Христина Кіт — голова ГО «Асоціація жінок-юристок України “ЮрФем”», адвокатка, кандидатка юридичних наук та героїня книжки Тамари Марценюк «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» від першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing.
З нагоди виходу книжки говоримо з Христиною Кіт про зміни до Цивільного кодексу та ризики зниження шлюбного віку, захист від домашнього насильства в родинах військових та ветеранів, нові виклики для жінок на ринку праці та реформу Трудового кодексу. А також про те, як війна змінила запит на «людиноцентричне» правосуддя, чому адвокаткам і адвокатам потрібно турбуватися про своє психічне здоров’я та як досвід героїнь книжки Тамари Марценюк «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» стає точкою опори.
Юридична спільнота активно обговорює законопроєкт №14394 (новий Цивільний кодекс), який пропонує знизити шлюбний вік до 14 років та обмежити право на розірвання шлюбу. Асоціація «ЮрФем» уже висловила занепокоєння. Чому такі ініціативи з’являються зараз і чи не є це регресом, що суперечить Стамбульській та Лансаротській конвенціям?
Реформа цивільного законодавства є надзвичайно важливою, і цей документ напрацьовувався багато років ще до повномасштабного вторгнення. Проте ми надали свої критичні рекомендації. Положення про можливість суду дозволяти шлюб з 14 років є необґрунтованим. Це неприпустимо з погляду захисту прав дитини та потерпілих від насильства. Реакція суспільства була миттєвою і зрозумілою, тому я сподіваюся, що завдяки цьому розголосу норму змінять і не ухвалять у такій редакції.
Запропоновані зміни щодо обмежень на розлучення під час вагітності та до досягнення дитиною одного року також є недосконалими. В Україні діє принцип добровільності шлюбу, і ми тривалий час працювали над скасуванням подібних заборон. Ці норми мають бути приведені у відповідність до чинного Сімейного кодексу, який уже враховує ситуації домашнього насильства.
Чому такі норми взагалі з’являються? Головна причина — відсутність в Україні обов’язкової гендерно-правової експертизи законопроєктів. Нам потрібен дієвий механізм та фахівці в апараті Верховної Ради України, які б відсікали дискримінаційні положення ще на етапі реєстрації документів. Ми вже маємо певні напрацювання та відповідні законодавчі ініціативи щодо такої експертизи, проте вони все ще потребують впровадження та активної адвокації.
Чи бачите ви в таких ініціативах спробу ширшої трансформації державної сімейної політики? І як знайти баланс між національним законодавчим суверенітетом та стандартами Ради Європи?
Кожен законопроєкт проходить перевірку комітетами на відповідність міжнародним зобов’язанням та євроінтеграційному курсу. Проте проблема набагато глибша за формальне зіставлення текстів. Ми не маємо права «сліпо» копіювати європейські директиви. Важливо не просто звірити букви закону, а провести глибоку гендерно-правову експертизу: як конкретна норма вплине на жінок і чоловіків саме в нашому суспільстві? Чи не опиниться якась група у дискримінаційному становищі після її впровадження?
Баланс між суверенітетом і міжнародними стандартами полягає в адаптації. Ми повинні аналізувати, як закон працюватиме в українських реаліях. Можливо, нам варто робити не просто «як у Європі», а краще або інакше, щоб закон реально відповідав потребам та інтересам українського суспільства в тих складних умовах, у яких ми зараз живемо. Саме тому гендерна експертиза є ключовою — вона дозволяє побачити приховані ризики, які не помітні при звичайному юридичному аналізі, і гарантувати, що реформи не стануть кроком назад у захисті прав людини.
Чи достатньо сучасних юридичних інструментів для захисту постраждалих від домашнього насильства, коли агресором є військовослужбовець або ветеран із ПТСР? Чи потребують ці механізми адаптації до реалій війни?
З юридичного погляду наше законодавство є цілком достатнім. Статус військовослужбовця чи ветерана не дає жодних переваг чи додаткового захисту у випадках вчинення насильства — відповідальність залишається рівною для всіх. Проте ми маємо розуміти, що саме собою покарання не вирішує проблему в сім’ях, які пережили травму. Лише юридичних механізмів (як-от заборонних приписів) недостатньо. Сьогодні критично важливо працювати у полі превенції. Ми не можемо залишати сім’ї та ветеранів наодинці з наслідками травми. Необхідні масштабні соціальні та реабілітаційні програми, які б допомагали інтегрувати бойовий досвід у цивільне життя без агресії.
Запобігання насильству — це пряма відповідальність Міністерства оборони України, Збройних сил України та Міністерства у справах ветеранів. Це не «непрофільна функція», а обов’язок працювати з особовим складом. Вони мають забезпечити належне інформування, психологічну підтримку та реабілітацію, щоб військовослужбовці вміли ідентифікувати прояви насильства та вчасно звертатися до фахівців.
