Ірпінь. Сосни

Балкон Ірининого дому в Ірпені повний битого скла: в будинок нещодавно прилетіла російська ракета. Дах і верхній поверх п’ятиповерхівки згоріли вщент. Четвертий поверх, де жила Ірина, починають заливати дощі.

Ірина любила цю маленьку квартирку, цей балкон, це небо й сосни, що випрямили спини, як вільні й самодостатні жінки. Вона любила зустрічати ранки на балконі, попиваючи каву й викурюючи цигарку. Любила там пити вино з подругами. Мріяти й думати про майбутнє.

Зараз Ірині — 43, вона редакторка, журналістка й мама двох синів: семирічного Ярослава і 20-річного Романа. Квартиру, в якій вони жили до повномасштабного вторгнення, облаштовувала з турботою і любов’ю: сотні книжок, сувеніри, привезені з мандрів найрізноманітнішими країнами, Ярчикові малюнки й фото на стінах, кімнатні рослини, милі дрібнички. Усе те, що дає відчуття затишку й комфорту, до чого хочеться повертатися й що тепер, за понад тисячу кілометрів від України, вона з теплом й гіркотою називає «дім».

Ранкова кава з видом на сосни в Ірпені

Будинок. Стіни

«Ми виїхали не одразу, 24 лютого о п’ятій ранку мені зателефонувала подруга з фразою: “Іра, почалося”, — пригадує жінка. — У мене є непогана риса: в екстремальних обставинах я не впадаю у паніку, я дуже спокійна й зібрана, дію виважено й злагоджено».

Почувши новини, Ірина почала складати речі: гаманець, документи, змінні футболки й штани. Ярчика, який спить, ніби янголя, вирішила поки не будити. Заварила каву, взяла цигарку і пішла на балкон.

«Дивлюся вниз, а там — паніка: люди з наплічниками, валізами, дітьми, котами в переносках, собаками на повідцях метушаться в різних напрямах, — розповідає Ірина, згадуючи також, як побачила в небі ворожі вертольоти, що летіли на Гостомель. — Вони були так близько, що можна було розгледіти обличчя пілотів». 

Жінка вирішила, що безпечніше залишатися вдома, ніж ринути у цей хаос. Разом із сонною дитиною спустилася у підвал. Там холодно, тісно і вогко, тож вони повернулися у квартиру. Виїжджатимуть з міста лише через два дні.

«Пам’ятаю просто кіношну картинку. Величезна парковка біля супермаркету, абсолютно порожня, лише моя червона Fiesta посередині, — говорить жінка, пояснюючи, що там вони мали дочекатися знайомих, щоб евакуюватися разом. — Я стою, курю, Ярчик бігає довкола машини. Окремі перехожі скрадаються, притулившись до стін, в АТБ. Довкола суцільні вибухи. А в мене жоден м’яз не поворухнувся!»

Романівський міст, фотографії якого згодом облетять увесь світ, тоді вже підірвали українські військові. З балкона Ірина бачила дим, що здійнявся після вибуху. Водночас у соцмережах повідомляли, що в Гостомелі висаджується російський десант, переодягнений в українську військову форму. Тож жінка вирішила їхати на захід.

«Ми буквально останньої миті вибрали дуже нелогічну дорогу, але виявилося, що це нас урятувало, бо з іншого боку вже заходили росіяни, — говорить Ірина, пригадуючи, як на з’їзді з Житомирської траси над ними в бік Києва пролетіли “Гради”. — З нами їхала моя рідна тітка. Вона дивиться на все це і каже: “Боже, як це страшно і як красиво!” Це справді було дуже красиво і дуже страшно».

Дорога до Івано-Франківська, де живуть батьки Ірини, зайняла годин тринадцять. Жінка часто їздила туди з Києва автівкою, тож знала багато обхідних шляхів. Навмисне оминали військові частини, адже вони — потенційні мішені. 

У батьківському будинку знайшли тимчасовий притулок близько чверті сотні друзів та знайомих: із Харкова, Овруча, Сум, Києва. Більшості довелося спати на підлозі. 

«Якоїсь миті, місяці через два такого життя, нам усім там стало досить важко. І ще мій гіперактивний Ярчик. Я зрозуміла, що час всім потрохи роз’їжджатися», — пояснює жінка.

