня Лізочка вимела кумедну жабку. Жабка витягла чотири лапки на всі боки і перелякано пострибала в сад.
Галинка зовсім її не злякалася. Їй подобалось, як жабка витягає лапки, але чому бабуся назвала її нічною красунею?
Потім, згодом, вона почула, бабуся читала казку — в жабку обернулася красуня-дівчина, але царевич не злякався та одружився з нею, і вона знову стала красунею.
Може, та жабка, що стрибала у них на веранді, також обернеться дівчиною? Їх не треба кривдити… і зовсім не образливо, а навпаки приємно, що Олесик назвав її «Жабкою», тільки про це ніхто не знав… та вона запам’ятала…
Ще виринали якісь події, немов у тумані, не значимі й випадкові. От вони всі в гостях у тітки на селі. Діти сидять високо на гарбі, а дядько відчиняє ворота. І більше нічого. Але лишаються небуденні для неї реалії з такими назвами, як «клуня», «гарба».
Із оповідань бабусі вона знає, що їздила туди, коли їй було два роки. Ну, а раніше? Ні, що ж то за життя, коли нічого, нічогісінько з нього не пам’ятаєш? Ні, то не життя, то просто так. Насправді люди живуть тоді, коли пам’ятають…
От із чотирьох років вона все-все пам’ятає. Дівчинка в цьому певна і думає: коли я виросту, все запишу з того дня, як пам’ятаю.
Їй здалося, вона все життя пам’ятатиме тепер кожен день, кожну людину, яку побачить, кожну подію, от тільки вивчиться писати так швидко і красиво, як мама, й усе запише.
Це нічого, що вона не пише ще зараз, адже тепер вона все пам’ятатиме.
Дівчинка дійсно запам’ятала той день, коли сиділа на підлозі в куточку і зробила для себе важливе відкриття про життя і пам’ять. Що люди живуть насправді, коли пам’ятають.
Звичайно, вона потім багато забула тих днів, то чарівних, то прикрих, зі своїми несподіваними відкриттями та подіями… а втім… а втім… багато пам’ятала, і, може, не так події, як відчуття, пов’язані з ними. Спомини жили, та все відкладаючи записи про них, вже неспроможна була написати про все «так швидко і красиво», як мріяла…
* * *
Галинці, як і всім у домі, і всім взагалі на світі, відомо, що вечір настає, коли татові приносять з редакції гранки — довгі вузькі смуги паперу, зі щільно і дрібно надрукованими словами, а мама тоді сідає правити трудолюбські зошити.
— Діти, швидше йдіть пити чай, кличе бабуся, — уже гранки принесли, вечір надворі!
Коли Галинка й Олесик раптом чогось прокинуться в ліжках і заговорять, мама в їдальні схоплюється.
— Уже верстку приносили, а вони досі не сплять!
Приносили верстку — це вже, значить, пізня ніч, і тільки дорослі мають право не спати.
А найранішній ранок починається з легенького стукоту у вікно татового кабінету. Це йому принесли першу «свіжу газету». Галинка рідко чує цей стукіт, але інколи крізь сон розбирає, як бабуся пошепки, щоб не розбуркати дітей, будить маму.
— Уже Олексій Іванович віддав пробну, вставай!
Маму ніколи не треба будити довго, казати двічі, що необхідно. Вона квапливо схоплюється з великого теплого ліжка. Воно для Галинки — ціла кімната! Вона спить завжди з мамою.
Мама швидко одягається, засовує в сумку зошити. Вона поспішає в Трудолюбіє (притулок для сиріт, де дітей навчали усіляких ремесел). Мама там учителька в школі. В Домі Трудолюбія. Всі завжди кажуть — треба до Трудолюбія, біжу до Трудолюбія.
Галинці дуже хочеться також устати, але вона не спроможна розплющити очі й тому, певне, чує не все і не все розуміє, про що мама таємниче радиться з бабусею.
— Мамо, — каже ненька бабусі, — ти ж не забудь, будь ласка, нагадати Лізі принести базарну корзину перед перервою в Трудолюбіє і сама перевір, будь ласка, чи все там вкладене, хай і запас якийсь буде.
