В совєцькому каноні зимових свят викристалізувався сталий ритуал святкування, що перекочував у добу української незалежності. Атрибутика, родинні традиції, культові страви, навіть суспільна пріоритизація свят у внутрішньому всесвіті совєцької людини — світський Новий рік вважався головнішим за сакральне Різдво — все це лягало на канву усталених традицій незмінним візерунком. Будь-який порух до змін вважався зайвим, а подекуди навіть і загрозою — якщо не політичній стабільності, то щонайменше родинній. Новий рік без олів’є? В якому сенсі: «Навіщо нам дивитися “Іронію долі”?!»? Як це — не обжертися проти ночі аж до гикавки жирними, суперкалорійними, геть нездоровими стравами під ритуальний алкоголь, бо готуються й споживаються ці пишні наїдки й трунки винятково на свята і ніколи у будень?
У 90-ті призабутий, а багатьом дітлахам, народженим за совєцької епохи, взагалі невідомий Миколай помалу повертався до лав обрядових персонажів. Різдвяна кутя із рустикального наїдку потроху ставала упізнаваною стравою на столах колишніх совєцьких громадян. Ми навіть взяли до уваги Санта Клауса, бо надто вже симпатичною була ця розцяцькована вогниками й гостролистами різдвяна естетика, яка лавиною зійшла на нас із перших двох фільмів «Сам удома». Але інерційним рухом і до сьогодні в циклі зимових святкувань несеться відлуння совєцьких ритуалів у найгіршому втіленні. Ці ритуали, тісно обплетені почуттям ностальгії й сумом за часами «коли ще всі були живі, а ми були малими», продовжують щільно цементуватися в культурі святкувань і не мають жодного наміру поступатися місцем новим або й стародавнім традиціям. Великою мірою ці ритуали можна окреслити одною сакральною фразою, яка визначала передноворічний побут совєцької й щойно постсовєцької родини: «Не чіпай, то на свята!»
Нині ми жартуємо над цією фразочкою, над її недолугістю, а втім, смішного мало. Бо це про бідність. Про загальну невлаштованість життя людей, яким доводилося місяцями збирати продукти на один-єдиний «головний новорічний салат» — від зеленого горошку і до неоціненної баночки густого майонезу. Це про самоцензуру, самозаборону і суцільні обмеження. Про дефіцит всього — від ялинок до прикрас, від майонезу до подарункового паперу. Про те, що дозволу посмакувати чимось треба дочекатися — щонайменше до календарного свята. Наратив «не чіпай, то на свята» екстраполювався на все життя, звичною й успадкованою ставала навичка відкладати — на потім, до свят, до кращих часів — не лише майонез, а й сукні, посуд, іграшки, гроші, нові речі, а ще емоції, радощі та зрештою — усе життя.
Повернімося до новорічної учти — центрального дійства, довкола якого закручувалась веремія відкладених і «прикопаних на потім» смаколиків: бляшанки дефіцитних ризьких шпротів, угорського зеленого горошку, заморожених ананасів, шоколадних цукерок, упаковок вершкового масла і баночок із майонезом. Все це припасалось, пильнувалось, призбирувалось, накопичувалося в коморі чи в буфеті.
У відкладанні продуктів до святкової вечері не було чогось аж надто совкового — наші прадіди по селах теж кололи свиню винятково до свята, а не просто так, коли з доброго дива захотілося кров’янки чи масної печені із салом. Але мова про епоху, коли совєцький комунізм звітував перед світом і власними громадянами про запаморочливі успіхи промисловості й сільського господарства, але ретельного державного планування вистачало хіба що на ракети, а от на майонез — уже зась! Уже дефіцит! Уже космічний делікатес в епоху освоєння космосу. Тому святковий олів’є і помаранчі в цукеркових «профспілкових подарунках» завжди мали присмак лицемірства.
Я не кажу про доречність олів’є на новорічних чи різдвяних столах, коли триває війна з росією, що є носієм совкового культурного і гастрономічного коду, яким випалювала до ноги коди й сенси національні. Час прийняти той факт, що картопляний салат із совєцьких кулінарних книжок не вартий уваги, яку йому звично приділяють. Забагато честі. Найбільшим і найдальшим кроком від совєцького канону свят буде не заборона і шельмування олів’є, а його десакралізація. Зміщення з п’єдесталу «головного новорічного салату», який готується раз на рік або на велике родинне свято, а продукти на нього недоторкані чи «борони-боже-заздалегідь-під’їдені!». Вам смакує? Їжте на здоров’я, хоч кожен день, не відкладайте його ані до свят, ані до кращої нагоди. Це просто салат, а не сонцесяйна святиня, дозвіл на приготування якої треба отримувати десь на Олімпі.
Канон свят не зупинявся на олів’є. Як унітаз у совєцьких господиньок був обличчям жінки, так і пишність столу, навіть коли за ним збиралося вузьке родинне коло, була головним підсумком досягнень року. Хай як тяжко було, але ми впоралися. Спромоглися вполювати, роздобути, розщедритися! Не чіпали відкладені на свята оливки, шампіньйони, салямі, балик, червону рибу і червону ікру. Напорали: салат такий, салат сякий, «оселедця під шубою», пироги, пиріжки, печеню, смаженину, качку, гуску, курку, плавлені сирки, тістечка, торт, желе, компоти, варення! Живемо, хай скромно, але на свята залюбки призволяємося, не згірше за інших. Маркер «успішного успіху» в системі радянського виживання.