Ірпінь перебував у російській окупації понад місяць. Коли місто звільнили, виявилося, що Іринина квартира розбита — повертатися нікуди. 

З Facebook Ірини:

«Як і багато українців, я також знаю, як це — втрачати дім: у мій у березні 2022-го прилетіла російська ракета. Уже потім, після звільнення Ірпеня, я з відстані спостерігала, як дім руйнують дощі: моя п’ятиповерхівка й досі повністю без даху. Тому спершу вода стікала з модерної люстри, яку я купила буквально напередодні вторгнення, а через певний час почали відпадати шпалери — поступово, повільно, великими шматками. Хтось намагався врятувати підлогу й застелив її клейонкою, але це все одно не допомогло ламінату, який досить швидко здувся. Окреслений кількома цегляними стінами безпечний світ, який я населяла милими дрібничками і в який хотіла повертатися з усіх мандрів, було зруйновано. Мені насправді пощастило, що я вийшла з нього раніше з напівпорожнім міським рюкзаком, хоча тоді ще навіть не здогадувалася, що в той самий більше ніколи не повернуся. Що лише на фото бачитиму, як поступово руйнується його фізичний вимір».

У той час близька подруга з Нідерландів запропонувала жінці приїхати до неї хоч на трохи погостювати. «Рішення я ухвалила миттєво — наступного дня ми вже були в Польщі», — ділиться Ірина.

Від вокзалу Ряшева до аеропорту вона взяла таксі. Таксист-поляк дорогою розповідав, як сильно вони підтримують Україну.

«А потім назвав мені суму, яку я два роки тому заплатила за нічне таксі у Відні з центру до аеропорту, за значно довшу відстань. Я йому нічого не сказала, але було дуже смішно», — пригадує жінка з іронічною посмішкою.

У подруги вони з сином пробули два місяці. А потім Ірина, усвідомлюючи, що жодних ресурсів на відбудовування понівеченого росіянами житла зараз не має, вирішила пожити в Нідерландах ще трохи. І залишається там і досі.

Дім в Ірпені після прильоту російської ракети

Осс. Тюрма

У чотириповерховій будівлі в центрі міста Осс, що на півдні Нідерландів, колись була податкова. Згодом приміщення продали, й на його місці з часом планували звести житловий будинок. Але довгий час споруда стояла закинутою, поки у 2016-му тут не облаштували тимчасовий прихисток для сирійців. У 2022-му приміщення знову відчинило свої двері — цього разу для біженців з України.

Притулок організований як гуртожиток із коридорною системою. Кілька душових і санвузлів, спільна кухня на поверсі. У кімнатах — від двох до чотирьох людей, хоча іноді й більше. Часом поруч опиняються цілком чужі люди. Загалом у притулку живуть близько 450 осіб.

«Першу кімнату нам довелося ділити з бабусею з Костянтинівки. Нам жилося добре, вона дуже хороша, але ж усе одно чужа людина, — зізнається Ірина. — Пам’ятаю, як ми заселилися: заношу пакети з одягом, сідаю на розкладачку, а в неї роз’їжджаються ніжки — і я опиняюся на підлозі. Тоді я просто не витримала й розревілася — чи не вперше після початку вторгнення».

У притулку діє схема перепусток, гостей потрібно записувати у спеціальний журнал. До того ж вони мають вчасно залишити територію перед закриттям. «Це все насправді — обмеження твоєї свободи. Бо, з одного боку, це турбота про безпеку, а з іншого — тобі не дають змоги почуватися вільно. Наприклад, хтось із гостей засидівся до 22.05 — і у твої двері вже грюкають: “У вас тут відвідувач, покиньте, будь ласка, приміщення”. І ти почуваєшся, ніби в тюрмі», — скаржиться жінка.

Згодом у притулок заселили й біженців з інших країн. Простір тепер змушені між собою ділити українці, сирійці, афганці, турки, курди, представники африканських країн. У кожного — свої звички, темперамент, стиль життя, традиції, травми, тривоги й упередження. Іноді буває непросто перебувати у цьому вихорі звуків, запахів, поглядів, рухів.

