«Чи є жінки у філософії?» — запитую я у Всесвіту й бачу випадковий коментар у фейсбуці: «Звісно є, просто вони вже за хвилину забувають, що саме сказали». Варто визнати, ця відповідь частково правильна. Потрібно лишень уточнити: не жінки забувають сказане, а люди забувають те, що сказали жінки.
Я тримаю в руках посібник з історії західної філософії від античності до XX століття. На 756 сторінках знайшлося місце для кількох згадок про філософинь. Розповідаючи про святого Кирила, автор згадує Гіпатію з Александрії, щодо якої патріарх спровокував самосуд. Він наводить розлогу цитату з докладним описом звірств, які вчинили з Гіпатією до та після вбивства. Про ідеї Гіпатії автор мовчить. Наступна згадка про жінку у філософії — за 700 років після смерті Гіпатії: листування Абеляра та Елоїзи. Автор уточнює, що листування, ймовірно, є містифікацією самого Абеляра, а Елоїза нічого не писала. Серед постатей XVIII–XIX століть згадуються Джейн Остін та Мері Шеллі, але як романістки, чия творчість є реакцією на ідеї чоловіків. Прочитавши цей підручник, легко повірити, що з VII століття до нашої ери і до середини XX століття нашої ери в Європі існувала аж одна філософиня, до того ж найбільший інтерес викликає факт її трагічної смерті.
Цей посібник цікавий не тим, що він дуже популярний, а тим, що він типовий. Я спокійно рекомендую його студентам, адже він не гірший за інші: у більшості викладів історії філософії — як західної, так і світової, — ви знайдете лиш кілька згадок про філософинь. Так формується помилкове переконання: якщо про філософинь немає інформації, то їх взагалі не існувало або ж вони ніколи не висловлювали достатньо цікавих ідей, щоб заслужити собі місце в історії. Філософиня чорної феміністської традиції (чорний фемінізм — політичний і соціальний рух, який зосереджується на багатовимірних аспектах пригнічення чорношкірих жінок у США та інших країнах — прим. DIVOCHE.MEDIA) Брітні Купер вважає, що можна протидіяти стиранню жінок з історії, створюючи переліки імен — списки жінок, які утворюють генеалогію думок, що їх суспільство воліло б ігнорувати. Було б легше перелічити кількасот імен філософинь, аби не доводити знову і знову, що вони існують, але навряд чи такий список зацікавить тих, кого не треба переконувати. Натомість я розповім, як філософинь забували і що людство робить, щоб згадати їх.
Загадки Клеобуліни та викривлення історії
У світі продовжує панувати західна філософська традиція. Ця традиція вважає своїм джерелом невелику когорту людей, що мешкали у містах Давньої Греції. Арістотель назвав першим грецьким філософом Талеса з Мілета — і цей факт знову і знову відтворювався в Європі впродовж наступних сторіч, аж поки ми не запозичили його до курсів з історії філософії сучасних українських університетів. Але Талес товаришував із філософинею Клеобуліною, яка була чи його ученицею, чи навіть матірʼю. Клеобуліна була відома своїми філософськими загадками, як-от: «Я побачила чоловіка, який силою краде та ошукує, проте застосувати так насильство було найсправедливіше». В одному з діалогів Ксенофонта знаходимо, певно, пропоновану Сократом розгадку: справедливо вкрасти меч у друга, який втратив жагу до життя.
Загадка Клеобуліни демонструє проблему, яку має вирішити сучасна історіографія філософії: визнання жіночого доробку примушує змінити погляд на розвиток філософської думки. Так, ми як викладачі традиційно вчимо студентів, що Сократ та софісти здійснили антропологічний поворот у філософії — перехід від натурфілософської проблематики до етичної. Начебто саме за життя Сократа суспільство почало цікавитися не так природними феноменами, як людським життям. Але Клеобуліна, одна з перших філософинь в історії західної філософії, займалася етичними проблемами за сторіччя до народження Сократа.
Тож однією з перешкод на шляху реабілітації жінок як філософинь є масштаби зусиль, яких треба докласти. Жінок не можна вписати до наявної історії філософії — врахування філософинь потребує перегляду набору усталених уявлень про розвиток філософії. Додайте до цього потребу застосовувати деколоніальну оптику для розширення меж філософії (щоб не оминати несправедливо філософію доколоніальних суспільств), проблеми джерелознавства, панування стереотипів та брак фінансування — і кволість процесу стає зрозумілою. Але без відповіді залишається запитання: чому і коли філософині опинилися поза нашою увагою? Зневагу до філософського доробку жінок я можу пояснити лише банальною мізогінією.
