На сцені, осяяній софітами, — усміхнені жінки в яскраво-червоних костюмах. Харківська команда черлідерок «Найс Лейдіз» — це енергія, витривалість і гідність. Середній вік учасниць гурту — 60 років, найстаршій із них — 75. Вік, який суспільство звикло вважати «невидимим». Та «Найс Лейдіз» кидають виклик — стереотипам, обмеженням, погляду, що знецінює. Їхню історію побачила та почула режисерка Марія Пономарьова ще у 2019 році — й одразу звернулась із пропозицією створення кіно про команду. Чотири роки потому народилася документальна стрічка «Найс Лейдіз» — глибокий портрет сили, спільності та трансформації травми.
Документальна стрічка про черлідерок з Харкова виходить у прокат 10 квітня.
З цієї нагоди DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з Марією та однією з головних учасниць стрічки — Світланою — про вплив повномасштабного вторгнення на знімання, боротьбу з застарілим каноном та руйнування male gaze.
Світлано, що свого часу для вас стало стимулом долучитися до команди «Найс Лейдіз»?
Світлана: Зовсім недавно пішла з життя моя дорога подруга, капітанка нашої команди Валя. Досі не можу повірити, що її вже не буде з нами, — ми дружили 30 років. Вона завжди була спортивною, активною, водила мене по всіх секціях: спочатку аеробіка в університеті, потім у клубі. І я йшла за нею, бо знала: Валя поганого не скаже. Перед черлідингом ми років сім займалися звичайним фітнесом для жінок старшого віку, у нас була велика група.
Якось на тренувальному семінарі засновниця «Найс Лейдіз» Надія побачила полячок-черлідерок та вирішила, що така команда повинна бути й в Україні. Вона запропонувала Валентині долучитися — та зайнялася організацією підготовки, прийшла в наш фітнес-клуб і запропонувала дівчатам. Тоді зголосилися сім учасниць, зараз із них залишилося троє. Потім почали долучатися інші жінки. Ми ніколи не давали оголошень — спрацювало сарафанне радіо.
Наше перше тренування відбулось 11 лютого 2016 року. Відтоді ми підкорюємо Україну.
Під час перегляду стрічки мене особливо вразив момент, коли один із суддів шоу «Україна має талант» іронічно запитав: «Як ваші чоловіки реагують на те, що ви в таких коротких спідничках?» Як ви тоді сприйняли цю насмішку? Як ставитесь до подібних коментарів зараз? Що допомагає вам залишатися стійкими й впевненими?
Світлана: Так, хейтери в нас були. Спочатку ми на них звертали увагу, було дуже боляче. Коли ми з’явились в соціальних мережах, нам писали не дуже приємні речі, мовляв, «старі бабки вийшли на сцену і хочуть щось довести». Але ми вже давно не переймаємося цим питанням — вирішили, що ми ж не долар, щоб усім подобатись.
Спорт загартовує. Програш — завжди страшніше, аніж коментар хейтера: «От, вийшла в коротенькій спідничці туди, де тобі не місце зовсім…».
Марія: «Десь для когось не місце» — в сенсі? Хто це визначає? Чому хтось має певний авторитет сказати, що так можна чи не можна? В повітрі відчувається напруга: якщо ми до цього не звикли, то будемо іронізувати, писати насмішки або обговорювати за спиною. Висвітлювати це — теж одне із завдань фільму.
Світлана: Ти абсолютно права. Хто придумав ці канони? Чому молоді довгоногі дівчата — це гарно, а жінки у віці зі зморшками та із сивим волоссям — це погано? Жінка повинна бути в будь-якому віці красунею, розумницею і сприйматися саме так, а ніяк інакше. Навіть у сивині та в зморшках. Тому, думаю, саме суспільству, а не «Найс Лейдіз» ще треба попрацювати над собою і над своїм сприйняттям.
Маріє, а як будувався твій шлях від знайомства з «Найс Лейдіз» у фейсбуці до ухвалення рішення знімати фільм про команду?
Марія: Раніше я вже робила повний метр, була залучена в цей формат як продюсерка та ко-райтерка, варилася в воркшопах і пітчингах та була психологічно готова до довгої історії. Але часто, коли ти стикаєшся з власним бажанням робити повний метр, є пересторога — чи витримає історія. В документальному кіно дуже важко щось передбачити. Але я зрозуміла, що історія «Найс Лейдіз» має потенціал. Коли дізналась, що команда зі старших жінок виступає в категорії «25+», відчула, що кіно точно буде. Також певну роль відіграла моя готовність, суперцікавість та особисті жіночі мотивації. Допоміг ще й факт наявності знімальної команди.
