Криворівня — місце, де час і простір перетворюються на сюрреалістичну картину, щойно сюди потрапляєш. Все тут говорить символами. Як і в ХІХ столітті, сьогодні Криворівня відома через свою магнетичність для геніїв.
Здебільшого село мовчить вдень. Озивається лише природа. І лише з приходом густої темряви, коли тіні починають перешіптуватися у кедрах, Чорний Черемош відкриває інший, підземний світ, що повен духів риби, лагідних птахів, які купаються у молочному світлі місяця, а також всяких міфологічних істот. Тоді старі легенди переплітаються з реальністю. Тоді розкриваються таємниці й генії наповнюються силою. Та коли приходить день — єдиними господарями, що оберігають жителів Криворівні, знову стають лагідна природа та звуки літургій.
На Гуцульщині народилася генійка, імʼя якої лише недавно почало ставати впізнаваним. Поки тільки для України. Прийшла у світ дівчинкою. Але творила з не меншою завзятістю, ніж Вінценз чи Параджанов. Серед хребтів і далеких вогнів ватр, серед живої води й живого слова.
Та перед тим як примножувати, дівчинці випало поборотися за власний простір. Щоб дійти до точки, де «хата належить тільки їй».
Гуцульська віддалена хата з ламаним дахом Плитки-Горицвіт має всі шанси стати культурним феноменом, символом сепарації та внутрішньої свободи. У ній вона жила і творила. Власний простір був скромним у матеріальному сенсі, але став для неї середовищем для самореалізації.
І вона таки множила — рукотворними книжечками, плетивом витинанок, тантамаресками й іконами. А також піснями, оповідками, легендами й фотографією.
Параска любила, терпіла, а часом страждала. Життя її випробовувало. Про феномен зльоту духу в людині в умовах концентраційних чи табірних згадує Оксана Забужко. Вона говорить про те, аби обернути телескоп протилежним кінцем, щоб розширити межі нашого уявлення, на що здатна людина вже не тільки вниз по духовній ієрархії, а й угору, де дух продовжує «животворити» за обставин, про які й помислити б не могла. Ці слова пані Оксана пише про Катерину Білокур — іншу геніальну жінку, яку система не так зрозуміла і нарекла представницею наївного мистецтва. Але цей феномен пасує і до досвіду гуцульської мисткині.
Після таборів, самотності, несприйняття та бідності Параска почала «животворити» по вертикалі: до неба й у себе. Тримаючи небо над Криворівнею, фіксувала безперервність поколінь. Без її фотодокументування не відбулося б підтвердження тяглості.
Ніби чула відповідальність за те, що знання і досвід необхідно плекати. У цьому контексті зашкалює символізм інсталяції на одній з виставок про Параску. Книга у колисці. Тут книжка — не лише очевидне «дитя» Плитки-Горицвіт, а і людської культури загалом. Колиска — початок життя, що потребує турботи, а розміщення у ній книги може означати, що знання і культура — це те, що народжується і розвивається, і за цим потрібно пильнувати.
Параска була масштабною і дуже нестандартною особистістю. Історії про традиції та гуцульські символи вона інтерпретувала у свій, інтуїтивний спосіб. Як художниця-модерністка, вона робила по-своєму, йшла проти канону. Але її загальна ідея, попри власне бачення, резонує з універсальними темами.
Бачимо індійську символіку на її ілюстраціях до книжки про подорож гуцулок до Індії. Бачимо цих самих жінок у постолах на слонах. У неї тут і Богородиця, і Леся Українка, і княгиня Ольга, і Індіра Ґанді. Роль жінки у Параски не дуже виходить за рамки традиційного уявлення про те, де жінка має бути. У циклі «Доля гуцулки» бачимо жінку за прядивом, за роботою, за молитвою, за шиттям, за колискою, з бесагами або з дітьми. Уже в «Індійських загравах» трохи інша оптика. З побутового контексту Параска поміщає своїх персонажок в Індію — подорожувати й літати на слонах.