Мало хто замислювався, чиїми руками, працею й новорічним настроєм родина сягала «першої зірки на небосхилі». За цими дивами й пирогами, пишними столами, прибраною ялинкою, подарунками під нею, напрасованими серветками й скатертинами стояла жінка, яка ще до того, як вмикали новорічну гірлянду, упахувалась біля кухонного мартену такою мірою, що їй те застілля ставало поперек горла.
Знаю, вашій мамі це було в радість. Звісно, бабуся щиро-радо пекла й смажила сто тисяч видів пиріжків із начинками. А з якою ж щирою радістю вимахувала ганчіркою і пилотягом я сама в дитинстві у переддень Нового року, то вже годі згадувати! Це, звісно, іронія. Отака виснажлива кухонна варта за кілька діб до свята, витанцьовування довкола розсувного столу. А ще — полірування унітазу й підлоги до Нового року — бо так треба, — намивання запасів кришталю по шафах і намивання люстр під час генерального передноворічного прибирання. З одного боку — це дарувало домашнім відчуття завершеного циклу справ і повного права насолодитися смакотою (а часом і обжертися!) під час новорічної учти. Але з іншого — розмазувало сенси родинного зібрання за столом, що вигинався від смаколиків. Замість творити родинні святкові традиції (я не вважаю традицією отой обов’язковий й неуникний перегляд «Іронії долі» чи «Службового роману»), свято перетворювалось на нервове перегавкування, осмикування, сварки, що так само були неодмінним атрибутом свята. А чого ви ще чекали від виснажених мам, старших сестер, бабусь? Добре пригадую, як проводили 31 грудня мої бабуся і мама, коли після робочої зміни в поліклініці та у школі поверталися додому й одразу ставали до плити — допікати, промазувати, шарувати, нарізати, шинкувати, смажити, викладати, сервірувати. На той момент я, часом із допомогою тата, мала вже поприбирати, пропилотяжити, повитирати пилюку, помити туалет і ванну. А от дідусь в обід повертався зі зміни в шпиталі й, пообідавши, влягався на кілька годин подрімати й відпочити, бо як же потім святкувати цілу ніч, якщо він буде втомлений? На кухні тривав кулінарний марафон, а потім наставав час діставати святкову скатертину та келишки, накривати на стіл, виставляти тарілки, наїдки, відкривати подарунки, сідати за стіл, підскакувати, підкладати їжу на тарілки, бігати на кухню за чистими стаканами.
І цей сценарій рік за роком відтворювався без винятків і поправок. Він не передбачав створення затишних спогадів чи традицій: читати разом різдвяні історії чи вирушити на прогулянку, пожертвувавши для цього салатиком-двома. Совєцька система не дуже вітала, коли навіть на побутовому рівні ламалися каркаси й опорні соціальні конструкції. Сказано вам дивитися «Іронію долі» з «Голубим вогником» і топтати олів’є та салат «Сніжок» аж до ранку — то дивіться і топчіть!
Можна мільйон разів сказати: «Ми так уже сто років не святкуємо, у нас все інакше», і я за вас потішуся, але світ за межами наших затишних бульбашок часом геть не такий, як ми сподіваємось. І кількість людей, які досі вважають, що 1 січня не настане, якщо спершу не подивитися «Іронію долі», усі дві серії, бо тільки так можна змусити працювати часові механізми всесвіту, насправді вражає. Попри війну. Попри обстріли. Попри темряву щоденних відключень.
Тому я щиро радію, що Різдво нарешті «переїхало» із 7 січня на нову для нас календарну дату 25 грудня. Тож із Різдвом ми починаємо з чистого аркуша. Маємо умовно «нове свято», свіженьке та хрустке, якому тільки належить обрости новими родинними й приватними традиціями, смаколиками та спогадами, які не мають нічого спільного із каноном совка. «Різдво» більше не буде просто собі днем, що завершує коду совєцького циклу зимових свят скромнішою, ніж новорічна, але урочистішою, ніж звичайна, вечерею й обов’язковим вечірнім показом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Бо вже на часі перерости відчайдушне «не чіпай, то на свята» й адоптувати щось на кшталт сповненого радісного очікування: «Йдуть свята!» — Миколая, Різдво, Новий Рік, Василя й Маланки!
Свята, до яких жінки не «упахуються в смерть біля плити». Свята, коли родина, замість залипнути в телевізори й топтати кілька годин без передиху майонезні салатики й печеню з тортом, сідає разом майструвати різдвяного павука чи пряниковий будинок, розфарбовувати набори з іграшками чи домашнє печивко, їде на святкову екскурсію, всі разом — із дідусями, бабусями, дорослі й малі, катаються на ковзанах, відвідують мистецьку подію, читають різдвяні книжки — шалено тішить, що все більше видавців друкують різдвяні збірки українських авторів, відроджуючи традицію святочних оповідань, — збирають волонтерські посилки, разом донатять або й готують, але не з відчаєм «наготувати як востаннє», а, скажімо, одну-дві улюблені страви, і не обов’язково грандіозні й надміру складні, наче на вечерю має заявитися інспектор гіда Мішлен! Ключове слово — «разом». За можливості — разом. Бо це і є сенс Різдва.