Ярчик в кімнаті у притулку

Другий шелтер, в якому довелося жити Ірині й Ярчикові

Більшість людей тут доволі закриті й зосереджені на житті власних етнічних груп. Проте іноді дехто готовий виходити з бульбашки й приділяти увагу своїм тимчасовим сусідам.

«Наприклад, я зустріла там кількох крутезних турків, які на наш День Незалежності приготували багато неймовірно смачної пахлави, щоб пригостити всіх українців, які мешкають в Оссі», — з теплом у голосі говорить Ірина.

Також пригадує, як сусід-азербайджанець із дружиною-турчанкою привітали її листівкою з Новим роком, вивівши побажання кирилицею й закінчивши фразою «Хай живе Україна».

А ще жінка знаходить собі розвагу в намаганні комунікувати з різними мешканцями притулку, цікавлячись національними кухнями: «Я це називала “шаритися по баняках”, коли на спільній кухні ти виявляєш інтерес до того, що готують інші, й навзаєм пригощаєш своїми стравами».

Одного дня українці пощастило скуштувати инджеру — традиційний африканський млинець із кислого тіста. Його їдять, відщипуючи шматочки й набираючи ними різні соуси, або використовують як тарілку. Випікала инджеру еритрейка в барвистому вбранні зі щирою й відкритою посмішкою. Ірина не знає, як звати цю жінку, вони не можуть порозумітися жодною зі зрозумілих їм мов, але для спілкування їм достатньо трьох речей: теплої усмішки, щирих жестів й круглої, схожої на сонце, инджери.

Thuis in Oss. Дискримінація

Опікується справами біженців у місті організація Thuis in Oss («Удома в Оссі») — посередник між шукачами притулку й Gemeente (міською радою). При організації діє спеціальна рада, до якої входять представники всіх етнічних груп біженців, — Council of Residence. Раду організували для обміну ідеями й пропозиціями, обговорення проблем, а також донесення інформації від керівництва до біженців. Ірина довгий час представляла в цій раді українців.

«Це була абсолютно волонтерська робота, яка з’їдала купу сил, часу й енергії, — пригадує жінка. — Але, з іншого боку, я там побачила дуже багато цікавого. Бо це була пряма взаємодія з тими, хто облаштовував наше перебування в країні, а також тісна комунікація з представниками різних етнічних груп. Ну й, звичайно, допомога українцям: з перекладом, розв’язанням поточних проблем тощо».

За її словами, хоча місцеві й люблять наголошувати, що Нідерланди — це країна правил, там усе ж дуже багато залежить від людського фактора.

«Наприклад, ідеш питати про роботу. І чуєш у відповідь: “Україна? Ні-ні-ні”. І ти, розгублена, навіть не знаєш, як реагувати. Просто розвертаєшся і йдеш плакати», — з гіркотою й нотками обурення ділиться Ірина.

Ірина з колегами (ліворуч) та друзями (праворуч)

Однак вона зауважує, що в Нідерландах упереджено ставляться до всіх мігрантів, навіть трудових із країн ЄС: «Поляки, румуни, чехи теж ідуть на найнижчі позиції. Нідерландці розділяють своїх і чужих, реагуючи навіть на ім’я. Тому можу сказати, що, хоча Нідерланди й заведено вважати супертолерантною країною, насправді це часто не так. Можливо, у великих містах на кшталт Амстердама ситуація інакша, але не в регіонах».

Одного разу Ірина брала участь у зустрічі організації Thuis in Oss із міськрадою. Проводили великий круглий стіл, де обговорювали взаємодію шукачів притулку й місцевих мешканців. Під час перерви на каву українка підійшла до працівниці муніципалітету, з якою перетиналася раніше, щоб дещо спитати. Проте та миттю відмовила: «Sorry, I can not help you» («Вибачте, я не можу вам допомогти», — прим. DIVOCHE.MEDIA).

«Тобто вона навіть не знала, що саме мене цікавить, але випалила заготовлену відповідь, — обурюється українка. — І ти одразу розумієш “цінність” усіх цих обговорень і круглих столів».

Після майже року волонтерства в організації Ірина спробувала податися на вакансію менеджерки Thuis in Oss із зарплатою в чотири з половиною тисячі євро.

