Уперше опублікований 1853 року, останній роман англійської письменниці Шарлотти Бронте «Вільєтт» вважають найдосконалішим і найглибшим її твором, який за визнанням критиків затьмарює навіть «Джейн Ейр».
Головна героїня, частково автобіографічна Люсі Сноу, тікає з Англії й трагічного минулого, щоби стати вчителькою у французькій школі-інтернаті вигаданого містечка Вільєтт. Там вона несподівано зустрічає своє минуле. Перший біль приносить інші, а разом з ними — розбите серце, якого Люсі так довго намагалася не помічати. А втім, попри труднощі та розчарування, Люсі Сноу живе далі й відкриває нам одне з найпроникливіших художніх досліджень жіночої свідомості в англійській літературі.
Роман «Вільєтт» вперше вийде українською у видавництві «Ще одну сторінку». З англійської його переклала Тамара Дуда, більш відома як Тамара Горіха Зерня. Обкладинка — Галина Вергелес. Очікується, що книжка надійде з друку 20 січня.
Публікуємо уривок.
По завершенні сніданку слід було рухатися далі — але ось питання: куди? «У Вільєтт»,— сказав внутрішній голос, без сумніву, під впливом випадкової фрази, яку недбало й навмання кинула міс Феншоу, коли ми з нею прощалися: «Було б добре, якби ви звернулися до мадам Бек, у неї є кілька кізоньок, за якими потрібен пильний нагляд, принаймні два місяці тому вона шукала англійську гувернантку».
Хто така мадам Бек, де вона живе, я не знала; запитала, але запитання не почули: міс Феншоу поспішала до подруг, тому залишила його без відповіді. Я припустила, що йдеться про Вільєтт — тому саме до Вільєтта й поїду. До містечка було сорок миль. Я розуміла, що хапаюся за соломинку, але, потрапивши в такий стрімкий і глибокий вир, ухопилася б і за павутиння.
Розпитавши, як дістатися Вільєтта, купила місце в диліжансі й вирушила в дорогу, маючи в голові навіть не план, а лише тінь плану. І перш ніж закинути мені легковажність, шановний читачу, прошу вас озирнутися назад і подивитися на місце, з якого я вирушила; врахуйте пустелю, що залишилася у мене за спиною, і подумайте, як мало мені було втрачати: я вступила у гру, сама стартова позиція в якій була програшем, а в мені жевріла надія на виграш.
Не можна назвати мене артистичною натурою; попри це, маю певну здатність тішитися сьогоденням, якщо в ньому трапляється щось, близьке моїй натурі. Я тішилася цим днем, хоча ми їхали повільно, було холодно й періщив дощ. Місцевість, якою пролягав шлях, була гола, пласка, без жодної бадилинки; вздовж дороги тягнулися звивисті канали, наче напівживі зелені змії; а ошатно обрізані верби обрамляли рівненькі поля, що лежали акуратними квадратами, наче грядки на городі. Над нами нависало безпросвітне сіре небо, повітря було застояне й вогке, і все-таки на цьому гнітючому тлі моя уява квітла буйним цвітом, а серце повнилося сонячним світлом. Однак ці почуття стримувала невиразна, але постійна тривога, що в засідці чатувала на радість, як тигр вичікує свою здобич у джунглях. У моїх вухах постійно лунало дихання цього звіра; його люте серце калатало поряд із моїм; він ще жодного разу не поворухнувся у своєму лігві, але я його відчувала й знала — щойно сяде сонце, він вийде на лови.
