В Україні стартував новий YouTube-проєкт «Жіночі Студії», присвячений українській жіночій історії. Головні героїні проєкту — українські історикині, етнографині та інші експертки, які досліджують історію з жіночої перспективи. Це не просто лекції про минуле, а можливість побачити історію крізь призму, яка раніше часто залишалася поза увагою. «Якщо ми не знаємо історію половини людства — жінок, то чи можемо стверджувати, що знаємо свою історію взагалі?» — це питання ключове у проєкті.
«Жіночі Студії» створені засновницями феміністичної спільноти WOMEN UA Іриною Мусій та Мілою Мороз.
«Чому більшість пам’ятників та історичних подій зосереджені на чоловіках — учасниках воєн і політичних діячах, тоді як досвід жінок часто залишається поза увагою? Це питання мене хвилювало ще під час навчання на історичному факультеті, де жінки майже не згадуються в підручниках. Історію писали чоловіки, тому вона фокусується на чоловічих досягненнях. Сучасні виклики, такі як знищення нашої культури та загроза культурним пам’яткам з боку росії, спонукають нас переосмислити минуле і відобразити всі людські досвіди. Наш проєкт має на меті не тільки висвітлити ці аспекти, але й підсилити видимість українок, які відіграють важливу роль у нашій історії», — розповідає Ірина Мусій.
Перший сезон знімали у Львові, Ужгороді та Харкові. Ці міста були обрані не випадково — кожне з них має свою унікальну історію, пов’язану з видатними жінками. У Харкові авторки відвідали «Музей жіночої та гендерної історії», створений Тетяною Ісаєвою у 2008 році. В Ужгороді команда записала лекцію з Тетяною Літераті, яка поділилася історіями жінок міста. А у Львові знімання відбулися в Музеї етнографії та художнього промислу, одному з найбільших музеїв України за кількістю експонатів.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з авторками про створення проєкту, співпрацю з експертками та музеями.
Про вибір тем для перших трьох епізодів
Ірина Мусій: Під час вибору тем ми враховували те, що зараз найбільш актуально в суспільстві, що і нам, і підписницям нашої спільноти «болить». Якщо ми так часто чуємо про матріархат в Україні як аргумент, що в Україні все ок із правами жінок, то це нам болить. Бо матріархату не було. Було і залишається інше — подвійне чи потрійне навантаження, експлуатація жінок. В короткому опитуванні, проведеному напередодні запуску проєкту, учасниці багато писали, що хотіли б у наших відео отримати не лише відповіді на запитання про білі плями в жіночій історії, а й аргументи в дискусіях з опонентами. В обговореннях наших сюжетів підписниці потім писали, що аргументи для себе знайшли. І це дуже круто.
Міла Мороз: У Львові в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України працює провідна дослідниця жіночої історії в Україні, докторка історичних наук Оксана Кісь. Вона також є президенткою Української асоціації досліджень жіночої історії, тому без неї цей проєкт просто не міг би стартувати. Саме вона привнесла в нього інсайт про історію половини людства.
Цитую Оксану Кісь: «Так склалося, що історія, яку ми знаємо (світова історія чи національна історія, чи навіть якась локальна історія) — це історія про те, що робили привілейовані чоловіки в різні часи. В ній не відображене життя жінок. Якщо ми не знаємо про половину людства, чи можемо ми вважати свої знання про минуле повноцінними? Чи ці прогалини не виявляться ключовими, і незнання їх, цієї частини, не приведе нас до хибних висновків?»
Після того як ми почули ці слова, то зрозуміли, що метою нашого проєкту має бути повернення історії половини людства, тобто історії жінок, про яких несправедливо забули.
Ірина Мусій: Ми дуже вдячні Оксані Кісь, що вона погодилась стати експерткою в нашому першому сюжеті. Ми хотіли залучити експерток високого рівня, тому я рада, що нам це вдалося.
Під час запису інтерв’ю з нею у Львові ми вкотре переконалися, що її надзвичайно важливі дослідження з жіночої історії могли б стати не лише темою одного сюжету. Це могла б бути серія таких сюжетів.
Пані Оксана дала змістовний фідбек і щодо того, як краще обирати теми для подальшої роботи, та порадила, до кого з дослідниць у Львові також можна було б звернутися за коментарями. Так ми залучили й етнологиню Галину Виноградську, яка працює в Музеї етнографії та художнього промислу у Львові.
Міла Мороз: Харків ми обрали тому, що там є єдиний в Україні Музей жіночої та гендерної історії. Це приватна ініціатива гендерної дослідниці, феміністської історикині Тетяни Ісаєвої. Вона шукала приміщення і збирала експонати для музею з 2008 року. Ми неймовірно раді, що попри постійні обстріли Харкова і складну безпекову ситуацію нам вдалося організувати репортаж у музеї. Там відвідувачам-чоловікам пропонують спробувати досвіди, які переживають жінки — пройтися виставкою у взутті на підборах або приміряти накладний живіт вагітної.
Ірина Мусій: З дослідницею Галиною Островерховою, яка працює і живе в Харкові, ми познайомилися і запартнерились під час конференції «Сама собі ціль» навесні 2024 року. Тоді вона запитувала в однієї зі спікерок про те, чому немає в університетах жіночих студій, які спеціалізувалися б саме на дослідженні жіночої історії. І це питання мені дуже зрезонувало. Після конференції ми познайомилися з пані Галиною. І коли вирішили подавати заявку на стипендію, то запропонували їй долучитися. Галина відповідала за знімання в Музеї жіночої й гендерної історії у Харкові.
Ми планували залучити більше дослідниць, але через війну деякі з них були за кордоном, в деяких були інші обставини на момент реалізації проєкту, тож наразі це не вдалося. Але ми залишаємось із ними на зв’язку. І сподіваємось, що щось вийде.
