«Якщо боляче — кажіть», — чую від масажиста. Я приходжу до нього після тренування, безсонної від вибухів ночі та чергового відчуття затиснення у зоні комірця, бо на моїх плечах забагато всього. На його слова у голові з’являється звичний варіант дії — нічого не казати, терпіти, бо «мені ж ще народжувати», бо чого когось турбувати, та й що таке біль взагалі?
— Ой, ось тут сильно відчувається, — чую я натомість свій голос, який вирішує проявитись швидше за мої старі установки.
— Так, у вас тут прям великий затиск м’язів, будемо обережніше.
Я відчуваю заспокоєння. Не від його реакції, а від свого голосу. Але це нове відчуття, свіже. Так було не завжди.
«Давай виключим світло і будем мовчати», — пропонувала я собі в дитинстві перед тим як заснути, намагаючись хоч трохи виспатись перед школою. В повітрі застигали гарячі обвинувачення, палкі образи, їдкі коментарі — у кого в родині не траплялись сварки? В моїй були. Мало чи багато — я не знала, але глибина моїх підліткових переживань сягала океанських западин. Я завжди боялась найстрашнішого — розлучення батьків: за ним було багато невідомості, гіпотетичне переселення в інший район (в моєму світі — на іншу планету), зміна школи, булінг мене новенької там і кінцівка як у «Реквіємі за мрією» щонайменше. На другому місці у топі переживань 2005-го було завжди нерозділене кохання до когось зі старшокласників. Їхні імена у моєму щоденнику мінялись щотижня, але довкола була однакова кількість сердечок. І страждала я однаково палко. На ранок у 304-му кабінеті мені доводилось мучитись із гіпотенузою і тангенсами (все ще чекаю моменту, коли вони згодяться у житті). Натомість я мріяла, як проводитиму соціологічні опитування в коридорі про те, наскільки мої однолітки почуваються впевненими в собі та у своєму майбутньому і чи не впливають на це сварки батьків чи проблеми в сім’ї. Просто аби знати, що я не одна така, що є хтось іще, хто так сильно закопує у землю свої секрети.
Натомість я ходила на олімпіади з англійської, літератури, але золоту медаль отримала за терпіння. Додатковий сертифікат відмінниці мені видали за факультатив «старша сестра» або, як казала про цю дисципліну бабуся, — «друга мама». Цю програму я пройшла екстерном, не маючи вибору, і разом із турботою про молодшого брата набрала, як на касі останньої миті, відчуття відповідальності й за батьків, наче так мав спрацювати купон на знижку.
В роки, коли інші вивчали тіло та силу голосу, я втрачала свій, перекладаючи родинні судові процеси. «Ні, вона не це мала на увазі», — пояснювала я бабусі різкий мамин випад на чергову токсичну фразу. «Він не хотів тебе образити, просто не знав, як краще сказати. Він тебе дуже любить», — заспокоювала я іншого дорослого, хоча мене й не просили про це. Звідкись я це знала, відчувала, міряла температуру повітря та емоцій, коли поверталась зі школи, і за одним поглядом могла зчитати — чи зараз штиль, чи насувається цунамі. Я звикла, я все пояснювала та пояснювала тим, кого хотіла врятувати, вірячи, що так зможу не дати занепасти нашій імперії. Мені було років 14 чи 15, але я виходила з дому інша, наче тримала обітницю, яка зашивала мій рот нитками мовчання: не виносити сміття з хати, не розповідати, що відбувається, через що проходить родина.
Невеличкі розпаковування я робила і 10 років потому поряд із перевіреними часом людьми та деякими колишніми — приходила зі своїми баулами проблем і показувала, що всередині мене, і ставало на миті легше. Однак до цих пакетів зі сміттям додавались нові, я сортувала їх, але не віддавала на перероблення, не знаючи що таке терапія.