«Звісно, я розуміла, що мене як українку ніхто не візьме на посаду з такою зарплатою, але після довгого волонтерства там мені дуже хотілося почути їхню причину відмови, — пояснює жінка. — Зрештою, я отримала довгого чемного листа, де як причину вказали те, що я не володію нідерландською. Хоча, чесно кажучи, я була їм ще й трохи скалкою в оці, бо надто відстоювала українців».

Після цього Ірина вирішила податися у сферу гостинності. Пройшла співбесіду з власницею, що саме відкривала новий ресторан, і почала працювати у них барменкою: «Насправді це була дуже інакша, але абсолютно прекрасна робота! Готувати різні види кави й коктейлів, наливати хороше пиво й вино, спілкуватися…»

Шеф-кухар у ресторані — сицилієць Рікардо. Кілька страв за його рецептами Ірина потім готуватиме вдома: зокрема пасту з червоною рибою й тирамісу. Робочий день завершувався близько півночі — й жінка пригощала колег коктейлями. За традицією закладу після закриття ресторану кожен може обрати собі алкогольний напій, щоб посидіти разом на терасі. Команда тут дуже дружня й весела, робота часто супроводжується жартами.

«Коли я через переїзд ішла від них, десь через пів року, то вони влаштували мені ціле прощання: з величезним букетом квітів і пляшкою мого улюбленого ексклюзивного вина», — згадує вона з гордістю.

Увесь цей час Ірині також було важливо займатися улюбленою фаховою роботою й підтримувати зв’язок з Україною. Тож вона не припиняла дистанційно працювати з українськими медіа й видавництвами — як журналістка, літературна редакторка, менеджерка з перекладів.

Ірина з подругами з України

Дім. Нормальність

Після півтора року життя в різних притулках Ірині з Ярчиком нарешті виділили маленький будинок. Допоміг їм у цьому, зокрема, й менеджер одного із притулків, колишній письменник і журналіст із Вірменії Артак, який багато років тому й сам пройшов шлях біженця.

«Двом людям — мамі з дитиною — будиночок не дають. Має бути мінімум троє, — пояснює Ірина. — Але я писала в міськраду, Артак тиснув на них зі свого боку. Також за нас замовив слово директор школи, в яку пішов Ярчик, — це була його ініціатива, дуже несподівана й неймовірно приємна. І так ми отримали, хоч і тимчасовий, але дім. Це було не менш ніж чудо».

З Facebook Ірини:

«З одного боку, мені й досі страшно про це думати. А з іншого — таке відчуття, що так уже давно-давно. А ще з іншого — все одно відчуття тимчасовості. Але. Попри все. У мене є дім. За останні чотири роки, від часу розлучення й досі, лише рік жила з відчуттям дому — в Ірпені. Потім почалася війна й переїзд у Нідерланди. І нарешті тут з’явився власний простір. Перше повернення до чогось схожого на нормальність. Хоч би й до кінця зими наступного року. Ярчик має власну кімнату. Ми не ділимо душ-туалет-кухню з абсолютно чужими людьми. Я не змушена тримати шампунь і їжу під ліжком або на шафі. У мене комфортне ліжко. І навіть мініатюрний дворик, уже заповнений квітами. І колюча думка: як же я їх усіх тарабанитиму в Україну. Здається, я нарешті готова повертатися у фб не лише з ниттям. Схоже, життя іноді здатне виходити хоч на якусь пряму. І, хоча слово “дім” для мене й досі одне з найбільш тригерних, воно принаймні більше не забиває подих аж так».

Ірина облаштувала дім з усією ніжністю і турботою. Хатні рослини — всюди: на столі, шафі, полицях, підвіконні. На задньому дворику — невеличкий столик зі стільцями, кущики полуниць у горщику, а також рододендрони, камелії й великий лимон. Тут Ірина п’є каву й вино чи коктейлі, гомонить із друзями, вчить Ярчика малювати. А якогось дня вони з сином взяли у дім кота. Кіт на ім’я Кіт став частиною родини.