Ти вже довго живеш у Нідерландах — ще з часів магістратури. За цей час ти спостерігала, як по-різному влаштоване життя жінок старшого віку за кордоном і в Україні. Зокрема, за кордоном вони мають більше свободи, можливостей, менше суспільного осуду. Чи не зробив цей контраст історію «Найс Лейдіз» для тебе ще глибшою і багатовимірною?
Марія: Так, у цьому є абсолютний момент дисбалансу між соціально захищеними країнами, як Нідерланди, та Україною. Одразу можна звернути увагу на економічний контекст. Тут у жінок старшого віку не було 90-х, вони не мали себе перевинаходити «в польоті», як більшість українців. Зараз вони не стикаються з речами, що пов’язані з вторгненням, не переживали травму бідності. Це привілейованість, яка одразу впадає в око.
Мені завжди хочеться зупинити людей, які критикують і кажуть: «От там, за кордоном, жінки хочуть, вміють». Не все можна витягнути на особистому бажанні. Я не хочу, щоб після перегляду «Найс Лейдіз» до українських жінок було питання: «А чому ти так не робиш? Чому не танцюєш, не сідаєш на шпагат у 70 років?» Класно мати орієнтир та розуміння, що sky is the limit, що є багато прикладів. Але водночас потрібно бути чуйними до себе та розуміти: якщо ти опікуєшся онуками, при цьому встигаєш себе реалізовувати та підтримувати інших, — це вже чудово.
Як ти опановувала мистецтво дистанціювання задля об’єктивного висвітлення? Адже ти теж українка, що переживає досвід війни. І водночас ти маєш бути кінематографісткою з холодним розумом. Як ти справлялася та формувала потік роботи, коли сценарій в одну мить повністю змінився?
Марія: Покинула ідею, що бути абсолютно обʼєктивною можливо, — тому й опинилася у фільмі. Зрозуміла, що треба показувати, що я — частина ситуації. Документальне кіно завжди суб’єктивне.
Ніхто не планував, що сім’я Світлани спочатку виїде в Дніпро, сяде на потяг і опиниться в Хелмі. Для мене було складним етичним вибором: просити чи ні моїх колег знімати нам матеріал для фільму в Харкові, ризикувати життям для фільму, де буде вказано моє ім’я як режисерки, хоч я не ризикую і не залучена до знімання. Це називається «парашутне мистецтво»: коли людина приїздить, збирає матеріал і їде назад у безпеку. Я живу в безпеці, часто приїжджаю в Україну, але 90% часу я за кордоном, де не сплю з тривогами. Це мій досвід.
Чи була в мене провина вцілілого, травма свідка? Була. Я можу говорити про цю репрезентацію. Думаю, в креативної документалістики є бонус — залишатися в полі суб’єктивного і не вимагати від себе дистанції. Я не працюю з поняттям об’єктивності й в інших своїх роботах: в мене є два короткі документальні метри, в основі яких — мої особисті переживання або речі, з якими я добре знайома.
Ми розказуємо історію через сім’ю Світлани, але хочеться уникнути враження, що досвід людей, які вимушено виїхали, саме такий, як зображено у фільмі. Ми завершили монтаж влітку 2023 року, але досі є дискурс, що спонукає узагальнити весь досвід. Досвідів людей, що залишилися, — мільйони. Досвідів людей, які виїхали — теж мільйони. Через брак комунікації, емпатії, ресурсу, легко скотитися в засудження. Звісно, фільм і про це також. Від самого початку мені хотілося робити портрет-мозаїку різних жіночих досвідів. І це великий виклик. Мені б хотілося мати достатньо ресурсу, щоби показати цю різність. Ми маємо розуміти, що історія «Найс Лейдіз» розказана саме так через вимушене рішення, але ми прийняли ці правила гри.
Світлано, ваша участь у фільмі дуже відверта. Звідки у вас стільки сміливості та сили проживати надскладний момент життя на камеру?
Світлана: Про це мені не раз казали глядачі — дякували за відвертість та чесність. За це спасибі, мабуть, Марії — ми дуже здружилися, майже родички. Коли вона приїздила зі знімальною групою, я часто навіть не помічала, що вони поряд: просто ділилася з Марією своїми думками та переживаннями, чесно розповідаючи, що відбувається. Найскладнішими для мене були перші пів року. Зараз дуже хвилююся щодо премʼєри в Україні: не знаю, як сприйме глядач. Сподіваюсь, що наш мудрий український народ все зрозуміє.