У зв’язку з мобілізацією чоловіків сьогодні жінки частіше обіймають посади, які раніше стереотипно вважалися «чоловічими». Чи фіксуєте ви зміни в оплаті праці та захисті їхніх прав? І як запобігти витісненню жінок із цих позицій після війни?
Хоча ми не проводили кількісних досліджень ринку праці, тенденція очевидна: жінки активно йдуть у логістику (вантажні та пасажирські перевезення), промисловість та виробництво. Проте питання рівної оплати за роботу рівної цінності в цих секторах ще потребує глибокого статистичного аналізу.
Ми досі живемо за радянським Кодексом законів про працю, який містить чимало дискримінаційних обмежень для жінок (наприклад, щодо нічних змін чи відряджень для матерів). Зараз у парламенті зареєстровано проєкт нового Трудового кодексу. Наше завдання — увідповіднити його директивам ЄС, прибравши застарілі заборони, які лише заважають жінкам реалізуватися.
Війна змінила структуру «доглядової праці». Сьогодні і жінки, і чоловіки часто змушені самотужки доглядати за дітьми або за рідними з інвалідністю, кількість яких, на жаль, зростає. Через дефіцит кадрів бізнес нарешті зрозумів, що виходу немає — потрібно створювати інклюзивне середовище. На кожному підприємстві мають діяти внутрішні політики недопущення дискримінації та домагань. Це єдиний шлях не лише зберегти людський капітал, а й забезпечити жінкам місце на ринку праці після війни.
Досвід із Цивільним кодексом показав, що суспільство готове до дискусії, навіть якщо влада її не ініціює. Працюючи над Трудовим кодексом, ми маємо врахувати не лише міжнародні зобов’язання, а й ті унікальні виклики, які поставила перед українським ринком праці війна.
Ви побудували потужну освітню платформу для правничої спільноти «ЮрФем: освіта», що фокусується на темах недискримінації, гендерної рівності та захисту прав людини. Чи змінився запит від українських адвокатів та адвокаток за останні роки?
Наша організація працює з 2017 року, і спочатку це була непроста місія. До повномасштабного вторгнення багато колег сприймали гендерну рівність як щось «ідеологічне», чим займаються жіночі організації, а не як серйозну частину юридичної науки. Ми ж мали довести: права жінок — це права людини.
З 2022 року ситуація кардинально змінилася. Ми побачили величезний запит на нові знання. Багато адвокатів, які раніше працювали винятково з корпоративним сектором або захищали обвинувачених, відчули потребу бути корисними суспільству тут і зараз. Коли ми відкрили лінію правової допомоги потерпілим від сексуального насильства, сотні колег зголосилися вчитися працювати з постраждалими. З’явився запит не просто на «суху» юриспруденцію, а на специфіку комунікації. Як спілкуватися з жінкою, що пережила травму? Як збирати докази, не завдаючи повторної травматизації?
Наша мета — навчити юриста не лише доводити вину в суді, а насамперед не зашкодити потерпілій особі в процесі. Оскільки росія щодня вчиняє воєнні злочини, українська юридична спільнота фактично почала вчитися заново. Міжнародне кримінальне право стало нашою новою реальністю. Ми проводимо навчання за участю експертів Міжнародного кримінального суду та фахівців ООН. Для людей, які постраждали від дій окупантів, важлива не лише національна система правосуддя, а й міжнародна сатисфакція. Тому ми готуємо адвокатів, здатних забезпечити відповідальність агресора на найвищому міжнародному рівні.
Сьогодні вашими клієнтками дедалі частіше стають жінки, які втратили все або пережили насильство. Як ви особисто відчуваєте ці зміни? Чи не трансформувалося ваше розуміння «успішної допомоги»? І головне — де ви самі знаходите ресурс, коли історії стають дедалі важчими?
Робота зі справами про сексуальне насильство, особливо під час війни, докорінно змінила наші підходи. Ми зрозуміли, що традиційні бар’єри — віктимблеймінг, стигма, страх — нікуди не зникли, а лише загострилися. Жінки можуть мовчати місяцями або роками, і для системи правосуддя це стає викликом: як довести злочин через такий час?
Раніше успіхом вважався лише вирок суду. Сьогодні ми бачимо, що успіх починається значно раніше.
Для жінки, яка пережила насильство, перша потреба — це знайти в собі сили більше не мовчати. Момент, коли вона каже: «Я розповім про це, щоб кривдник знав — я не злякалася, і щоб це не повторилося з іншими», — це вже величезна перемога. Наше завдання — зробити так, щоб система не відштовхнула її через відсутність миттєвих доказів, а почула, повірила і підтримала.
