Документальна книжка «Вулиця причетних» письменниці та репортерки Віри Курико, що виходить у видавництві The Ukrainians Publishing, — це літературний репортаж про звичайних радянських людей (сусідів, друзів, колег, випадкових знайомих), яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною Надією Никонівною в Чернігові. Хто вони й чи пригадують свої, на перший погляд, непримітні дії та слова? Чи готові прийняти нові умови так, як прийняли попередні, й жити в місті, де одну з найважливіших вулиць можуть назвати іменем людини, котрої так боялася радянська влада і до нищення якої залучила всіх, хто не противився?
У 2020 році видання здобуло книжкову премію «Літакцент року» та увійшло до короткого списку «Книга року BBC».
Книжка, що побачить світ у 2026-му, — це перевидання, яке Віра Курико доповнила новим розділом про події, що відбулися протягом шести років після виходу оригінальної «Вулиці причетних».
Публікуємо уривок зі спогадів Надії Никонівни Лук’яненко.
Наприкінці недільної служби у невеликій церкві, просякнутій запахом ладану й воску, завмерла в молитві дев’яносторічна жінка, єдиним чоловіком у житті якої був дисидент Левко Лук’яненко. Про що вона молиться?
— Я їх ніколи сильно не боялася, воістину кажу, вони стали звичною частиною мого життя, як сніданок, як робота, як поливання квітів. Я завжди любила квіти, свого часу мала багато вазонів, приділяла їм чимало часу. Але навіть із ними пов’язаний страх переслідування КДБ — отаке було життя. Навіть із квітами. Але не про те. Просто я їх ніколи не боялася. Так і запишіть.
***
— Що ж вам розповісти? Я вже нічого не пригадаю, так давно це було. Найважливіше? Ми були односельцями. Це найважливіше. Можливо, ви зараз не відчуваєте такої спільності, а для нас це було суттєво. Ми виростали в одному місці, де всі одне одного знали й допомагали. Війна та голод закінчилися, але не в нашій пам’яті, не в нашому щоденному житті. Ще занадто близько були всі руйнування, яких ми зазнали. І люди намагалися триматися поруч, швидше ставати близькими, бо вкупі легше, ніж одинокому. Так з’являлася любов.
Тому я все життя намагалася його супроводжувати. Коли через кілька років після того, як ми почали жити разом, йому присудили перші п’ятнадцять років — а спочатку це мав бути розстріл, — Левко сказав, що він не проти, щоби я шукала собі іншого чоловіка, що мені варто вийти заміж знову. Я була молодою і могла б це зробити, ще раз вийти заміж. Та й мала би за кого. Левко говорив про це спокійно й серйозно.
А я? Як я зараз усе поясню? Ми були з одного села — хіба я могла його залишити? Тому я їздила до нього в усі табори, возила й відправляла кількакілограмові передачі, передплачувала газети і жила, мабуть, чекаючи на нього. Я сама обрала цю долю й нікого в ній не звинувачую. «Дружина дисидента» — гарно звучить сьогодні. А як тоді?
Я, можливо, не все розуміла у своєму чоловікові, але намагалася його підтримати. Часом убезпечити. Але хіба такого убезпечиш? Він знав, що робив. Він сам собі обрав таку долю.
Левко відсидів п’ятнадцять років і повернувся. Здається, це був січень. Снігу випало небагато, зима була не холодна, трошки липка така. Я не пам’ятаю, як це було. Пам’ятаю, що навіть на таку теплу погоду він не мав нормального одягу. Здається, того дня брат сфотографував його в одязі, у якому він прожив останні роки.
Що я відчула? Полегшення.
Левко схуд. Їв, як пташка. Видно, був змученим. Йому треба було відпочити.
У ті дні я подумала, що все скінчилося. Ми почали облаштовуватися, він придивлявся до нашого дому. Робив якісь полички на кухні. Засклив балкон.
***
— Вони? Приходити почали постійно. Не ховалися, а поводились так, ніби вони тут великі хазяїни. Мали би ту свою роботу приховувати, натомість ставили «волги» неподалік дому.
Слухали нашу квартиру. Стіни були нашпиговані. Сиділи вони в сусідній квартирі й у верхній. Я не знаю, чи зверху нині хтось живе зі старих сусідів, чи там уже хтось інший. Та мені ніколи й не було цікаво дивитися, як вони там ті дроти провели. Хай хоч зараз слухають. Так утомилася я на це все звертати увагу. Кажу оце — і відчуваю, як стомлююся.
Вони щодня знали, про що ми говоримо. Нам ніяк було побути удвох. Розумієте, немає самотності, навіть якісь інтимні речі за тобою занотовують. Чули, як він звертався до мене на ім’я. Як я просила його щось допомогти. Тоді це було неприємно, а сьогодні вже майже не пам’ятаю.
У спальні над ліжком була дірочка, зовсім непримітна. Ось вам і життя. Мені чомусь смішно, коли я це згадую.
***
— Приходили на обшуки — перевертали весь дім, не шкодуючи наших речей. Були грубі, ставилися до нас як до злочинців, хоча ми нічого не зробили. Щось собі обговорювали, дивлячись крізь тебе.
Із самого ранку приходили. Ми ще навіть на роботу не починали збиратися. Я й не прокинулася до діла. Завжди безцеремонно гепали кулаком у двері. Наче ми мали їм із першого удару відчинити, наче ми тут щось ховаємо.
Я підходила до дверей, прочиняла, щоби задля пристойності глянути, хто там. У цей момент один рукою хапався за двері та штовхав їх усередину. Геп. Ледь мене не прибив моїми ж дверима. Наче я якась нікчема. Дякувати, хоч не своїм ключем відчиняли.
