Про Стефанію Кобзей-Сіяк збереглося небагато відомостей. Її ім’я розсіяне між архівними справами, діаспорними спогадами, кількома фотографіями стрілецького середовища, документами харківських наукових установ та архівами репресованих. З цих фрагментів постає історія жінки, яка пройшла фронт Першої світової війни, служила в українському війську в добу Перших визвольних змагань, творила українську науку і загинула під час Великого терору.
Ім’я жінки на цих світлинах довгий час залишалося невідомим. Лише нещодавно історик Юрій Юзич, працюючи з новими матеріалами фотоархіву Українських січових стрільців, оцифрованого Василем Лопухом, встановив, що на них зображена Стефанія Кобзей-Сіяк.
«Конфузія для мущин»: покоління нових емансипанток
Стефанія народилась у сім’ї адвоката Юрія Кобзея з Делятина, містечка на Покутті, яке на той час входило до складу Австро-Угорської імперії. За документами Львівського історичного архіву, дата її народження — 13 серпня 1890 року, хоча в інших джерелах фігурують також 1895-й і 1897 роки.
Перед Першою світовою війною вона вступила до Львівського університету, поєднуючи навчання з вчителюванням. На той момент це було великим досягненням, адже широкий доступ жінок до університетської освіти в Галичині тільки починався. До Львівського університету жінкам дозволили вступати лише з 1897 року, і то спершу тільки на філософський факультет. Медичний відкрили для них у 1900-му, тоді як правничий залишався закритим ще два десятиліття. Й навіть після формального допуску студентки стикалися з недовірою та відвертими упередженнями. У тогочасній пресі повідомлялося, що спільні лекції з жінками викликають протест, бо «жінка, в якої притупилось почуття встиду, здатна всякого мущину привести в конфузію».
Жінкам доводилося долати стереотипи про «можливості жіночого розуму» та місце в суспільстві, яке продовжувало вважати вершиною реалізації жінки виключно сім’ю.
Університетську освіту Стефанія, ймовірно, не завершила. У характеристиці, написаній Степаном Рудницьким, зазначено: «На превеликий мій жаль, мусіла з посторонніх причин покидати університет».
Обставини цього рішення залишаються невідомими, можна припустити, що навчання перервалося через Першу світову та залучення на фронт.
У Легіоні Українських січових стрільців
Стефанія одружилася з Іваном Сіяком, помічником її батька в адвокатських справах. Коли почалася Перша світова, вони разом стали добровольцями Легіону Українських січових стрільців (УСС) — національного підрозділу у складі армії Австро-Угорської імперії, нашої української мілітарної формації після падіння Гетьманщини.
Стрільці та стрільчині відновлювали українську військову традицію, яка продовжується в сучасних Збройних силах України.
У лавах Січових стрільців служили десятки українок — Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Ірина Кузь та багато інших. Серед них була й Стефанія, яка стала медикинею УСС.
Як згадувала Олена Степанів, тоді ще не існувало чіткого розуміння ролі жінок на війні: «Ми не були вповні свідомі цього, яку властиво роботу повинні робити жінки в часі війни, ми над тим не застановлялися, цього не обговорювали, ані не ставили собі ясного плану — чим має бути жінка в часі війни».
Стефанія пройшла усі основні бої 1915 року, надаючи медичну допомогу воякам свого підрозділу: «Безперервно з 18 травня цього року перебуває в польових умовах як санітарка при роті. Вона протягом усього часу сумлінно виконувала свої обов’язки в звичній витривалості, невтомно й віддано, незважаючи на періодичні приступи гарячки. Особливо слід відзначити її участь 26 травня в Гузієві і 28 травня в Болехові».
Жінки ставали комбатантками і навіть офіцерками в окремих підрозділах. Спершу це шокувало суспільство і викликало спротив, але воєнна реальність швидко змусила прийняти нову жіночу роль на війні.
У часописі «Наше життя» зазначено, що Стефанію Кобзей-Сіяк нагородили Срібною медаллю Червоного Хреста за службу на полі бою.
Дівоча сотня
Після завершення Першої світової, під час розпаду Австро-Угорської імперії та створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Стефанія Кобзей-Сіяк продовжила військову службу вже в складі Галицької армії, в організації якої важливу роль відіграли Українські січові стрільці. Наприкінці весни 1919-го у Станіславі (нині Івано-Франківськ) вона опинилася в «Залізному загоні», який формувався в момент різкого погіршення становища ЗУНР. Польські війська, посилені армією генерала Галлера, наближалися до міста, урядові установи й військові команди поспіхом готувалися до відступу.
Тоді у місті перебувало безліч секретарок, канцеляристок, телефоністок та помічниць медичного персоналу. Багато з них стали доброволицями, які утворили окрему 4-ту дівочу сотню на чолі з хорунжою Марусею Кривівною (Кривою). До її складу увійшли близько 36 осіб.