Як забували Гарієт Мартіно
Гарієт Мартіно, одна з найвідоміших англомовних інтелектуалок XIX століття, була колумністкою і репортеркою, перекладачкою, дослідницею, філософинею, співзасновницею соціології як галузі. Мартіно написала до двох тисяч газетних статей, численні есеї, наукові роботи й навіть романи. Кожна її книга ставала гучною подією та приводом для розмов. Про Мартіно говорили всі: від Джордж Еліот до Чарлза Дарвіна.
Мартіно здобула популярність завдяки серії з двадцяти п’яти «Ілюстрацій до політекономії» — історій, які демонстрували на прикладах, як ідеї Адама Сміта, Джеремі Бентама, Джона Стюарта Міла та інших працюють у реальному житті. Заробивши достатньо грошей, Мартіно вирушила з Британії у подорож Америкою і написала кілька етнографічних розвідок про американське суспільство, в яких порівняла проголошені та справжні цінності американців, оцінила роботу публічних інституцій і виступила на захист прав жінок, рабів та робітників. На основі цього ж матеріалу вона пише першу відому нам працю з методології соціального дослідження «Як спостерігати норми та звичаї». Зрештою соціологічну та письменницьку вправність авторки підтвердив один із фундаторів соціології Оґюст Конт, який рекомендував читати не свій «Курс позитивної філософії», а його адаптацію, здійснену Мартіно.
Найцікавішими мені здаються роботи Мартіно, яка ще підліткою почала втрачати слух, у сфері філософії інвалідності та хвороби. Вона написала одне з перших в Європі філософських досліджень про глухоту та інвалідність, зосередившись на тому, як суспільство стигматизує та ізолює глухих людей. У 1839 році Мартіно діагностували невиліковну хворобу. Хронічний біль був таким сильним, що полегшити його міг лише опіум. У цей час вона створює збірку есеїв «Життя в кімнаті для хворих», в яких аналізує особливий простір та час, в якому перебувають хворі, описує інвалідність як ідентичність та критикує лікарську (чоловічу) експертизу. Право свідчити про своє життя та наполягати на власній інтерпретації своїх досвідів було вкрай важливим для філософині.
Не менш важливою для неї була приватність інформації про її здоров’я. Втім, серія її робіт про принади месмеризму (псевдонаукова практика, подібна до гіпнозу, яка начебто принесла Мартіно значне полегшення — прим. DIVOCHE.MEDIA) та недоліки тогочасних медичних практик спровокувала її родича та лікаря Томаса Майкла Ґрінхау оприлюднити «Медичний звіт щодо випадку Г. М.». У ньому Ґрінхау докладно описав перебіг її хвороби, розкрив діагноз, а також повʼязав її настрої та погляди з гінекологічним розладом.
«Неджентльменський вчинок», який фактично розкрив лікарську таємницю, викликав справедливе суспільне обурення. Оскільки наступний десяток років Мартіно не скаржилася на здоровʼя й багато подорожувала, заяви Ґрінхау не отримали широкої підтримки. Мартіно була занадто активною учасницею інтелектуальних дискусій, підважити її авторитет було непросто. Проте після повернення хвороби й аж до самої смерті філософиня боялася, що Ґрінхау використає посмертний розтин, аби знецінити весь її життєвий досвід.
Вона мала рацію. Ґрінхау та інші лікарі не змогли пробачити їй критику тогочасної медицини та відмову жити так, як «належно» хворій людині. Вони повернулися до обговорення здоровʼя Мартіно одразу після її смерті. Результати аутопсії опублікували у журналі. Протягом року тривало жваве публічне обговорення особливостей перебігу хвороби. Його кульмінацією стала публічна лекція відомого хірурга Томаса Спенсера Велса, який закріпив наратив Ґрінхау: Мартіно мала гінекологічну хворобу, яка пояснювала не лише її самопочуття, а й «неконвенційну» поведінку. Звісно, ніщо, крім гінекологічного захворювання, не може пояснити вибір жінки залишитися незаміжньою та заробляти на життя письменством!