Міла Мороз: Зовсім випадково ми дізналися, що в Ужгороді проводяться жіночі екскурсії містом. Зв’язалися з письменницею та авторкою проєкту «Втрачений Ужгород» Тетяною Літераті, й вона нас провела місцями трьох видатних жінок міста. Вона розповіла про засновницю «Жіночого Союзу» й організаторку навчальних курсів для жінок Ірину Волошин.
Це прізвище відоме переважно тим, хто пам’ятає її чоловіка, прем’єр-міністра Карпатської України Августина Волошина. Подружжя не мало власних дітей, тож вирішило перетворити свій двоповерховий будинок на сиротинець, надаючи тепло та підтримку дівчатам, які втратили батьків. Так вони виховали 22 дитини. У 1930-х роках, коли світова економічна криза призвела до зростання бідності, Ірина стала ініціаторкою створення «Жіночого Союзу», який організовував безплатні курси для дівчат. На цих курсах їх навчали читати, писати, рахувати, а також рукоділлю, даючи їм інструменти для фінансової незалежності та особистісного розвитку. Завдяки цим курсам, які щонеділі збирали близько 160 дівчат, багато молодих жінок отримали можливість знайти гідну роботу та поліпшити рівень життя.
Ми обирали передусім теми й дослідниць. Зараз є посилена увага до історії, з’явилися історикині, які вивчають жіночі досвіди, та все одно інформація про жінок обмежена.
Дослідниця Галина Островерхова у відео, присвяченому мізогінії, розповіла про доньку землевласниці з Бессарабії, діячку українського жіночого руху Олену Доброграєву. У 1884 році вона в Києві організувала жіночий гурток, де разом з іншими дівчатами вивчала історію, географію та культуру України, політичні питання. Інформацію про неї дослідниця збирала буквально крихтами.
Наприклад, завдяки фото з руського кладовища у французькому місті Мантон відома дата смерті Доброграєвої. Вона померла від сухот у 25 років. Перед цим її мати знищила рукопис роботи Доброграєвої про Гайдамаччину, розцінивши його «як занадто вільну думку».
За словами історика Акіма Галімова, ця втрачена робота могла бути значним внеском у вивчення історії України. Це один із прикладів, як жіночий внесок лишається непомітним чи зовсім невидимим на сторінках історії.
Про співпрацю з музеями
Міла Мороз: Коли ми починали співпрацю з музеями, зіткнулися з бюрократією. Частково це пов’язано з тим, що це лише старт проєкту, і про нас ніхто не чув. Нас просили писати офіційні заяви на директорів музеїв, ними були чоловіки й вони не розуміли тему. Наприклад, один із директорів на прохання «показати експонати, які висвітлюють жіночу історію» перепитав: «Це вам прикраси потрібні?» А інший, коли почув тему проєкту, зазначив, що «в Україні ніколи не було проблем із гендерною рівністю — тут був гендерний спокій».
Співпраця з такими інституціями нелегка, але нам вдалося її розпочати і точно не хочеться закінчувати. Тому що ми прагнемо підвищити популяризацію просторів, історичних пам’яток, які присвячені жінкам.
Про виклики та складнощі
Ірина Мусій: На початку запуску проєкту ми не до кінця усвідомлювали всі аспекти знімального процесу, тому не врахували такі важливі ролі, як-от режисерки чи продюсерки. Тобто ми самі собі були й сценаристками, й продюсерами, й режисерками. Це ускладнило контроль над зніманням, коли ми обидві були в кадрі. Надалі ми хотіли б залучати професійну команду, щоб покращити організацію процесу і забезпечити ефективний контроль на всіх етапах.
Для мене стало викликом те, що, відповідаючи за якісь суто адміністративні питання в проєкті, я не мала достатньо часу на творчий процес. І ця багатозадачність призвела до емоційного виснаження.
Ми постали перед труднощами у пошуку оператора у Харкові. Безпека залишалася нашим пріоритетом, тому ми ретельно планували знімання, враховуючи усі можливі ризики. Під час знімання у Львові ми зіткнулися з відключеннями електроенергії, які траплялися досить часто через енергетичну ситуацію в країні. Через це фільмування доводилося проводити під звуки генераторів, що створювало додаткові виклики для аудіо- та відеозапису, але ми змогли адаптуватися до цих умов.
Викликом був і страх хейту та критики проєкту. Я помічаю в соцмережах, що зараз, у надзвичайно складні часи, коли ти робиш щось публічно, голосно, отримуєш більше знецінення, ніж підтримки. І ще ж є хейтерські коментарі на кшталт «знов ці фемки». В моєму житті серйозний кібербулінг був раніше, і я це досі не прожила. Нам пощастило, що цього разу підписниці дуже нас підтримували й відповідали хейтерам. Це було несподівано приємно.
Про плани
Ірина Мусій: На проєкт потрібні ресурси. І часові, і фінансові, і особисто щодо мене — емоційні теж. Поїздки, знімання вимагають багато часу, а у кожної з нас паралельно ще по дві роботи чи по кілька проєктів. Це часто буває в журналісток чи громадських активісток в Україні. Звісно, хотілося б і розширити географію на всю країну, і розповісти про всіх — і більше відомих, і маловідомих жінок. І дати майданчик багатьом дослідницям, а також популяризаторкам жіночої історії. Бо таких майданчиків дуже мало.
Крім того, навіть більш відомі жіночі постаті чи певні процеси зазвичай відомі не на загал. Феміністичні спільноти про це знають. А якщо запитати когось не зі спільнот? Надалі, найімовірніше, ми будемо робити це у вільний від роботи час. І, звісно, без коштів нам легше охопити західні регіони України, бо ми там живемо. Це дешевше. І швидше.