«Яке ж було наше здивування, коли на правому крилі куреня я побачив окремо стоячу чоту дівчат-козачок… нам заімпонувала оця “жіноча армія”… Ми раділи, що і вони, нам такі близькі, ділитимуть разом невідомі переживання боротьби на широких степах і полях України. А йшла ця дальша боротьба під новим бойовим кличем: “Через Київ на Львів”», — згадував хорунжий Володимир Левицький.
У такому складі Стефанія брала участь у забезпеченні евакуації уряду ЗУНР до Бучача та в обороні залізничного вокзалу при стримуванні наступу польських частин. Влітку 1919 року «Залізний загін» перейшов Збруч і долучився до походу об’єднаних українських збройних сил на Київ. Там до загону вступили місцеві гімназистки, більшість з яких мали по шістнадцять-вісімнадцять років. За спогадами сучасників, вони долучалися до загону з переконання, що не можуть залишатися осторонь, коли вирішується доля їхньої країни.
«Це були дівчата — ідейниці, які покинули батьківський дім і на поклик нашого уряду пішли добровольцями в армію — боронити свою ближчу батьківщину…. Коли ж армії довелось покидати Галичину, вони перейшли Збруч і пішли на Велику Україну, щоб воювати за соборну державу», — зазначав хорунжий Володимир Левицький.
Підрозділ отримав назву «Окремий Залізний Загін Армії УНР ім. отамана Івана Бистрина» та взяв участь у визвольному поході українських армій на Київ влітку 1919-го і бойових операціях на Поділлі та Київщині. Перший бойовий досвід дівоча сотня отримала біля Нижнева та Копичинців. У цьому зіткненні брала участь лише одна жіноча чота. Багато з них, за словами очевидців «вперше понюхали пороху».
У вересні 1919 року, під час невдалого бою під Кривцем, частина бійців загону разом із командиром потрапила в полон до більшовиків. Серед полонених були і дівчата з цієї сотні.
«Наших полонених козачок з хор. Марусею Кривою і Стефцею Дзигою большевики забрали із собою та завезли аж до Москви, де вони перебували два роки. По Ризькому мирі козачки, що залишились при житті, були звільнені і через Швецію вернулися в Галичину».
Для Стефанії це стало поворотним моментом життя. Разом з іншими бійчинями дівочої сотні вона опинилася в руках більшовиків. Саме після цього розпалася й попередня життєва траєкторія її сім’ї, чоловік обрав шлях співпраці з совєтським режимом і вступив до комуністичної партії. Подальша доля Стефанії розгорталася у пошуках свого місця в новій реальності.
УРСР: пастка для українців
У 1921–1923 роках Стефанія працювала старшою діловодкою дипломатичної місії УРСР у Польщі, згодом — у польському Торговельному представництві УРСР.
Після окупації більшої частини українських територій совєти запровадили політику коренізації, яка набула форм українізації. Дозволили розширення використання української мови в освіті й адміністрації, створення українських наукових установ, підтримку видань, університетів, академічних інститутів, а також різними методами намагалися повертати українців з еміграції.
Оскільки столицею УРСР зробили Харків, саме туди у 1920-х роках спрямували основні ресурси. Для вчених, які в еміграції працювали без стабільної інституційної бази, це виглядало як можливість реалізувати великі дослідницькі програми. Тим паче, багато хто вважав, що війна завершилася, національна культура може розвиватися й українцям нічого не загрожує.
«Це були просто щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибували на Україну, повіривши, що тут будується хай і комуністична, але українська держава», — писав про ці події літературознавець Іван Кошелівець.
У цьому контексті Стефанія разом із чоловіком переїхала до Харкова. Вже там народилося двоє їхніх дітей — Стефан та Надія. Ймовірно, згодом пара розлучилася. У 1933-му, згідно з документами архіву СБУ, в Івана Сіяка у Києві вже була інша дружина.
Кілька років Стефанія виконувала секретарську роботу в «Бюлетені» Народного комісаріату освіти УСРР, а згодом в Укрнауці (Українському головному управлінні науковими установами при НКО УСРР).
У 1926 році в середовищі Укрнауки обговорювали створення Українського товариства дослідників Криму. Ініціатива виходила від представників природничого напряму, які наполягали на системному дослідженні південних територій, пов’язаних з Україною.
Рішення про створення товариства ухвалили на засіданні Укрнауки: «…організувати Товариство для дослідження Криму й Кавказу як берегів Чорного моря, сумежного з Україною й заселеного в значній мірі українцями, а також зв’язаних з Україною соціально та історично. Голова Ряппо, Секр-р Кобзей-Сіяк».
У грудні того ж року в Харкові тривала робота над створенням Українського науково-дослідного інституту географії і картографії. Процесом керував Степан Рудницький, засновник української географії, який приїхав до УРСР на запрошення совєтів з Українського вільного університету в Празі. Ще в 1904 році він написав першу статтю про Антарктиду українською мовою.
