«Грай як випаде» — роман американської письменниці Джоан Дідіон, авторки бестселера «Рік магічного мислення», що був номінований на Пулітцерівську премію та отримав престижну Національну книжкову премію США.
Це пронизлива історія про відчуження й духовну порожнечу в гламурному світі Каліфорнії 1960-х років. Головна героїня Марія Ваєт — акторка, якій не вдалося зробити кар’єру через жорстку конкуренцію. Вона переживає розпад шлюбу та внутрішню кризу, намагаючись віднайти себе в хаотичних зв’язках. Події розгортаються між Голлівудом і пустельними автострадами, які стають символом її втечі та ізоляції. Авторка пише про самотність, крихкість стосунків і вразливість людської психіки.
Роман «Грай як випаде» Джоан Дідіон увійшов до списку 100 найкращих книжок ХХ століття за версією Time. Українською книжка вийде друком у видавництві «Урбіно» орієнтовно наприкінці квітня.
Публікуємо уривок.
33
Кілька днів згодом почалися сни. Вона зв’язалася із членом таємничого синдикату. Подеколи цим контактом був Фредді Чайкін, подеколи тип з ФБР, з яким вона одного разу познайомилася в Нью-Йорку й більше не згадувала. Але певні фрази залишалися незмінними. Він завжди пояснював, що є «частиною операції». І бажав обговорити «ділову пропозицію». Завжди казав про план використати будинок у Беверлі-Гілз для «цілей, що жодним чином не стосувалися її». Вона мусила лише надати певну інформацію: стан сантехніки, точний діаметр труб, місце проведення й розміри ревізійних отворів. З’являлися робітники, кімнати були підготовані. Аж тут виникав, наче з повітря, чоловік у білих парусинових брюках, за ним лікар у гумовому фартуху. В цю мить вона намагалася отямитися, але не могла прокинутися, перш ніж сновидіння розкриє свій невблаганний намір, перш ніж каналізаційні труби засмітяться, перш ніж усі вони втечуть, залишивши її там, де сіра вода вируватиме в кожній раковині. Ясна річ, вона не могла викликати сантехніка, бо наперед знала, що саме знайдуть у трубах — пошматовані частини людської плоті.
34
У листопаді спека спала, і Картер переїхав до Нью-Йорка, щоб змонтувати фільм, а Марія досі бачила сни. Того ранку, коли раковина забилася в будинку на Беверлі-Гілз, вона шукала в оголошеннях інше місце, щоб переночувати.
— Вас здивує історія цього помешкання, — сказав чоловік, показуючи їй квартиру. Він був у пляжному халаті гарбузового кольору та в окулярах-масці; вона знайшла його не в апартаменті з табличкою «Керуючий», а на Фонтейн-авеню, коли він поливав зі шланга тротуар. — Вам як письменниці буде цікаво знати, що Філіп Данн колись зупинявся тут у квартирі 2-Д.
— Я не письменниця, — зауважила Марія.
— Перепрошую, то був Сідні Говард, — він зняв окуляри й протер їх рукавом халата. — Принаймні так кажуть.
У грудні на даху бізнес-центру «Кепітел Рекордс Тауер» з’явилася й зникла різдвяна ялинка, а Марія на три дні отримала Кейт. Вони їздили по авеню Ла-Бреа в пошуках ялинки, а тоді вечеряли в новому будинку Леса та Філіції Ґудвінів, і Кейт розбила вікторіанську ляльку, подаровану Фелісією, об велике дзеркало.
— Вона сумує за Картером, — прошепотіла Фелісія, засмучена більше, ніж того вимагала втрата ляльки.
— Трясця! Ти сама не знаєш, що говориш, — заявив Лес Ґудвін.
Кейт, перебігши очима від Марії до Леса й до Фелісії, а тоді знову до Марії, і чуйно вловивши загрозу в голосах, які навіть не були підвищені, розплакалася. Мати вибачалася, дитина репетувала, напастовану підлогу вкривали друзки розбитого дзеркала й фаянсу тілесного кольору, і вони пішли геть. Усю ніч вони обіймали одна одну, шукаючи безпеки, з німою, несамовитою відданістю, але наступного дня, коли прощалися в лікарні, плакала тільки Марія.
У січні біля всіх бунгало між бульварами Мелроуз і Сансет зацвіли пуансетії, полили дощі, Марія змінила босоніжки на черевики й одягла вовняний светр із шетландської вовни, який купила в Нью-Йорку собі на дев’ятнадцятиліття. У дощові дні вона голосно не розмовляла й не читала газет. Не могла читати, бо деякі повідомлення просто переслідували її: чотирирічні діти в покинутому холодильнику, чаювання з «Пурексом», немовля на під’їзді до будинку, гримуча змія в дитячому манежі, небезпека, невимовна щоденна небезпека. Їй забивало памороки, коли вона дивилась на поховальні процесії, діти були живі, коли їх сварили востаннє, і мертві, коли їх побачили знову, діти в замкненій машині згоріли живцем, маленькі обличчя, безпорадні зойки. Писали, що матері постійно перебували під дією заспокійливого. У світі не було стільки седативних препаратів, скільки існувало раптових небезпек. Марія їла заморожені енчилади, дивилася по телевізору світові новини, уважала себе під дією заспокійливого й не виходила з квартири на Фонтейн-авеню.
35
— Не знаю, чи ви помітили, що я психічно хвора, — сказала жінка. Вона сиділа поруч із Марією за прилавком із закусками в «Ральфс-маркеті». — Я до вас звертаюсь.
Марія повернулась: «Перепрошую».
— Я психічно хвора із семи років. Не уявляєте, яких зусиль коштують мені такі дні, як цей.
— У вас поганий день? — спокійно припустила Марія.
— День як день, нічого особливого.
Марія крадькома глянула в бік таксофонів, але там ще стояла черга. Телефон у її квартирі не працював, і вона хотіла повідомити про це. Черга біля таксофонів у «Ральфс-маркеті» наштовхнула Марію на думку, що в загальному безладі було нормою мати відключений телефон, або проводити таємну оборудку, або стрибати в гречку. Їй потрібний був телефон. Нікому вона не хотіла дзвонити, але телефон був потрібний. Якщо з нею не можна буде зв’язатися — це таки станеться, Кейт загрожуватиме небезпека. Поруч із нею монотонний голос жінки лунав то тихіше, то гучнішав:
— Я про те, що ви й уявити собі не можете цей відчай. Вже думала, як покласти цьому край. Капець. Кінець. Голову в духовку.
— А що лікар? — спитала Марія.
— Лікар? Та я вже купу лікарів вислухала.
— Ви почуватиметесь краще. Намагайтесь думати про щось хороше. — Дівчина біля таксофона поруч викликала таксі, щоб її відвезли з «Ральфса» додому. На голові в неї були бігуді, а в кошику немовля, і Марія замислилася, чи в неї конфіскували машину, чи її покинув чоловік, чи що таке сталося, що вона викликала таксі з «Ральфса». — Я про те, що треба намагатися, не можна постійно перебувати в такому стані.
— Авжеж, що ні, — щоками жінки покотилися сльози. — А ви навіть розмовляти зі мною не хочете.
— Я ж це роблю, — Марія торкнулася її руки. — Розмовляю.
— Прибери від мене свої блядські руки! — заверещала жінка.
