Київський тиждень критики — міжнародний фестиваль арткіно, кураторами якого є українські кінокритики й кінокритикині. Цього року він триватиме з 17 до 23 жовтня у кінотеатрі «Жовтень».
DIVOCHE.MEDIA поговорило з кураторками кінофестивалю Ганною Дацюк та Дарією Бадьйор про зміни, що помітні як у зображенні жінок, так і у роботі режисерок і кінокритикинь.
Кураторки розповіли про ставлення до критиків загалом та до жінок у професії зокрема, свій кар’єрний шлях і про те, які фільми та режисерки, на їхню думку, варті уваги.
«Все більше жіночих ролей зі складнішими характерами та драматургією: персонажки недосконалі, вони роблять помилки, вони — живі люди»
Кураторка кінофестивалю «Київський тиждень критики», членкиня спілки кінокритиків Ганна Дацюк: «Зрушення — це поступовий, але невідворотний процес. З хорошого — ми живемо в реальності, в якій стереотипне, а особливо мізогінне зображення жінки в сучасному кіно не залишиться непоміченим. Сучасний глядач, як мені хочеться вірити, має достатньо досвіду з класичним кіно, аби розуміти, який вигляд має жіночий персонаж, що обслуговує чоловічу адженду. У питанні екранного часу та статусу головної зірки кіно все ще маємо значний дисбаланс, особливо це стосується сегмента блокбастерів».
Кураторка кінофестивалю «Київський тиждень критики» Дарія Бадьйор говорить, що у серіалах та фільмах, які виходять у прокат, вже помітні значні зміни: «Часто в центрі — жінки, дуже різні. Найважливіше, що більше місця на екрані з’являється для непростих, неоднозначних ролей, ролей для старших жінок; ролей, які рефлексують досвід жіночого життя у різних аспектах. Все більше з’являється жіночих ролей зі складнішими характерами та драматургією: ці персонажки недосконалі, вони роблять помилки, вони — живі люди».
«Світовий кінематограф — не щось гомогенне, що розвивається за однаковими правилами»
Кіно, як один із найважливіших рупорів попкультури, показує на власному прикладі результати впливу феміністичного руху, вважає Ганна. Кураторка фестивалю говорить, що цей вплив спостерігається на різних рівнях: від розширення спектра історій, в яких знаходиться місце для складних та нюансованих героїнь, як-от у стрічках «Фуріоза» Джорджа Міллера й «Бідолашні створіння» Йоргоса Лантімоса, та до індустрійних зрушень, коли студія-мейджор довіряє багатомільйонні проєкти режисерці, як у випадку з фільмом «Барбі» від Грети Гервіг.
«Завдяки феміністичному руху маємо тест Бекдел, який не зовсім універсальний в контексті феміністичного кіно, але все ще робочий інструмент. Так само завдяки феміністичному руху в попкультурі росте зацікавлення “Жіночою перспективою” або Female Gaze, на противагу об’єктиваційній чоловічій перспективі у класичному кіно. В контексті українського кіно маємо сильну традицію сторітелінгу, в якій жінці доволі довго була відведена роль або берегині, або відьми, але ця тенденція втрачає свою актуальність із фільмами від Каті Горностай, Ані Бурячкової, Ірини Цілик чи Жанни Озірної. З початком повномасштабної війни в українському кіно абсолютно справедливо з’являється глорифікація героїв. Це, здавалося б, питомо маскулінне явище, але я рада, що “Бачення метелика” від Максима Наконечного чи “Клондайк” Марини Ер Горбач так само фокусуються на жіночому досвіді під час війни», — наголошує експертка.
«Феміністичний рух не один, їх багато і вони мають різні порядки денні. Так само і світовий кінематограф — не щось гомогенне, що розвивається за однаковими правилами. Це набір кіноіндустрій різних країн, на які по-різному вплинув рух MeToo, наприклад. В Голлівуді цей рух спровокував значні зміни — зміну правил і регуляцій поведінки на знімальному майданчику, увагу медіа, тренінги, настанови щодо негайного розслідування випадків харасменту тощо. Але, якщо вчитатись у дослідження, які є більш інтерсекційними, ми дізнаємось, що ці зміни відобразились здебільшого на білих жінках певного економічного статусу (середній клас і вище), тоді як, наприклад, небіла жінка, трансжінка або небінарні персони зміни поки не дуже побачили», — продовжує Дарія.