Гриф «секретна інформація» навішували всі покоління до мого на будь-які особисті чи сімейні проблеми. Я росла і розбирала спадок: разом з ярликами мені дістались традиційні погляди на те, якою має бути жінка — бабуся повторювала на кожних сімейних зборах про важливість підтримки теплої та приємної для чоловіка атмосфери. В її домі завжди пахло свіжою випічкою, город на дачі був плодовитим, политим вчасно, на столі тричі на день стояла смачна, поживна, домашня їжа. Дід сприймав це як належне, і на бабусині історії та плітки про те, що вона чула і з ким із сусідів говорила, він казав: «Зіна, тихше».
Ми сміялись, бабуся ховала очі, показуючи, що це весело. Але коли я виросла, а дідусь вже помер, вона почала ділитись більшим. Я вислуховувала її довго, раз за разом, знаючи, що, можливо, вперше вона може поділитись усім і ніхто не скаже їй мовчати. «Я ніколи нікого ні про що не просила», — фраза, яка здавалась мені раніше невидимою ознакою її стійкості, зараз звучить дитячими образами і неможливістю в ті часи бути чесною, вразливою, втомленою. У 84 роки вона нарешті змогла говорити про те, що хотіла. І тільки зі мною.
Я дивилась на жінок у своїй родині, які обирали мовчати, терпіти, носити все в собі, а потім вибухали, вивергалися як вулкан Етна, знищуючи вщент Помпеї, і… довго робила так само. Я не співала в караоке сама і намагалась не бути надто голосною навіть під час сексу — бо ж сусіди почують. Я могла кричати там, де знала, що мій голос доєднається до інших, це було не так страшно. «Моє тіло — моє діло», — раз на рік на феміністичних маршах разом із тисячами посестер. Я кричала поруч з активістами на мітингах та акціях проти забудови міста та на КиївПрайді: «Бунтуй, кохай, права не віддавай», але й тоді не знала, чи у мене сопрано, контральто чи взагалі фальцет.
Мені несподівано виповнилось 30, я вже пережила депресивний епізод, кілька смертей близьких родичів, які забрали з собою свої секрети та невимовлені образи, і все ще поводила себе як ображена дитина, яка очікує за свою зручну поведінку похвалу та любов. Але це більше не працювало. Мені дуже хотілось все змінити, розірвати коло зручних та нещасливих жінок. Натомість я придумала та виступила зі стендапом про свого дідуся. Це було іронічно, смішно і пасивно-агресивно — 25 хвилин мої друзі, які зібрались у мене вдома наприкінці січня 2022 року, сміялись із мого ставлення до травм дитинства та підбадьорливо плескали, повторюючи найкращі панчлайни. Було весело. Але легше мені не стало. Я вже відчувала, що саме маю сказати, але було надто страшно нести це до людини, яка стала причиною всіх цих думок та накопичених образ.
Після початку повномасштабної війни я залишилась сам на сам із собою та своїм життям і кризою ідентичності. Близькість смерті шепотіла мені: «Невже це все? А що ще я хочу?», і я почала досліджувати ці питання в терапії. Виявилось, що мені є так багато що сказати. Це було не розпаковування, а генеральне прибирання. Раз за разом після будь-яких моїх зізнань терапевтка питала мене, наче закріплюючи матеріал: «А що ти відчуваєш? Що сказати, кому? А що хотіла б почути?»
Це не було схоже на шкільну чи студентську програму, а може, різниця була в тому, що тепер за навчання платила я сама, і не можна було згаяти жодної дорогоцінної хвилини. Головною оцінкою було відчуття після — видих, з яким нарешті виходила хмара залежаного пилу десь у серці, й полегшення. Я виплакувала, викрикувала — в подушку чи голосно, я тренувала навичку копати глибше і робила це старанно, позакласно.
І мій голос потроху сильнішав, я відмовлялась від ілюзій, звикала до того, що світ несправедливий. Усюди: з родичами, друзями, на роботі. У відмовах та запереченнях, у пропозиціях та підтримці інших. Я запитувала себе, колупала себе так, що це стало нормою, як чистка зубів двічі на день: «А що зі мною в цій ситуації, з цією подією, реплікою інших відбувається?». І розрізняла все більше рівнів глибини. Я дізналась, що страх можна розкласти на складники: занепокоєння, тривога, побоювання, відчуття загрози, паніка, жах. Я препарувала свої емоції й розкладала їх, приємно дивуючись, що пристрасть може означати потяг, збудження, насолоду та бажання.