Маріє, у фільмі в результаті подій нашарувалось безліч проблем: сприйняття жінок старшого віку, male gaze, повномасштабне вторгнення. Як тобі вдалося скомпілювати усі ці сенсові шари у стрічці?
Марія: До того, як я стикнулась із провиною вцілілого, я навіть не знала, що це. Це ефект, що повʼязаний не лише з вторгненням, — люди переживають провину вцілілого після будь-яких втрат. Мені здається, що це говорить про певну любов до тих, кого вже немає поруч. І водночас про високий рівень токсичності до самих себе, відсутність дозволу бути слабкими, вразливими. І оскільки жіночий досвід з дитинства вчить нас бути зручними, то як одночасно бути зручною та визнавати, що в тебе є складні почуття, про котрі не можна говорити? Бо коли ти про них говориш, то провина одразу посилюється. «Бо що ж ти така слабка, що говориш про це?»
Нещодавно від одного з українських колег я отримала зауваження — він переглянув фільм на фестивалі та запитав, чому героїня, яка має за кордоном стільки ресурсів та перебуває в безпеці, «ниє»? Це якраз показник усього, про що ми говоримо. У нас є очікування одне від одного, що ми маємо бути залізними. Звісно, ми будемо триматися до кінця, але це значно легше робити, якщо буде підтримка.
Перетворення провини вцілілого на відповідальність — непростий шлях. Люди, які вимушено покинули країну, опиняються в новому контексті. Вони не знають мови та культурного ландшафту країни, де опинилися. Завдяки Світлані, яка довірилась мені та знімальній команді, ми можемо поговорити на ці теми.
Займатися документалістикою для мене — це оприявнювати. Ми всі знаємо, що щось існує, — і ми готові або не готові про це говорити. Але від того, говоримо ми про це чи ні, проблема не зникає. Зараз як країна ми переживаємо підлітковий вік. Рости — це боляче. Проте нам потрібно триматися одне одного, проговорювати болючі аспекти, але аж ніяк не узагальнювати. Це не допомагає.
Розумію, що ще рано підбивати підсумки, але все ж, оскільки фільм почав свою фестивальну історію, чи отримували ви вже відгуки від глядачок? Які вони були?
Марія: Так, «Найс Лейдіз» резонує жінкам у різних країнах — для мене це дуже важливо. Часто є позитивний фідбек від юних жінок, які бачать, що життя не закінчується після 50–60 років. Також досвід «Найс Лейдіз» допомагає солідаризуватися, боротися з тропом про «несправжність» жіночої дружби. Глядачки як в Україні, так і за кордоном ділилися: фільм для них є важливим поштовхом піклуватися про сестринство та власний голос. У нас є голос не тільки тому, що нас спитали, а й тому, що ми можемо сказати. Бо нам цікаво.
Світлана: Також у нас був чудовий показ фільму в Бельгії — у тамтешньому місті Брюгге сильна жіноча спільнота. Вони запросили всіх бельгійських сусідів, організували приємний вечір зі смаколиками, опісля була цікава розмова. Особливо мені запамʼятався відгук жінки з Афганістану. Вона розгледіла в цьому фільмі проблему жінок-біженок. Її висновок був, що в будь-якій ситуації жінка залишається nice: красивою, класною. А дівчата-українки говорили про те, що «Найс Лейдіз» є меседжем до усього світу від України про те, що в нашій державі багато красивих, розумних, активних жінок. У багатьох країнах світу, наприклад, Японії, де «Найс Лейдіз» були на чемпіонаті, з нас брали приклад — після виступу тамтешні жінки організували свою команду.
Світлано, а які стосунки з командою «Найс Лейдіз» у вас зараз?
Світлана: Ми підтримуємо зв’язок, у нас є спільний чат, де ми спілкуємося з дівчатами. Я веду всі соціальні мережі, тому повинна бути в курсі, що відбувається. Зараз вони готуються до обласного чемпіонату. Команда продовжує жити та тренуватись.
Я дуже сподіваюся, що дівчатам вистачить духу й сили, тому що в Харкові обстріли кожного дня. І це страшно. Але вони — молодці: продовжують попри все. Ми запрошуємо всіх охочих до нашої команди — нехай харківʼянки пишуть нам. Чому ні? Чекаємо!