Галинці хочеться спитати, чому базарну корзину, з якою кухарка Марфуша ходить уранці на базар, треба нести у Трудолюбіє.
— І нікому анітелень, гаразд? А то ти ж знаєш ці непотрібні балачки.
— Ще б пак! — каже бабуся тоном, з якого зрозуміло, що вона все второпала. А от Галинці незрозуміло, та мама шепоче далі ще далеко цікавіше і приваблювально.
— Якщо буде тепло, можна дітей випустити у верхній сад. Ця радісна новина заглушає цікавість до корзини.
Дітей випустять у верхній сад!
Мама швидко поправляє Галинчину подушку, здається, щось підсовує під край ковдрочки, і хоча дівчинка не бачить, але знає, що мама сміється. Може, вона сміється зі жабки, з якою Галинка сьогодні спить? Вона по черзі, щоб нікому не було образливо, вкладає когось із своїх «дітей» коло себе на ніч — якусь ляльку, чи то жабку, чи білочку — усіх по черзі.
— Хай прокинеться і побачить! — пошепки каже мама бабусі. Галинка хоче сказати, що вже прокинулась, але їй ще дужче хочеться спати… Чому це діти не прокидаються так рано, як дорослі, а спати лягають значно раніше? Дорослі, мабуть, ніколи не хочуть спати! Коли вона виросте — ніколи не спатиме!
Із цим рішенням вона знову засинає, і, може, про верхній сад це їй сниться? Може, це великий килим на всю стіну над ліжком знову надсилає їй чудові сни? Галинка знає, що килим її любить, і йому це приємно робити. Адже найлюбіше і найчарівніше місце на світі — її сад! Їй приснилося, чи вона справді почула, як мама казала бабусі: «Коли буде тепло, дітей можна випустити у верхній сад»?
Сьогодні чудовий, щасливий день!
День народження!
Коли Галинка прокидається по-справжньому, вона бачить, що з-під подушки стирчить, немов визирає, білий-білесенький хутряний зайчик з червоною морквинкою в роті, а поряд сидить кучерява лялька, ну, зовсім така, яку бажала Галинка! І як це мама вгадала?
Підходить бабуся Катя з двома книжками в руках. Ой! Це ж буквар! Галинка, правда, знає майже всі літери, але слова поки що читає лише на вивісках та деякі заголовки в татовій газеті. А тут у букварі такі гарні малюнки, і слова великими літерами під ними.
— Ти вже велика, — каже бабуся Катя, — я тобі задаватиму уроки, як учням, а цю книжку, — простягає вона другу, чималеньку, в матер’яній ошатній палітурці, — цю я поки що читатиму тобі сама, і знаю: ти її дуже любитимеш. Це вірші, які найкращі наші поети писали для дітей.
Галинка хапає книжки та притуляє до себе разом з лялькою і зайчиком. Тепер вона вмітиме читати всі, всі книги! От Олесик — він, напевне, завжди умів читати, навіть уявити важко, щоб колись не вмів, з ним усі розмовляють, як з дорослим, і не тільки Галинка його слухається, а й старші за нього хлопці.
І про сад їй не приснилося! Бабуся каже:
— Якщо не буде дощу і не похолодає, мама дозволила погуляти у верхньому саду.
Галинка верещить од радості та стрибає на ліжку. Вона дуже любить верещати і стрибати. Олесик осудливо дивиться на неї. Та він також задоволений, це вона відразу бачить. Олесик швидко одягається і ще до сніданку сідає писати записку Жоржику і Люсі в «той» дім — це другий дім у їхній садибі, далеко більший за їхній. Жоржик та Люся, їхні двоюрідні брат і сестра, — діти дядька Гриця і Христі Данилівни — чомусь Олесик і Галинка звуть її не «тьотею», як вона їм приходиться, а по імені та по батькові. Може, тому, що вона виступає інколи в театрі, або з любителями, або з приїжджою якоюсь трупою, коли там треба когось заступити, але найголовніше, що вона вже наспівує пластинки для грамофона! І ті саме пісні — «Гандзя» та «Соловейко» — лунають з ранку до вечора з їхнього дому.
