Дебютний автобіографічний роман «Жина» каталонської письменниці Марії Клімент Уґет написаний діалектом дельти Ебро та відзначається унікальним стилем. У 2020 році авторка отримала за нього престижну літературну премію El Setè Cel від Salt.
Одного ранку 26-річна Жина прокидається з дивним відчуттям у своєму тілі, і після кількох місяців досліджень їй ставлять серйозний і несподіваний медичний діагноз «розсіяний склероз» — нейродегенеративне та хронічне захворювання центральної нервової системи. Тому Жині тут і зараз потрібно вирішувати, як знайти в собі сили жити далі. Адже вона так хоче дитину! Ризикнути чи забути про цю мрію? Роман із гумором і дивовижною та проникливою глибиною розповідає про труднощі молодої жінки, яка стикається з небезпечним захворюванням.
Публікуємо уривок.
Життя — це послідовність неминучих подій і подій, що їх можна було б уникнути, але їх або не уникнули, або, зрештою, навіть прагнули, і то з усіма наслідками, які вони зумовлюють. Уже рік, як ми з Франом живемо в селі. Ми переїхали, бо лікарі сказали мені: якщо хочеш мати дитину, народжуй тепер, бо ми маємо змінити твоє лікування, а ті інші методи лікування не сумісні з вагітністю. До того ж тобі не двадцять років.
Я завжди думала, що якоїсь невизначеної пори, відомої під назвою Колись-у-Майбутньому, мені хотілося б мати дитину. Я, звичайно, вважала, що, коли настане слушна мить, я створю свою родину. Я б ніколи не подумала, що мені доведеться вирішувати це питання так раптово, з учора на сьогодні. Тієї миті, коли довелося вирішувати, я анітрохи не мала того, що називають материнським інстинктом, мала тільки обов’язок вирішити і діяти. Якби мене змушували вибирати три або чотири роки тому, я б не знала, що діяти, бо напад тривоги вбив би мене. Але, слухайте, на щастя (щастя тут просто слово), уже якийсь час, як у мене минув страх перед дорослими постановами. Гаразд, я матиму дитину, мати її, ніж мати. Про всяк випадок, якщо прокинусь колись у п’ятдесят років і пошкодую про постанову, не ухвалену двадцять років тому.
Для Франа наше теперішнє місце стало справжнім відкриттям, негостинним, позбавленим ласки Господа простором, де можна спокійно й недорогим коштом жити на березі моря. Чудове місце, щоб ростити дитину далеко від забруднень і поспіху міста. А для мене це були всі мої літні вакації в дитинстві. Ми приїхали туди жити теж улітку, коли ще було багато відпочивальників. Переважно арагонців, більшість як мали там будинки ще з доби переходу до демократії після Франко, і вони приїздили з пляжними холодильниками, забитими вщерть лотками з курячими грудками і динями, а як харчі закінчувались, їхали в супермаркет Mercadona і купували знову.
А коли у вересні арагонці виїхали, з’ясувалося, що ми самі разом з іще чотирма людьми в усьому селі. Сусідами, які жили найближче до нас, були жінка з Саґунта і її син, що жив разом із нею. Але не думайте, що маленький, нещодавно він відзначив свої сорок років. Був самотній. Уже жодна людина ніколи не провідувала їх. Вони жили самі, і таке життя, здавалося, тривало споконвіку. Голоси в них були однаковісінькі, і це дивувало мене. Чуючи, як вони розмовляють, я ніколи не знала, хто кому відповідає. Вона має ім’я, яке Фран не здатний запам’ятати: Мараґда. Це добре, вона й Франа не називає на ім’я. Каже йому Ернест, і то невідомо чому Фран усвідомлює, що не знає, як її звуть, і тому завжди під час розмови уникає потреби називати її ім’я. А от вона — ні, бо щиро переконана, що його звуть Ернест, і немає нічого дивного, що вона так думає, бо щоразу, коли гукає Ернеста з садка до садка, Фран обертається й відповідає.
Там був ще один чоловік, ім’я якого ми не знали, проте — між собою, не в живі очі — називали його Нельсоном, бо здавалося, ніби він зазнав кораблетрощі в одязі, який мав на собі; він і двоє малих собак, — тобто малих не за віком, а за розміром, прив’язаних мотузкою до його пояса, — вони врятувалися й лишилися тут.
Він завжди ходив у сірому капелюху рибалки, у сірих шортах із кишенями збоку, в темно-бордовій тенісці, сірій курточці з тих, які мають багато кишень, як у дослідника, та у відкритих шкіряних сандалях. І ходив так і влітку, і взимку. Мав довге сиве волосся, але не дбав про нього, як, скажімо, актори Джеф Бриджес або Ричард Ґір, навіть у думці такого не майте. Мав невеликі темні неспокійні очі, як у хом’яка, і ніколи не розмовляв, майже ніколи.
Інколи дивився на нас, коли випадково натрапляв, як ми заходили в дім чи сідали в машину або виходили з дому чи машини, і дивився так, наче от-от мав щось сказати, але не казав ніколи. Я жодного разу не бачила, щоб він усміхався. І щоб розмовляв з іншими людьми. Тільки він і двоє прив’язаних собак, один спереду, другий ззаду. Навіть собакам не казав нічого. Усі троє були мовчазні й немов відсутні, як-от коли ходиш серед людей, а почуваєшся зовсім самотнім.
А ще мій улюблений сусід. Навіть не знаю, як і звідки починати. Але ж ось: хтось в агентстві нерухомості, коли ми підписували договір про оренду будинку, сказав, що Артуро — добрий хлопець. Він схожий на актора Альберта Пла, ви впізнаєте його.