Вона зауважує, що у Франції, до прикладу, рух MeToo взагалі почався лише цього року, і за змінами у цій консервативній кіноіндустрії всім іще належить поспостерігати.
«В української кіноіндустрії є багато проблем, і одна з них — непотизм і корупція державних органів, які мали б регулювати й створювати умови для розвитку кіно. А за таких вихідних даних сексизм та інші види дискримінації лише посилюються. Ми до цього неодноразово чули про сексистські коментарі або випади в бік режисерок чи продюсерок на пітчингах у Держкіно. Водночас жінок в українському кіно достатньо багато, серед них є успішні режисерки й продюсерки, акторки, сценаристки, художниці-постановниці. Їхній шлях у професії — від отримання освіти й до роботи на проєктах — було б варто окремо дослідити», — додає кураторка фестивалю.
«Робили класну серію інтерв’ю з молодими українськими режисерами і режисерками тоді, коли це ще не було мейнстримом»
Ганна — філологиня за освітою, вона розповідає про свій кар’єрний шлях так: «Починалося все з бажання писати про кіно та культуру, тому у студентські роки “стукала у двері” всіх релевантних медіа і пропонувала свої тексти безплатно. На такому початковому етапі хороший редактор — половина успіху, і серед моїх перших редакторів — нинішня колега Дарія Бадьйор. Ну а далі вже — сукупність удачі та сотні текстів, допоки хтось колись не назвав мене кінокритикинею».
У Дарії все почалося з ведення блогу: «Писала свої враження від переглянутого кіно, а потім мене почали друкувати в онлайн-виданні LB.ua. У нас була домовленість із тодішнім заступником головного редактора Артемом Горячкіним, що я буду писати рецензії щотижня. Згодом влаштувалась туди на роботу і пропрацювала майже 10 років, із них шість — на посаді редакторки відділу “Культура”. Я не припиняла писати рецензій та стежити за розвитком Держкіно. Окрім того, ми з режисеркою Мариною Степанською робили класну серію інтерв’ю з молодими українськими режисерами й режисерками тоді, коли це ще не було мейнстримом, і показували їхні короткометражні фільми — цей проєкт називався “Шорт-ліст”, і він мене багато чого навчив і познайомив із чудовими людьми, які зараз і є серцем нового українського кіно. З 2017 року моя кінокритика отримала ще одну форму — на кінофестивалі “Київський тиждень критики” ми з трьома колегами відбираємо, презентуємо та обговорюємо з глядачами фільми. Це чудовий досвід зустрічі кінокритика-інтроверта зі своїми читачами — реальними або потенційними».
«Нетерпимість до рецензій, написаних у тональності, відмінній від захвату, дуже висока»
Ганна говорить, що стикалась з упередженнями стосовно віку та статі: «Думаю, коли тобі ледве за 20, ці два упередження йдуть у комплекті. Але зараз мені пощастило бути оточеною людьми, яким не потрібно доводити свою компетентність».
Дарія каже, що зустрічала багато токсичних коментарів на свою адресу, вважає, що частина з них може бути пов’язана з її статтю. Але інша частина, на думку Дарії, спричинена тим фактом, що критиків не люблять ніде, і в Україні зокрема: «Нетерпимість до рецензій, написаних у тональності, відмінній від захвату, дуже висока, і ми свого часу мали неодноразові дискусії, якщо це можна так назвати, з представниками й представницями кіноіндустрії. Вони вперто доводили, що кінокритика — це частина кіноіндустрії, яка спрямована на промоцію фільмів і, відповідно, має працювати за правилами, які кіноіндустрія встановлює. А ми пояснювали, що належимо до іншої галузі — ЗМІ — і працюємо на читачів, а не на індустрію, і переважно незалежні від неї, адже не є її прямими бенефіціарами у фінансовому сенсі. Це радикальне розходження у поглядах посіяло багато конфліктів».