Мартіно написала двотомну автобіографію, доповнену та опубліковану посмертно, і підготувала свій некролог. Але всі свідчення філософині про власне життя та рефлексії щодо хвороби й досвіду інвалідності було знецінено через прагнення медичної спільноти ствердити свій авторитет. Медицина тоді лише стверджувала себе як наукова галузь, і медики болісно реагували на недовіру. Якби вони визнали, що Мартіно мала право вирішувати, як саме розуміти хворобу і як із нею жити, це означало б, що тогочасна медицина не була єдиним та безумовним авторитетом у питаннях здоровʼя. Тому голос Мартіно не міг продовжувати звучати. Зрештою, поодинокі дослідники, що зверталися до постаті Мартіно, цікавилися її ексцентричним життям, а не ідеями. Як і лікарі, вони вважали, що здатні краще зрозуміти та пояснити вчинки філософині, ніж вона сама. Врешті в пантеоні соціологів та філософів забракло місця для жінки, чия хвороба буцімто визначала її нетипову поведінку.
У правилах наукової дискусії стверджується, що звернення до авторитету автора тої чи іншої думки є логічною помилкою. Заборонено стверджувати, що щось є істинним, лише тому, що так вважає якась поважна особа. Але в реальному житті, виявляється, діють інші правила: імʼя, гендер, раса, клас, походження та освіта людини безпосередньо впливають на те, чи серйозно сприймають її слова. Шкідливі стереотипи змушують людей дослухатися до маргіналізованих знавчинь менше, ніж вони на те заслуговують. Це епістемічна несправедливість — і вона віддавна супроводжує філософинь, — а відсутність відомих рольових моделей підважує бажання інших жінок застосувати себе у цій сфері.
Повернення жіночих імен
На щастя, робота з відновлення справедливості вже розпочалася: дедалі більше істориків та історикинь філософії прагнуть врахувати жіночий філософський доробок. Феміністська історіографія має на меті реабілітувати імена філософинь, а також змінити усталені уявлення про те, що саме писали жінки. Річ у тім, що часто жіночу філософію зводять до фемінізму, але інтереси філософинь цим не обмежувалися. Наприклад, Мері Шеперд та Марґарет Кавендіш займалися метафізикою, Марія-Луїза-Софі де Груші, Дзін Дзян та Мері Волстонкрафт — політичною та моральною філософією, Хуана Інес де ла Круз — теологією, а Єлизавета Богемська — епістемологією. Втім, замало взяти наявний образ філософа, приміряти його на низку жінок і назвати філософинями тих, кому цей костюм пасує. Разом із жінками у філософію також приходять нові моделі письма, філософування та життя.
Наприклад, Джейн Аддамс, американська філософиня, соціологиня та лауреатка Нобелівської премії миру, філософувала не теоретизуванням, а дією. Її філософія народжувалась з практичного досвіду заради того, щоб проявитись на практиці: вона мала на меті покращення життя людей, що жили у Голл-гаузі, соціальному поселенні, заснованому Аддамс. Філософиня відрізняється й тим, що не створювала знання самотужки. Мешканці Голл-гаузу разом визначали свої потреби та створювали знання для їхнього задоволення. В такий спосіб Аддамс була залучена до обговорення й нині маргінальних тем, як-от догляд за дітьми, хатня робота, збирання сміття чи досвід бідності. Саме відкриття нетипових підходів до філософії і є, мабуть, одним із найцікавіших завдань феміністської історіографії.
В Україні процес відновлення жіночих постатей у філософському каноні відбувається повільніше, але теж триває. Історикиня філософії Вероніка Пугач проаналізувала український історико-філософський канон і зʼясувала, що у класичних українських працях філософині не фігурують взагалі, як-от у «Нарисах з історії філософії на Україні» Дмитра Чижевського чи «Історії української філософії» Вілена Горського, або згадуються лише кілька імен (переважно Леся Українка).
Проте ще у 2006 році видавництво «Основи» переклало «Антологію феміністичної філософії». В суспільному обговоренні російської агресії та відповідальності росіян за воєнні злочини центральною стала праця Ханни Арендт «Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла». Зростає інтерес до українських філософинь, як-от Наталії Кобринської, Мілени Рудницької чи Соломії Павличко. А незабаром вийде друком збірка «Філософині» — український переклад текстів Сожурне Трус, Гарієт Тейлор-Міл, Гарієт Мартіно, Франсіс Павер Коб, Марґарет Кавендіш та Мері Шеперд.
Найкращий спосіб повернути жінок до філософії, причому як філософинь минулого до філософського канону, так і сучасних жінок до роботи в цій галузі, — це читати та обговорювати їхні роботи. Тож, коли наступного разу вам захочеться прочитати філософський твір, я закликаю вас обрати працю, написану жінкою.
Збірку «Філософині» — унікальну антологію філософських текстів, написаних жінками у XVII–XIX століттях, — готує до друку незалежне видавництво Plato’s Cave («Печера Платона»). Наклад планують у січні, наразі відкрите передзамовлення.