Ми працюємо над зміною фокуса правоохоронців. Потерпіла — це не просто джерело інформації для справи, це людина з травмою. Слідчий чи прокурор має передусім виявити її потреби (медичні, психологічні) та забезпечити шанс бути почутою. Навіть якщо справа не дійде до суду, факт того, що держава прийняла її історію і розслідує її — це вже акт відновлення справедливості.
Коли працюєш із такими історіями, твій власний ресурс неминуче вичерпується. Два роки тому ми в «ЮрФем» зрозуміли: наші адвокатки більше не мають сил. Тому запровадили програму психологічної підтримки — організація оплачує послуги психотерапевтів для колег. Неможливо надавати якісну допомогу в нересурсному стані. Ми намагаємося поширити цю культуру підтримки психічного здоров’я і на слідчих, і на прокурорів. Україна зараз лише на шляху до розуміння, що терапія — це така ж базова гігієна, як їжа чи сон. Без внутрішньої стійкості фахівця система юстиції не зможе бути людяною.
В інтерв’ю Тамарі Марценюк для книжки «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» у 2017 році ви говорили про те, що саме правозахисні організації фактично перебирають на себе роль законотворців, а судова та правоохоронна системи почали якісно оновлюватися. Ви тоді щиро пишалися тими позитивними змінами у судовій практиці, які вдалося вибороти. Повномасштабна війна стала радикальним іспитом для всієї цієї конструкції. Чи не відчуваєте ви зараз певного «відкату» у тих здобутках?
Громадський сектор завжди в десятки разів швидший за державну бюрократію. Це природно: щоб держава впровадила зміни, вона має переписати процедури, погодити бюджети й пройти через усі кабінети.
Проте війна не призвела до «відкату», навпаки — партнерство між владою та правозахисниками стало критично необхідним. Коли після деокупації Київщини правоохоронці зіткнулися з масовим сексуальним насильством, у держави ще не було спеціальних центрів підтримки. Саме громадські організації стали тією базою, куди прокурори та слідчі перенаправляли потерпілих. Громадські організації забезпечували їжу, житло та медицину, бо розуміли: людина не зможе свідчити, поки не задоволені її базові потреби.
Ми бачимо позитивну динаміку: те, що ми запускали як термінові заходи разом із Офісом генерального прокурора, згодом трансформувалося у державні структури. Наприклад, наприкінці 2023 року нарешті з’явився Координаційний центр підтримки свідків та потерпілих при ОГП. Схожа ситуація і з виплатами проміжних репарацій для постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Проєкт розпочався як спільна ініціатива Глобального фонду врятованих, уряду та громадських організацій. Зараз держава вже фіналізує законодавство, щоб перебрати цю роль на себе.
Звісно, не все ідеально. Є помилки, застереження та гострі дискусії. Але те, що держава визнала: «ми не можемо перебудувати систему миттєво, тому готові до партнерства», — це велика перемога. Ми перебуваємо в постійному діалозі, і цей живий процес є кращим доказом того, що ми не відкочуємося назад, а будуємо нову, стійку модель юстиції.
Як книжка Тамари Марценюк «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» від видавництва Creative Women Publishing може допомогти юристкам та юридичній спільноті сьогодні? Чому її варто прочитати?
Ми часто захоплюємося біографіями видатних жінок минулого або іноземними лідерками, але «Непохитні» — це можливість побачити тих, хто поруч. Це історії жінок, які живуть у тих самих умовах, що й ви, і щодня будують суспільство, де права людини є пріоритетом. Кожна героїня цієї книжки може стати прикладом для наслідування. Це не просто текст, це реальні досвіди подолання труднощів, які надихають діяти у своїй сфері. «Непохитні» допомагають знайти однодумиць. Більшість героїнь — публічні особи, вони відкриті до діалогу. Я переконана: якщо дівчина після прочитання книжки напише будь-кому з нас у соцмережах із запитанням чи за порадою, ми будемо щиро раді підтримати її ідею чи ініціативу.
Що дає вам віру в те, що українське правосуддя справді може стати справедливим для жінки?
Моя віра ґрунтується на людях. Я бачу дедалі більше жінок і колежанок, які відмовляються мовчати. Вони чесно й відверто говорять про застарілі практики, які ми маємо змінити, і про те, як зробити правосуддя зрозумілим та людиноорієнтованим. Кожного року я бачу, як у суспільстві та в юридичній спільноті зміцнюється усвідомлення: державні системи створені передусім для захисту людей. Система не може бути ефективною, якщо вона «закрита в собі». Вона має працювати на результат для конкретної людини. Готовність до дискусії, відкритість до нового та щире бажання покращити механізми надання правничої допомоги — це те, що мене надихає.
Фото надані «ЮрФем»