Ганна вважає, що дисбаланс у галузі завжди був і є, пов’язано це з явищем чоловічого як універсального і жіночого як вузькотаргетованого: «Чоловічі історії в кіно — універсальні, відповідно чоловіча аналітика, зокрема кінокритика, — універсальний погляд на фільм. Тоді як жіноча історія у фільмі — умовне гетто, в яке чоловічій аудиторії не цікаво заходити, тому що цей досвід для них нерелевантний, відповідно — нецікавий із глядацького погляду. Врешті-решт, жіноча кінокритика — винятково для фільмів, які “зрезонують” із кінокритикинею, тобто матимуть жіночі теми та меседжі. Як наслідок, погляд кінокритикині на універсальну (чоловічу) історію може сприйматися менш серйозно. Все це відбувається на якихось підсвідомих рівнях. Градус усвідомлення проявів сексизму виріс за останні роки. Однак певні мікропрояви цього дисбалансу досі присутні».
Дарія каже, що ніколи не чула, щоб жінкам у кінокритиці закидали емоційність і м’якість. Іноді навпаки — жіночі голоси були радикальнішими й жорсткішими. До прикладу, американська кінокритикиня Полін Кейл, відома своїми гострими рецензіями: «Але жінкам завжди треба було набагато активніше доводити, що вони професіоналки й мають право на свій голос і думку, ніж чоловікам. Наша експертність підважується частіше. Ця подвійна, а подекуди потрійна робота, особливо на початку кар’єри, доволі виснажлива. Ми завжди маємо бігти оцю extra mile, щоб нас сприймали серйозно».
«Всі рецензії, написані переважно чоловіками, говорили про фільм, як про історію жінки, яка збожеволіла на острові»
Кінокритика як жанр зараз у скрутному становищі — вона перестала бути єдиною інстанцією смаку і рекомендацій, як до приходу цифрового світу у ЗМІ, говорить Дарія. З появою блогерів, ютубу, тіктоку, монополія колишніх газет та журналів, — а тепер гібридних медіа, які й друкуються, і виходять онлайн, — на інформацію та експертність зникла.
«Кінокритики мають перевинаходити себе, і це добре, адже будь-яка монополія згубна — тим більше для інтелектуальної роботи. Багато журналів пропонують різні погляди на кіно, розгерметизовують оптику і друкують рецензії критиків та критикинь із різними ідентичностями й бекграундом», — зазначає кураторка фестивалю.
Утім, вона каже, що кінокритики у великих виданнях на кшталт The New Yorker або New York Times досі здебільшого — білі чоловіки, за нечастими винятками. Це впливає на те, якими очима дивляться на фільми, які можуть бути складнішими, ніж досвід цих людей дозволяє зчитати.
Дарія пояснює: «В цьому сенсі для мене була показовою історія з фільмом “Кам’яний острів” Марка Дженкіна, який ми показували на Київському тижні критики два роки тому. Подивившись фільм про жінку, яка живе сама на острові й досліджує рослини, я почала шукати рецензії. У фільмі багато містичного, але воно залишає враження, наче так і має бути, — цей острів насичений життям саме такого типу, час там тече так, як показано у фільмі й ніяк інакше. Але, на жаль, всі рецензії, які я тоді знайшла, написані переважно чоловіками, що говорили про фільм, як про історію з примітивним тропом “жінки, яка збожеволіла на острові”, тоді як ця стрічка пропонує набагато складнішу картинку взаємодії героїні зі світом».
Ганна також не вважає жіночий голос у світовій кінокритиці гучним, але відзначає декількох жінок у галузі. Зокрема, це Рафа Сейлс Росс — бразильська кінокритикиня, яка регулярно пише для Variety, Sight & Sound та The Playlist, Манола Даргіс — головна кінокритикиня The New York Times, Марина Хайд — ведуча подкасту The Rest is Entertainment та журналістка The Guardian.
«В умовах обмеженого виїзду для чоловіків індустрію за кордоном здебільшого представляють жінки»
Ганна говорить, що увага, яку українське кіно отримує на міжнародних майданчиках зараз, — це результат тривалої дипломатичної роботи, що була пророблена українськими режисерами й режисерками, продюсерами й продюсерками ще до повномасштабної війни: «Це важливий процес, який триває досі, і зокрема зараз, коли в умовах обмеженого виїзду для чоловіків індустрію за кордоном здебільшого представляють українські продюсерки, режисерки, сценаристки, акторки тощо. Найсвіжіші світові прем’єри українського кіно на фестивалі класу А відбулися у Венеції у вересні, і там своє кіно представляли режисерки Жанна Озірна зі стрічкою “Медовий місяць” та Ольга Журба — “Пісні землі, що повільно горить”».
