У серпні 2025 року громадська організація «Навчай для України» за підтримки фонду Education Cannot Wait запустила програму «Імпульс» для підлітків із прифронтових регіонів, у якій взяли участь 10 команд. Разом із координатором (психологом або вчителем) вони впроваджують у своїх школах проєкти, які допомагають популяризувати турботу про себе та близьких.
Для відібраних команд організували навчальний табір, де вони вчилися працювати за принципом «рівний — рівному», краще розуміти потреби своїх однолітків, а також отримали базові знання з проєктного менеджменту та першої психологічної допомоги.
Повернувшись додому, підлітки почали проводити різні ініціативи з підтримки ментального здоров’я у своїх школах: арттерапію, воркшопи, тренінги, спільні перегляди й обговорення фільмів і мультфільмів тощо. Для DIVOCHE.MEDIA амбасадорка програми Ірина поділилася досвідом у колонці.
Мене звуть Іра, і мені 15. Якщо у світі — це підлітковий вік, то в Україні я б назвала його «цікавим». Зараз я мала б думати про НМТ, вступ, про те, ким я хочу стати, коли виросту, в якій країні жити, фарбувати волосся в темний чи залишити свій колір і що зʼїсти на обід під час довгої перерви в школі.
Натомість я частіше думаю про те, чи встигну подорослішати до того, як знову щось вибухне. У Миколаєві (як, думаю, і в інших прифронтових містах) дорослішання настає якось швидше, ніж описують книжки. Не тому, що ти дуже відповідальна. А тому, що чуєш речі, які не мала б чути у свої 15.
На фоні загальної тривожності тема турботи про своє ментальне здоровʼя точно зʼявляється у житті кожної людини. Мій особистий початок цієї теми не повʼязаний з війною, він почався зі зради подруги. І хоч цей текст не про булінг, але, так і знайте, він досі існує та псує життя десяткам, якщо не сотням, дітей у країні.
Отже, після цієї зради я переходжу до нового ліцею і вирішую стати «кращою версією себе». Тут я працюю над проєктами, презентаціями, беру участь в усіх можливих грантах, програмах за обміном, конкурсах, щоб хоч якось відволіктись від тих погроз та насмішок, що з’являються у моїх чатах майже щотижня. Все частіше не можу спати вночі. По мільйонному разу прокручую питання та сценарії у себе в голові. Багато думаю про те, чому зі мною так і чому я не можу просто «забити». Окрім думки матері та своїх голосних думок протягом довгих тижнів нікого не чую. І тоді вирішую піти в терапію.
З психологом вдається попрацювати місяць — терапія це дорого, тому в якийсь момент я змушена відмовитися від регулярних сесій. Але за цей місяць я починаю краще розуміти себе та напрям, яким хочу рухатися. Мене цікавить психологія.
Думаю, що підлітковість сама собою — це як стояти на пероні з валізою, коли прибуття поїзда ще не оголосили. Перед тобою багато напрямків. Ти не знаєш, який правильний. Ти навіть не впевнена, що хочеш їхати. Але всі навколо питають: «Ну що, вже визначилась?» І от уявіть, що цей перон ще й під обстрілами. І ти все одно маєш обирати: предмети, друзів, університет, стосунки з батьками, себе.
Напевне, в долі були свої плани на мене, тому, коли восени мені запропонували долучитися до команди амбасадорів ментального здоровʼя програми «Імпульс» від ГО «Навчай для України», я погодилася майже одразу.
Ідея програми мені одразу відгукнулася, бо вона про просту річ: підлітків найкраще розуміють інші підлітки. Ми часто не йдемо до дорослих не тому, що вони погані, а тому, що здається, ніби вони все одно не до кінця зрозуміють. Дослідження, яке проводила ГО «Навчай для України», показало, що шкільним дорослим довіряють лише 8% підлітків, а ровесникам — понад 20%. І для мене це не просто цифри — це про те, кому ти напишеш о десятій вечора, коли тобі погано.
Саме тому відібрали 10 команд із прифронтових регіонів, і я стала частиною однієї з них — команди миколаївського ліцею. Це була чудова можливість зрозуміти, чи ця галузь — саме те, чим я хочу займатися в майбутньому та пов’язати з цим свою кар’єру. Так я, єдина десятикласниця, потрапила до команди незнайомих мені 11-класників.
На щастя, весь наш дискомфорт розсіявся ще у першу ніч у поїзді до навчального табору. Ми почали активно спілкуватися, ділитися своїм досвідом та пліткувати. Знайшли багато спільного, незважаючи на те, що здавалися дуже різними, і це мене дуже тішило — я безмежно люблю знайомитися та дізнаватися більше про нових людей. У якийсь момент подорож перетворилася на простір для рефлексій та жартів.
У таборі ми з тренерами та підлітками з інших областей говорили про прості речі: як слухати, як не знецінювати, як не порівнювати свій біль із болем інших. Зараз ми командою кожного місяця проводимо різні тренінги та лекції про ментальне здоровʼя для учнів нашого ліцею, і найцінніше, що я отримую з цих зустрічей, — це зворотний звʼязок. Коли після закінчення до мене підходять з обіймами, подяками та питаннями «Коли наступне заняття?». Програма подарувала мені дві важливі речі: нових знайомих, з якими хочеться проводити час та з теплом згадувати, як ми теплими осінніми вечорами збиралися в одному з готельних номерів табору під Львовом, і відчуття позитивного впливу на школу та шкільне середовище.
Все більше ловлю себе на думці, що для мене ментальне здоров’я — це не тільки про травми чи проблеми, які ти вирішуєш. Це про відкритість до пізнання цього світу, про дозвіл бути такою, яка ти є насправді. Про сміливість сказати «мені боляче» і не соромитися цього. Про вибір себе — а не тільки очікувань чи стандартів.
Мої ровесники надихають мене щодня. Бо мої однолітки, які виросли у війні, — це люди, які не бояться говорити про те, що для інших поколінь вважалося ненормальним.
Іноді я думаю, що ми ростемо як дерева, які посадили в не дуже сприятливий ґрунт. Але це не означає, що ми не виростемо. Просто коріння в нас буде глибше.
Я не знаю, ким стану через п’ять років. Психологинею? Маркетологинею? Кимось зовсім іншим?
Але я точно знаю, що хочу дорослішати не в режимі «просто пережити». Хочу розуміти себе. Хочу, щоб мої однолітки мали право сумніватися, помилятися, плакати, закохуватися, змінювати рішення.
Я часто думаю: якби тоді, влітку 2024-го, хтось сказав мені, що з тієї зради почнеться мій шлях до ментального здоров’я — я б не повірила. Але зараз знаю, що іноді найболючіші точки стають точками росту.
Я — Іра, мені 15. Я живу в Миколаєві. Я — амбасадорка ментального здоров’я програми «Імпульс». І я вчуся залишатися собою.
Пробувати.
Говорити.
Бути сміливою. Бо сміливі завжди мають щастя.
Програма реалізується у межах багаторічної програми стійкості 2024–2026 (MYRP) та фінансується Education Cannot Wait (ECW), глобальним фондом ООН, що підтримує розвиток освіти в надзвичайних ситуаціях і тривалих кризах. MYRP в Україні впроваджується за підтримки Міністерства освіти і науки України.
