Проєкт «Весна. Жіночі імена бойчукізму» в Національному центрі «Український Дім» (вулиця Хрещатик, 2) вперше об’єднує у спільному просторі мистецькі практики п’ятнадцяти художниць-бойчукісток: Софії Налепінської-Бойчук, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Ярослави Музики, Віри Бури-Мацапури, Марії Котляревської та інших мисткинь, чий внесок допоміг сформувати нову візуальну мову епохи.
Заснована Михайлом Бойчуком, мистецька школа бойчукізму поєднувала традиції візантійського та давньоукраїнського сакрального малярства з новітніми тенденціями європейського модернізму і стала одним із визначальних явищ у формуванні модерного українського мистецтва початку ХХ століття.
Після масових розстрілів митців школи в період радянського терору бойчукізм було оголошено ворожим, а твори — приреченими на знищення. Архіви нищилися, розписи зафарбовувалися, імена зникали з публічного простору. В атмосфері страху й тотального контролю саме бойчукістки стали хранительками пам’яті та зберегли в таємниці фрагменти спадку бойчукістів: ескізи, роботи й спогади.
Їхню присутність знищували, художню мову забороняли, імена викреслювали з канону. Стерті двічі — як модерністки та як жінки — ці мисткині опинилися на периферії історії мистецтва. Проєкт «Весна. Жіночі імена бойчукізму» прагне проявити їхню творчість у всій складності й самостійності та наповнити жіночими голосами простір мовчання.
Разом із співкуратором виставки «Весна. Жіночі імена бойчукізму» Сергієм Комберяновим розбираємося, про що писали бойчукістки.
Коли ми говоримо про школу Михайла Бойчука, найчастіше згадуємо трагічну долю художників, знищених репресіями, їхні експерименти з формою та врешті нову мову українського монументального мистецтва. Та чи ставимо ми інше важливе запитання: яким був погляд жінок у цій мистецькій школі? Попри те, що мисткині були повноцінною частиною цього середовища, їхні імена значно рідше звучать у розповідях про український модернізм.
Значна частина учениць приходила до школи Бойчука вже сформованими мисткинями. Антоніна Іванова до цього навчалася в Петербурзі у Реріха та Білібіна, Харитина Омельченко тривалий час вчилася у Миколи Мурашка, Оксана Павленко до Бойчука навчалася у Фотія Красицького та Федора Кричевського, а Софія Налепінська опановувала художні практики в Парижі — в École des Beaux-Arts та Академії Рансон.
Саме тому картини художниць такі самобутні, хоча вони й дотримуються особливостей школи свого вчителя: монументальності, відсутності оптичної перспективи, класичного розуміння ракурсу і, головне, відходу від буквального відтворення видимої реальності.
Їхні роботи відкривають інший вимір бойчукізму, уважний до жінки, до її повсякденного життя, до внутрішніх станів. Ми часто бачимо прозаїчні сцени праці, селянського побуту, материнства, тихого щоденного життя, проте бойчукістки творили українське мистецтво на основі інтертекстуальності та синтезу світових художніх практик і народного наївного мистецтва. Тож їхні твори потрібно розгадувати, дешифрувати.
Коли ми дивимося на «Дівчину з квіткою (доярку)» Антоніни Іванової, то згадується «Портрет принцеси» італійського художника раннього кватроченто Пізанелло, який Іванова переосмислює, зображуючи його героїню в побутовому образі доярки.
Завдяки збереженим у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького архівам Антоніни Іванової ми бачимо, як цей сюжет мисткиня розвиває і зрештою створює інший свій шедевр — «Портрет жінки в профіль у береті». Споглядаючи геометричні елементи цієї роботи, згадуються слова ще одного бойчукіста, Івана Липківського: «Насправді ми кубісти, тільки нікому про це не кажемо».
У багатьох роботах бойчукісток у руках жінки з’являється книга. Це і дереворити Софії Налепінської «Подруги» та «Подруги (На канікулах)», і робота Марії Юнак «Жінка в шарфі», і «Студентки» Марії Котляревської. Книга тут є маніфестацією нової ролі та голосу жінки в модерному світі, безперечним символом емансипації.
Про внутрішню свободу мисткинь говорять і сміливі сцени купання жінок у лазні в роботах Олени Сахновської та Оксани Павленко. Лазня стає простором, де жінки існують без соціальних ролей та ієрархій — як образ солідарності, довіри та тілесності.
При цьому образ жінки ніколи не ідеалізований і не декоративний. Це жінка, яка працює, виховує дітей, тримає на собі побут і водночас залишається носійкою внутрішньої рівноваги. Вона живе в гармонії з ритмом землі, родини та спільноти і в цьому образі зберігається глибоке відчуття стійкості. Художниці дивляться на своїх героїнь уважно і без пафосу, знаходячи красу у звичайних речах.
У цих роботах немає випадкових деталей. Кожен жест, кожен порух рук, кожен нахил голови має значення.
Художниці працювали в часи глибоких історичних змін: революцій, воєн, політичного тиску. У деяких елементах відчувається крихкість епохи. Наприклад, гостра гілка ніби коле в спину героїні деревориту Софії Налепінської-Бойчук до поеми Т. Шевченка «Катерина». Багато з бойчукісток згодом пережили репресії, арешти, заслання або тривале замовчування їхніх імен. Саме тому ці роботи сьогодні читаються особливо гостро. У них є не лише естетика, а й досвід життя в епоху великих зламів.
Ця виставка є спробою повернути до історії українського мистецтва ті голоси, які довгий час залишалися майже нечутними. Бойчукістки були не лише ученицями або учасницями мистецького кола — вони були самостійними художницями з власною оптикою і темами.
Їхні роботи дозволяють нам побачити, що саме хвилювало мисткинь початку ХХ століття: де вони бачили красу, а де — біль. Красу — у простих людях, у праці, у гармонії спільного життя. Біль — у крихкості цього світу, який так легко може бути зруйнований історією.
Сьогодні, коли українська культура знову проходить драматичні випробування, ці образи звучать по-особливому. Вони нагадують нам про силу мистецтва зберігати людяність і пам’ять навіть у найтемніші часи.