Дарія теж говорить, що жінки переважають у делегаціях українських кінематографістів за кордон, звісно, з огляду на повномасштабне вторгнення й обмеження виїзду чоловіків призовного віку: «Йдеться про делегації від Українського інституту або представництво України окремими продюсерками та режисерками на різних індустрійних платформах. Делегації від українського Держкіно з 2021 року — це здебільшого сором».
«Я не можу говорити за всю індустрію і, авжеж, маю дуже приблизне і суб’єктивне уявлення, — каже Ганна, — але розмивання гендерних рамок у кіноіндустрії — це повільний рух у напрямку звільнення від стереотипів. В Україні він відбувається як один з елементів розвитку прогресивної європейської держави. В межах війни трішки змінилась динаміка у дипломатичній роботі на європейських кіномайданчиках, що деякою мірою можна розцінювати як “нові можливості”. Втім, у контексті кінокритики та нових можливостей визначальною для професії зараз є не стать, а вміння працювати з різними медіумами, бути не лише хорошим автором, а цікавим спікером та селфпромоутером».
«Українській документалістиці зараз як ніколи важливо мати майданчики для міжнародних показів»
Розмежування в контексті режисерок документалістики та кіно, на думку Ганни, для міжнародної аудиторії робити не варто: «Українська документалістика, на мою думку, в деяких моментах сильніша за сучасне художнє кіно, зроблене в Україні. Це часто талановитий сторітелінг, беручи до уваги всі тонкощі сторітелінгу в межах документування реальних подій. Особливо загострено питання документалістики та її розвитку стоїть зараз, в часи повномасштабної війни, коли документальне кіно — це фіксація воєнних злочинів та відрефлексування травми. В цьому контексті українській документалістиці зараз як ніколи важливо мати майданчики для міжнародних показів, не лише як інструмент протидії пропаганді та дезінформації, а і як ключовий фактор гуманізації війни в очах міжнародної аудиторії. Серед наших документалісток, які вміють майстерно працювати з такою матерією, я б виділила Аліну Горлову, авторку “Явних проявів немає” та “Цей дощ ніколи не скінчиться”».
«Професія режисера стигматизована як чоловіча»
«В умовах війни виклики є у багатьох представників індустрії, починаючи з неналежної фінансової підтримки культурного сектору і закінчуючи абсолютно логічною зміною пріоритетів, за яких багато режисерів та режисерок йдуть захищати нашу країну», — говорить Ганна.
Кінокритикиня каже, що в Україні виклики перед режисерками приблизно такі самі, як і в будь-якій іншій країні, — вміння довести, що кіно з великими бюджетами можна довірити жінці. Професія режисера стигматизована як чоловіча, тож будь-які відхилення від того, що звикли вважати нормою, асоціюються з великими фінансовими ризиками. «Працюємо над цим поняттям “норми” вже багато років, тож зрушення однозначно є», — запевняє кураторка фестивалю.
Поміж найважливіших українських режисерок та стрічок Ганна виділяє Катерину Горностай та її «Стоп-Землю», Аліну Горлову — «Цей дощ ніколи не скінчиться», Жанну Озірну зі стрічкою «Медовий місяць», Марину Степанську, що зняла «Стрімголов», Ірину Цілик — «Земля блакитна ніби апельсин» та Наталку Ворожбит і її «Погані дороги».
Дарія радить звернути увагу на фільм Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить». Ця стрічка демонструє, як можна говорити про війну без експлуатації типових для теми зображень і ставити важливі запитання. «Фрагменти льоду» Марії Стоянової, на думку експертки, — ніжна робота з родинними архівами, зі спогадами й розмовами про родину й особисті речі, але так, щоб вони резонували з більшою кількістю людей.
Також кураторка Київського тижня критики виділяє Nice Ladies Марії Пономарьової: «Ще одна дуже симпатична документальна стрічка про самотність і прірву між досвідами у людей, які ще недавно були в одній команді, але через повномасштабне вторгнення роз’єднались — частина поїхала з України, частина залишилась. Це щемкий і чуйний фільм».