Ще одна ілюзія минулого життя, яку жінка намагається собі дозволяти, — вело- й піші прогулянки та довші мандри. Ярчик для неї — найкращий компаньйон у таких справах. Одного дня пізньої осені під час прогулянки вони натрапили на поле, всіяне червоними маками. «Маки наприкінці осені?» — чудується Ірина. Це поле було для неї як листівка з минулого.

Ірина з сином мандрують до інших країн: Франції, Італії, Іспанії, Швейцарії. Кордонів немає, відстані близькі. До сусідньої Бельгії — 15 хвилин автівкою, до Німеччини — 10 хвилин. Шукати дешеві авіаквитки — навичка жінки ще з минулого життя.

Іноді може здатися, що в неї все налагодилося, дарма що війна, вдалося досягнути ілюзії нормальності. Але попри миті спокою й чогось, що віддалено нагадує щастя, на жінку постійно тисне провина вцілілої. 

«Хай як я намагаюся себе переконати, що моє найперше завдання — залишатися при здоровому глузді самій і створити синові життя, яке його не травмуватиме, це не завжди працює» — ділиться українка. Щодня, по кілька разів на день вона незмінно читає новини з України. Також у неї встановлений додаток повітряної тривоги. Коли приходить сповіщення — невідривно стежить, куди летять ракети.

«І в мене щоразу думка: “Ось я зараз роблю собі каву, в мене сонечко, красиві стільці, лаванда пахне. А хтось цієї миті може загинути”. Ці думки зі мною постійно, вони як вічне тло на позір нормального життя», — каже з болем й водночас зізнається, що постійно картає себе за те, що не в Україні. 

Ірину лякає безодня, яка розростається між тими українцями, які вже три роки живуть у війні, й тими, хто виїхав: «Прірва між емоціями, які ми переживаємо, інформацією, яку відстежуємо, тим, на яких темах фокусуємося, про що говоримо. Страшно, що можу повернутися в чужий мені світ».

З Facebook Ірини:

«Така гостра туга за домом. Сон про війну, авіацію й випущені ракети — красиво і страшно. І я в ньому заспокоюю якусь дитину, якої не бачу (може, свою внутрішню?), — плету дивні побрехеньки, в які сама не вірю. Думаю останнім часом, чи є мені куди повертатися. Бо куди — це не завжди місце, це частіше люди. Моя стрічка — суцільний піксель. Змучені й шалено красиві обличчя. Найрідніші, та водночас чужі. І це гостре питання про дім, про те, де ти і хто. Про тугу й самотність. І про одне маленьке личко, яке щоранку розплющує очі разом зі мною, але всю ніч уже не тримає за руку».

Ярчик. Обійми

Той, задля кого Ірина й вирішила поїхати, пройшов свій шлях прийняття змін. Коли почалося вторгнення, Ярчикові було лише чотири. Відтоді вони пережили п’ять переїздів. 

«Він був у жахливому стресі, не розумів, що відбувається. Щоразу нові місця, люди, інші правила тощо. Мені також було важко. А діти ж нас завжди дзеркалять», — пояснює Ірина. 

Адаптуватися в новому середовищі хлопчикові допомогла шкільна вчителька. Ярчик був першим українцем у класі, тож їй довелося докласти зусиль для його м’якої інтеграції. «Просто наберися терпіння й дай йому час, — порадила вчителька Ірині. — Він багато пережив, надто багато, як на його маленьке життя».

Якось у класі Ярчик узяв до рук іграшковий гелікоптер і почав ним «бомбити» макет містечка, змайстрованого для якихось завдань. Учителька відреагувала миттєво: вирішила зайняти решту дітей чимось іншим, а хлопчикові дала змогу догратися і «пропрацювати» свій досвід. 

«Ще якось він почав обіймати всіх дітей у школі, — згадує Ірина. — А вони ж дуже шанують особисті кордони дитини, будь-яка тілесна взаємодія поза родиною небажана з дуже раннього віку. Але вчителька зібрала всіх дітей, без Ярчика, розповіла про війну, пояснила, що обійми його заспокоюють, й порадила обіймати його навзаєм».