Коли ми приїхали у фургоні з речами й вивантажували меблі, було дуже жарко, пригадую, був перший день серпня, і я почула голос за плечима:
— Вибачте, це ваша?
— А ти, певне, Артуро, — сказала я, хоча не мала жодного сумніву.
«Ваша» — це досить велика прісноводна черепаха, яку він тримав на двох складених докупи долонях. Та ні, серед хаосу привезених із Барселони речей черепахи не було.
Артуро — немов сторож села. У своєму будинку він може жити безкоштовно в обмін на догляд решти будинків громади, зокрема й нашого. Він завжди ходив у спортивному костюмі з тактелю і з наполовину здавленою сигаретою Winston у вустах, яку брав двома пальцями. Але ця обставина, як і брак цілої низки зубів, не мала значення. Адже мою найбільшу увагу в Артуро привертало те, що він цілий день, атож, кричав на своїх собак. Мав їх аж п’ять. І ще п’ятеро котів. Котам він давав спокій. Зате на собак гиркав цілісінький день. І то так, наче чекав відповіді від них. За час, поки ми жили в селі, я з’ясувала, що їх звуть Нікі, Вікі, Бруто, Роко (чи Рокко, не знаю, як слід писати) і Лула.
Оскільки мене непокоїла властива Артуро манера горлати на собак, немов він Тарзан у джунглях і скликає тварин або пастух, що наказує козам спуститися з гірського хребта Монтсії, я інколи спостерігаю його з-поміж найвищих рослин свого саду. Він завжди штовхає візок із супермаркету, повний усілякого мотлоху і причандалля, більше мотлоху, який бере невідомо звідки і возить із місця на місце. Інколи я думала, чи не є він, можливо, одним із тих людей, яких викрали на інопланетний космічний корабель, проте багато, багато років тому, а згодом, після ретельного вивчення, лишили в цьому селі, де людям притаманні поведінкові коди, яких він не розуміє, і його єдине завдання — домогтися, щоб коли-небудь котрийсь із його п’ятьох собак, трохи знервований, як і ми всі, відповів йому: «Що? Чого ти хочеш?».
Ми живемо в найманому будинку. Хотіли б і купити будинок, але не маємо досить грошей. А гроші, які маємо, призначені для реалізації двох планів:
План А.
Це план Франа і полягає у грі в лотерею Primitiva. Оце й усе. Дії для реалізації цього плану відносно прості: треба лише раз чи двічі на тиждень їздити в лотерейний кіоск і купувати квитки. А потім раз чи двічі на тиждень зазирати в інтернет, можливо, з певною надією, що виграв. Однією з рис Франа, якою я захоплююсь і водночас не розумію її, є те, що після багатьох років гри він зберігає ту надію непорушною. Перевіряє лотерейний квиток так, наче вперше. І абсолютно переконаний, що рано чи пізно виграє. Про це можна здогадуватись, чуючи його твердження на кшталт «Коли ми виграємо в лотерею»; «Ти ще побачиш, як ми виграємо»; «Ми повинні виграти, бо потребуємо року відпочинку».
Слід сказати, я не люблю цей план. Адже, річ зрозуміла, статистично більш імовірно, — я читала про це, — що нас уразить блискавка, ніж ми виграємо в лотерею. Я віддаю перевагу стратегії, яка мінімально залежить від моїх дій. Тому й виробила другий план:
План Б.
Він полягає у створенні дивовижного хіта. Адже Фран музикант. Він збирає інструменти, на яких уміє грати — ні. Я перекладачка і, хоч скільки докладаю зусиль, не вмію робити більш нічого. Скажімо, коли я танцюю, можна з острахом думати, що в мене трапиться: інсульт чи інфаркт. А от Франу властива плавність рухів, він — як тут сказати вам? — проворний, мов злодій. І має вишуканий смак у музиці, авжеж. Ця чеснота трохи ускладнює ситуацію, коли треба створити один дивовижний хіт, і тим, хто не знає, я розкрию задум: ідеться про музичну тему, яка тріумфуватиме, наче пісні «Макарена» або «Асерехé», давши нам змогу жити з ренти.
Але тут є одна річ: адже план Франа забагатіти завдяки грі в лотерею аж ніяк не видається мені реалістичним. Таким украй нереалістичним, що більш здійсненним видається, — уявімо собі таке, — план, що я навчуся грати на ударних інструментах, ми вдвох створимо музичний гурт і складемо пісню, яка облетить увесь світ. На цьому ми стоїмо. На цьому й на народженні дитини, і обидва проєкти певною мірою самі себе живлять: адже, зрештою, якщо ми хочемо купити будинок, то хотіли б зробити там ремонт, але ж не будемо витрачати гроші на будинок, який не належить нам, правда? Крім того, щоб не переживати, що нас викинуть на вулицю: нас, дитину і ударні інструменти, а потім іди дивись, що робити далі. Не знаю, чи нам пощастить, безперечно, ні, бо мені видається безумством і намір створити музичний гурт (а тут, у Дельті, дехто ще й досі називає рок-гурти групами: такий-то має групу), і змога купити будинок за гроші від успіху нашого єдиного дивовижного хіта, бо в ньому ростиме ота гіпотетична дитина, яку ми хочемо народити. Але дивіться і знайте: якщо ми маємо план, краще, щоб він тішив нас. Тож, якщо не вийдемо зі своєї скрути, принаймні добре проведемо час, намагаючись вийти з неї.