Вона ніби чула світ. Чула історію. Чула настрої. Цей пасаж видно у документальних фільмах про Плитку-Горицвіт, де вона багато говорить про проблеми суспільства, про відчуття України — так, що у 80-х мало хто і помислити б наважився.
А також відчуває неабияку відповідальність і свідома важливості своєї праці. Звідси її майже маніакальне бажання задокументувати народження, становлення, вʼянення покоління 1960–1980-х років. Вона залюбки ділилася легендами Гуцульщини зі студентами етнографічних факультетів, була їхньою провідницею у горах.
Параска була християнкою і постійно на цьому наголошувала.
Паращині ікони вирізняються оригінальністю, яка зараз читається, як прогресивність. Спрощені форми, яскраві кольори, лінії облич мʼякі, вони наче радісні. Так діти малюють матусю у школі. Йдеться не про майстерність, а про ту оригінальну свіжість, якою дихають Паращині ікони. Вони допомагають відчути звʼязок зі світом та Богом. І ця комунікація відбувається без найменшого страху, у цих іконах ніби немає осуду. Перед її іконами й справді молилися, адже вона роздавала їх усім, хто навідувався до її хати. Оскільки церква була під забороною, то справи духовні люди справляли у себе в хатах перед радісними святими Плитки-Горицвіт.
Параска — особистість. Бо не лише жила у незвичний для місцевих спосіб, а й із такою ж оригінальністю творила: дух Карпат в іконах, введення в композицію місцевих мотивів і символів. Це не лише про наївне мистецтво, як може здатися на перший погляд. Це про символізм. У художніх творах вона ніби реалізовує себе, відходить від традиції та дозволяє собі говорити.
Її спосіб життя, розум, бачення, ідеї свідчать, що мисткиня йшла попереду свого часу. Дуже свідома взаємодія зі світом, що не вміщається в комуністичну риторику про перетворення природи та втручання в неї. Параска ж не раз наголошує на єдності людини з усім живим, співіснуванні, що не передбачає домінанта. У багатьох інтервʼю Параска згадувала про відповідальність за збереження природи та світу. Невже це не резонує із сучасним поглядом на ставлення до довкілля?
Її простота життя та аскетизм, як спосіб зосередитися на істині, перегукуються із сучасними течіями про пізнання себе та істини. Все це генійка робила інтуїтивно, у свій намацальний спосіб. Не озброєна освітами, студіями, вчителями. Її спраглу уяву підживлювали листування з особистостями, новинні вирізки з газет і нескінченний шлях у себе. Звідти вона діставала сенси та натхнення. Поряд із цим стиль її життя передбачав включення у суспільні справи на рівні громади й села. Вона цікавилася людьми й процесами, співала в церковному хорі, ходила колядувати, реагувала творами на болючі тенденції в громаді. Наприклад, в її творчості порушується тема пиятики. Параска щиро цікавилася людьми й любила їх.
— У Бога нічого з чогось, а сатана усе зводить до «ніщо», — промовляє Параска зі своєї кімнати в обʼєктив камери режисера Олександра Коваля. Фільмом 1992 року він занурює нас в особистий простір генійки. У її світ. Кімната наповнена плетивом витинанок, ікон, стовпчиків рівно складених рукотворних книжечок. Все впорядковано, кожна річ тут із сенсом.
— Я маю домовину там, нагорі, — провадить Параска.
— Уже постоли туди поклала, сорочку треба ще. Подушечку зробила. Зілля наклала.
Починає говорити тяжкі речі про 10-річне заслання, а потім раптом:
— Знаєте, казахстанські землі… там поезія твориться.
В цьому пасажі поряд з історіями про ампутовані ноги та зняті з вояків закривавлені шинелі вона говорить про поезію. І саме тут бачимо, наскільки далеко людина може піти «вгору» по «духовній драбині». Бо про «піти вниз» нам нині відомо, як ніколи раніше.