Поступово у хлопчика з’явилися друзі. Він почав говорити нідерландською. Зараз вільно спілкується з однолітками, іноді вставляючи англійські слова, які швидко схоплює, почувши від мами. Торік Ярчик долучився до місцевої скаутської організації. На його уніформі — два прапори: нідерландський та український. Цього року нетерпляче чекає на свій перший табір.

Понад усе Ярчик любить маму й відчуває із нею міцний зв’язок. Якось приніс зі школи двох їжачків — із глини й гілочок. Хлопчик розповідав про них мамі весь тиждень, аж поки нарешті забрав їх додому. Усі його однокласники зробили по одній тваринці, а Ярчик — дві: себе й маму: «Бо ми не можемо поодинці, ми двоє — одні-єдині на весь світ».

Ірина вчить сина українських літер. Хлопчик уже вміє складати із них два слова: «мама» й «Роман» — ім’я найкращого у світі брата. Той приїздив до рідних у Нідерланди й пожив із ними там рік — від своїх 17 до 18. Але потім все ж вирішив повернутися в Україну. Зараз Роману вже 20, тож провідати маму й брата хлопець більше не має змоги.

Ірина намагалася вмовити сина перед від’їздом побути ще трохи у них, але той був непохитним: «Я не бачу себе поза Україною. Чому ти не хочеш мене просто підтримати?»

Майбутнє. Туга

Якщо Ярчик звик до нового середовища й не надто хоче змін і повернення в Україну, то Ірина бачить своє майбутнє лише там: «По-перше — там дім. По-друге, мені не вистачає наших людей — відкритих і щирих. Коли ти, наприклад, о третій ночі можеш постукати до подруги, а вона тебе ще й борщем пригостить».

Якось у неї поцікавилися, які в Україні є цінні ресурси. Ірина відповіла, що найцінніший ресурс — це люди.

«Те, як ми одне одному допомагаємо, волонтеримо — абсолютно немислимо деінде. І що більше я дивлюся на людей тут, то сильніше це усвідомлюю. Так було й до війни, але тепер зросло просто в рази, — з любов’ю ділиться вона. — Я розумію, що зараз усі накручені, знервовані, травмовані через щоденні шалені загрози, але все одно цей людський ресурс в Україні неймовірний».

За словами жінки, нідерландці більш закриті й ізольовані, сконцентровані на собі, а тому — часто самотні.

З Facebook Ірини:

«Уже якийсь час крутиться в голові й не замовкає. Скучила за своїми, скучила за дорослими, з якими можу змістовно й довго говорити. З якими ми маємо час на важливе і спільне. Два з половиною роки в Нідерландах дедалі більше засмоктують у самотність, у якусь безнадію й тугу. Пакую посилку додому й щоразу вагаюся: передавати лише подарунки чи починати й свої речі. Щоразу мимоволі купую більшу торбу».

Також жінка зізналася, що сумує на чужині за українськими пейзажами. За її словами, хоч у Нідерландах справді дуже гарні міста з ошатними будиночками, багато пишних доглянутих рослин, але водночас все це видається досить одноманітним.

«А стати хоча б над нашим Дністром, поїхати в Чортків, піднятися в Карпати, скупатися в Південному Бугу — все таке красиве й розмаїте!» — каже вона з ностальгією.

Надія. Повернення

Якось Ірина взяла участь в опитуванні українських біженців щодо майбутніх планів. На запитання «Чи поміняли б ви український паспорт на нідерландський?» близько пів сотні людей, окрім двох, відповіли ствердно.

«У Нідерландах їх приваблює можливість заробітку, краща якість життя, відчуття безпеки (і я маю на увазі не лише війну), чітке розуміння меж і кордонів, правила, нові звички врешті-решт», — пояснює жінка.

Серед учасників дослідження, які не готові проміняти українське громадянство на блага життя за кордоном, — професорка психіатрії з тримісячним немовлям і сама Ірина. І хоч вона боїться повертатися в Україну, поки є обстріли, жінку гріє сама лише думка про це.

«Дім — місце, в яке хочеш повертатися звідусюди. Це там, де тобі добре. Це Україна, це Ірпінь, це моє середовище. Це також Копіївка, що біля Макарова (селище на Київщині, що на початку вторгнення понад місяць було під російською окупацією, — прим. DIVOCHE.MEDIA)», — каже вона.