Стефанія з головою поринула у це середовище. «Ціла вага цієї важкої роботи, зокрема ціла технічна сторона її, більш як півроку постійно лежала на тов. Стефанії Кобзей. За її безкорисну, невтомну працю належить їй від Українського Географічного Інституту велика подяка», — писав Степан Рудницький.
Стефанія давно знала Рудницького. Чотири роки він викладав географію в її школі, а опісля був її науковим керівником у Львівському університеті. Долучившись до спільної роботи над інститутом, вона готувалася до вступу в аспірантуру.
«Вважаю кандидатку вельми надійною аспіранткою наукової праці по географії так з огляду на її добре підготовлення, який на її значні спосібности, особливо в концепції й синтезі й у науковому перекладанні», — таку рекомендацію написав Степан Рудницький у грудні 1926-го, щоб Стефанію взяли в аспірантуру Науково-дослідної кафедри географії та антропології Харківського ІНО.
У березні 1927-го Стефанія зачитала доповідь «Чорна Гора» на Науково-дослідчій Катедрі Географії та Антропології, й після цього її зарахували на навчання. Вона була однією з перших серед аспірантів інституту, яких Рудницький відбирав особисто.
Співтворчиня української картографічної школи
Згодом Стефанія Кобзей-Сіяк стала науковою співробітницею Українського НДІ географії та картографії й важливою особою в команді, яка створювала українську географічну науку. Під керівництвом Степана Рудницького вона займалася картографуванням території УСРР.
У 1931 році їхня група завершувала бланкову карту підсовєтських територій України, готувала шкільний географічний атлас та макет навчального глобусу. Стефанія рецензувала карти інших установ та укладала українську географічну номенклатуру. Йшлося про тисячі назв, які мали з’явитися на майбутніх картах і в підручниках. Саме в ці роки в інституті створювали серію фізичних, політико-економічних, контурних, туристичних мап, а також мап густоти населення.
Також Кобзей-Сіяк працювала над творенням карт світу й окремих континентів. Частину цих видань друкували видавництва «Книгоспілка», «Держвидав України» та «Рух». Серед підготовлених до друку праць була й окрема робота Стефанії — «Карта густоти населення УСРР з текстом».
У складі інститутської групи науковиця досліджувала долини Дніпра. Це був один із перших великих польових проєктів інституту, під час якого вивчали територію від Києва до півдня. Після експедицій Стефанія опрацьовувала польові щоденники, систематизуючи зібрані матеріали. Така робота поєднувала виїзні дослідження та аналітику й була невіддільною частиною формування української географічної школи.
Вирок без складу злочину
Однак період плідної наукової роботи виявився коротким. Наприкінці 1920-х совєтський режим згорнув курс на українізацію, натомість розгорнув масову «колективізацію» та інші репресії. Паралельно з наступом на селянство, який призвів до Голодомору-геноциду, почалося системне знищення української інтелігенції. Показові процеси, арешти й звинувачення стали інструментом ліквідації наукового та культурного середовища.
У цих умовах опинилася і Стефанія Кобзей-Сіяк. У 1933-му заарештували та засудили до таборів її колишнього чоловіка Івана Сіяка, а також її керівника Степана Рудницького.
У середині 1930-х Інститут географії та картографії перевели до Києва, куди совєти перенесли столицю. Стефанія залишилася з донькою-підліткою в Харкові, бо їм не надали київського житла. Вона не могла працювати за фахом, тож влаштувалася на фабрику «Червоний швейник», де вела табельний облік робочого часу. Згодом хвиля сталінських репресій дійшла безпосередньо і до неї.
12 жовтня 1937-го Стефанію заарештувало Управління НКВД УРСР у Харківській області. Поки вона чекала на вирок, у карельському Сандармосі розстріляли Івана Сіяка та Степана Рудницького. 6 грудня засудили до страти й саму Стефанію — її розстріляли за дев’ять днів.
Надія так і не дізналася, в чому звинуватили її матір. Спершу доньці повідомили про десять років таборів, у 1938 році — що мати «рахується померлою». Після Другої світової родичам вже казали, що вона померла від хвороби серця в 1944-му.
Реабілітували Стефанію Кобзей-Сіяк лише у 1958 році, закривши справу за відсутністю складу злочину.
Власний масштаб пам’яті: повернення
У географії є поняття масштабу. Життя Стефанії було саме таким: від перших боїв за незалежність до створення національної картографії. Проте совєтський режим нещадно звузив цей розмах. Жінку, яка мислила міжконтинентальними обсягами, замкнули в межах бетонних стін швейної фабрики і примусили рахувати чужі робочі години. А потім, фізично знищивши коло її близьких, зробили її саму частиною розстріляного ландшафту української нації.
Проте пам’ять має свій власний масштаб, непідвладний терору. Імперія намагалася стерти багато важливих імен з нашої колективної свідомості, але вони вперто проростають під новим вогнем великої війни. Ми продовжуємо збирати пазли їхніх історій, адже вони повертають розуміння того, ким ми є насправді.