Найбільшим обломом терапії стало те, що всі ці знання без дії, яка б створила у мозку теки для нових досвідів, ніяк не допоможуть. Ти можеш розпізнати до молекул все, що відчуваєш, але далі йдуть наступні запитання:
— І тоді ти хочеш, аби що сталось?
— Аби мені допомогли, або похвалили, або перепросили, або дали слово і не перебивали. Взяли на ручки. Дослухали до кінця. Підтримали. Але ні, не так, не порадами, а інакше.
— Тоді потрібно про це сказати.
— Чорт, люди що, не можуть прочитати моїх думок чи просто зрозуміти це за моєю поведінкою?
— Ні.
— І як же це робити?
— Словами через рот.
Якщо ми хочемо, щоб нас почули, ми маємо говорити.
Тож доводиться діяти. Казати. Висловлюватись. Іноді незграбно, іноді різко, але не стримуючи себе, вчитись обирати найкращу форму — виявляється, це не обов’язково робити при зустрічі. У мене злетіли всі фільтри, і я казала, поступово, про все, що хотіла і відчувала. Так робити безпечно. Я писала листи татові та мамі, яких вже немає поряд, я записувала аудіо та кружечки подрузі й ставила тег #несрочне, і, поки виговорювала, уже знала, що маю зробити. Чи наважусь — інше запитання. М’язи голосу міцнішали, нові нейронні зв’язки витісняли старі.
Я казала: «Це не для мене», та зводила невидимі для інших татуювання мого роду. Дід постійно повторював: «У нашій родині не заведено про таке говорити», і казав це з викликом, наче цим варто пишатись. Ця фраза лунала знову, взимку 2023-го, коли мій тато тяжко захворів, але я дивилась на нього з сумом, співчуттям і обирала не лишатись із цим сам на сам. Я відкривалась друзям, публікувала свої думки, підбирала слова в текстах, які колись стануть книгою, і не мовчала.
Маятник мого голосу та моєї чесності перед собою так довго був закріплений з одного боку скотчем, що тепер, коли я зняла запобіжник, його з силою гойднуло в іншу сторону. Це фізика, так буває, коли дуже довго стримуєшся. Тож я кажу все, що думаю і бабусі й дідусю, і колишньому, бо тільки зараз розумію, що саме це тоді відчувала. Несу все, що зароджується, — біль, страх, спантеличеність, і так само любов, захоплення та вдячність, але не в стендапи, а напряму до адресатів, на яких з’являються ці реакції. Я виїжджаю в ліс і кричу, поки не починає боліти горло. Я плаваю в басейні й, занурюючи голову під воду, кричу навіть там. Лякаю людей довкола, але стаю легшою і продовжую опановувати стиль кролем.
П’ятого березня минув рік відтоді, як помер тато. Цей день насувався здалеку, майорів на горизонті та, як зима, поступово скорочував кількість світла в моєму житті. Цього дня залишки нашої родини збиралися, бо «так треба». Я обрала не брати в цьому участь, відчуваючи непосильність переживання поряд із кимось. Мій дід образився, що я не прийду. І я набрала у груди повітря, пояснюючи:
— Я хочу провести цей день інакше, поки не знаю як, ще рано, я проживаю все по-своєму. Мені надто боляче бачити когось іще і говорити про тата. І взагалі я злюсь на тебе, бо через цю традицію зборів за день до роковини смерті, мені офіційно погано не 24, а 48 годин на рік.
Дідусь, на відміну від його старих реакцій, не пішов та не закрився в собі, а сказав:
— Я навіть не думав, що для тебе це так.
Він не навчений алгоритму, якому слідує масажист, коли робить свою роботу, але прийняв мою реакцію. Цей день минув, як і все в житті, але я спокійна, висловлена.
Мій голос поступово вирівнюється, бо я, відчувши усю амплітуду, глибину, структуру та його можливості, можу обрати, що та як сказати, оцінивши ситуацію. Десь промовчати. А десь, бо до глибини боляче або настільки оргазмічно добре, — прокричу без сорому. Пофіг на сусідів.