«Левова частка дипломатичної роботи на міжнародних кіномайданчиках здійснюється зараз саме продюсерками»
Дарія: «Мені здається, в української кіноіндустрії зараз є дуже банальна мета, як і в усього українського суспільства, — вижити. Водночас розмов про інклюзивність, про неприпустимість дискримінацій різного типу, про рівність стало більше, але чи вистачить нам ресурсів, щоб ці розмови стали частиною конструктивних політик і практик, — питання відкрите. У нас дуже багато успішних і талановитих продюсерок, режисерок, акторок, сценаристок, художниць-постановниць та інших професіоналок у сфері кіно. Вони є опорною стіною того, що заведено називати новим українським кіно — з оригінальним поглядом на світ, з цікавими темами й підходами. Чи цей досвід передасться наступному поколінню і як це відбудеться, кого будуть підтримувати й на яких підставах — ще одне велике запитання, на яке я, на жаль, не можу дати відповіді».
За спостереженнями Ганни, в українські кіноіндустрії значно більше продюсерок аніж режисерок: «Всі вони — дуже талановиті люди, з якими я не раз професійно перетиналась. Зокрема, левова частка дипломатичної роботи на міжнародних кіномайданчиках здійснюється зараз саме продюсерками, які беруть участь у кіноринках, пітчингах, прем’єрах, просуваючи українське кіно».
А от ініціативи з підтримки жінок у кінокритиці та кіномистецтві Ганна каже, що бачила лише у закордонних спільнотах. «Цей формат абсолютно прикладний для української індустрії, тож просто перерахую кілька цікавих ініціатив: щорічний воркшоп для режисерок від AFI (American Film Institute), стипендія для постановниць у межах The Sundance Institute, а також Athena Film Festival, що фокусується на фільмах, знятих жінками», — зауважує вона.
«Фільм важливо не лише подивитися, а й відрефлексувати»
Дарія хоче, щоб фестиваль відбувся і далі продовжував бути місцем для посутньої розмови про кіно: «Я сподіваюсь, наші глядачі й глядачки знаходять собі місце в цих розмовах і серед тих фільмів, що ми відбираємо щороку. Наявність цієї розмови — обговорення фільмів після кожного сеансу — невіддільна частина фестивалю і робить його важливим. Принаймні на це хочеться сподіватись».
«Вибрати один фільм дуже важко, але якщо раптом ви шукали якийсь hidden gem на фестивалі — то це “Солодкі мрії” Ени Сендіяревич із нашої програми “Фокус”. Це дуже несподіваний, злий і красивий фільм про колоніальний спадок Нідерландів в Індонезії», — радить кураторка.
Київський тиждень критики для Ганни — не лише про перегляд найкращих фільмів, відібраних критиками, а й про діалог з аудиторією, адже кожен сеанс супроводжується кураторським представленням перед переглядом та дискусією після. Куратори фестивалю — кінокритики — дають глядачеві необхідний контекст та прокладають місток до розуміння кіно.
«З кожним роком я бачу, як аудиторія фестивалю сміливіше бере мікрофон і виказує власні думки про колективно переглянутий фільм, і це прекрасно. Тому що фільм важливо не лише подивитися, а й відрефлексувати, тож Київський тиждень критики — це справжні тепличні умови для цього. Не уявляєте, скільки разів думка глядача про фільм змінювалась після дискусії», — розповідає вона.
Цього року в основній програмі лише чотири фільми, на відміну від традиційних семи. «У глядача є можливість подивитися всю програму, яка складається з переможців Канн та Венеції: кримінальний мюзикл “Емілія Перес” Жака Одіяра, епічна американська драма “Бруталіст” Брейді Корбета, вбивчо-гарна шотландська трагедія “Жнива” Атени Рахель Цанґарі та моторошно-іронічна історія емансипації “Сестра-Опівніч” Карана Кандагарі», — говорить Ганна.
Також у ретроспективній програмі є культове американське інді «Роби як треба» Спайка Лі, «Шоу жахів Рокі Горора» Джима Шармана, «Секс, брехня та відео» Стівена Содерберґа, «Приголомшені та збентежені» Річарда Лінклейтера.
«Традиційно, будуть найновіші українські фільми, що вже встигли побувати на міжнародних кінофестивалях: “Сірі бджоли” Дмитра Мойсеєва, “Редакція” Романа Бондарчука, “Медовий місяць” Жанни Озірної. Ну і, звісно, спецпоказ нового фільму італійського класика Паоло Соррентіно “Партенопа”», — наголосила Ганна.