Тоді заходив молодий, худорлявий і з паличкою — Полунін. Був старшим слідчим у справі. За ним іще двоє. Я їх не знаю. Одного пізніше бачила на вулиці — він упізнав мене і сховав погляд. Мабуть, уже не був гебістом. Уже не існувало КДБ. Уже нікому було у двері «геп».
Ще приходив великий такий слідчий із масивним лицем і руками, кріпкий, хоч за званням був найменшим — лейтенант, здається. Тонкошкурий — так його звали.
За ними заходили поняті. Якісь невідомі нам жінки. Стояли налякані в коридорі, лише головами кивали й підпис ставили.
А нам сходу тицяли якийсь папірець, дозвіл на обшук, і ми мусили дивитися, як вони щось шукають. Вони розходилися по кутках і починали скидати на підлогу всі наші книжки, витрушували кожну сторінку, обмацували все під ліжком, під сервантом, простукували стіни, лазили в шафах із нашим благим одягом. Наче не досить того, що вони мене щодня чули, то ще й лізли в мої речі.
Лиця мали серйозні. Жодного папірця не залишали без уваги. Якось з усім забрали мою перепустку на роботу. Дзвоню їм і кажу: «Ви тут уранці все позабирали, але, може, повернете перепустку? То цілком безпечна для держави річ». Іронізувала. А як інакше не збожеволіти? Потім ходила до них забирати.
Я ні на кого за все це не сердилася. Тим паче на Левка. Мені, навпаки, хотілося його уберегти, аби йому знову не мучитися. Він опісля казав мені, що не робить нічого незаконного, а тому його ні за що саджати. Але ж було зрозуміло, що вони знайдуть. Для цього й переривали наш сервант. Іноді Левко вдивлявся в них. Я могла спокійно дивитися на обшук, але не на Левка. Йому було важко.
А вони копирсалися. Я мала би збиратися на роботу на восьму годину. Левко — іноді на дев’яту, іноді на дванадцяту. А вони знай порпалися. Ну що ти будеш робити?
***
— Я колись мала багато квітів. Не те що зараз, кілька нещасних вазонів. Колись ними були заставлені всі вікна, усі вільні місця. Така була моя пристрасть. То я згадувала, що навіть із квітами в мене пов’язані страх і гебісти, хай їм, неладним.
Левко тут у домі ховав усілякі свої записки, які їм могли б не сподобатися, за які можна було зачепитися. Мене в ці справи не посвячував, я не знала, де він і що ховає. Аби міцніше спала.
Отак я одного разу прийшла додому, а Лук’яненко сидить здивований і насторожений. Питаю: «Левку, що трапилося?». І перебираю собі в голові вже всіляке.
А він мені: «Надюньку, а був тут вазон і зник…».
Я одразу видихнула — та в нас же стільки тих вазонів, нічого не станеться, якщо буде на один менше. Кажу спокійно: «Подарувала співробітниці. То стоїть тепер на роботі».
А він ще більш стривожився. «Мені кінець», — каже.
О, Господи. Виявляється, він туди якийсь свій документ сховав. Скрутив, запхав у трубку й у землю. Папірець лежав у землі тижнями, аж поки я той вазон, один із десятків, віднесла колезі.
Тоді кажу: «Ну що зробиш? Візьмемо ключі й уночі заберемо той вазон, він іще стоїть на роботі. Чи якось удень уже вмовлю повернути, чи витягну той папірець».
Лук’яненко махнув мені рукою — хай лежить. Може, так і пролежить там роками, а потім…
Мабуть, так і пролежав. Чи ще лежить, мо’, а мо’, й витрусили землю та не помітили папірців Левкових.
Мої улюблені квіти. Це була моя пристрасть.
***
— На якийсь час я звикла до допитів. Гидка справа, але хай, я переживу, думала, а їм воздасться. І пережила. А вони…
Мала на роботі начальника. Мені та іншим працівникам він здавався вольовим, безстрашним чоловіком із характером.
Так було до дзвінка з КДБ. Подзвонили на його робочий телефон. Він узяв слухавку. Бачу — зблід. Затремтів і простяг мені слухавку.
— Надю, це з КДБ.
— Слухаю. Я зрозуміла. Але я не прийду, пробачте. У мене немає грошей до вас постійно їздити. Це мені коштуватиме п’ять копійок. Якщо я вам дуже потрібна — присилайте за мною машину. Та мені байдуже — чорний чи червоний у вас «воронок», у мене робота, до побачення.
Начальник блідий як стіна. Сказав — не думай про роботу, іди.
Я ж подумала, що ще находжуся.
Й ось приїхала машина й забрала мене.
Хоча десь могла їх і не послухатися. Усе одно ж їм треба було, щоби я щось говорила.
Потім заходила в управління на вулиці Шевченка. Тепер це управління Служби безпеки України. Заходила й одразу звертала ліворуч, потім іще раз ліворуч, ближче до заднього двору. Як відвідувачку, мене заводили в кімнатку — два стільці, два столи. У стіні щось схоже на скло. Знаю, звідти за мною спостерігали. Може, агентам показували, щоби запам’ятали. Я відчуваю, коли на мене дивляться.
Мене заводили, просили сісти на стілець перед столом і залишали саму. Іноді на годину, іноді на дві, іноді — на три. Тобто довго ніхто не приходив.
Я сиділа собі й думала про своє: про племінника, про роботу, яку зараз не роблю, але яку все одно доведеться виконати. Потім стомлювалася навіть думати. Знуджувалася.
Зрештою у кімнату заходив бадьорий слідчий, вітався й запитував про самопочуття. Починав допит. Ставив кілька питань — і знову залишав саму. Тому в протоколі допит тривав дев’ять годин. Бо ось так із тобою поводилися.
Поверталася ввечері додому й намагалася бути стійкою. Нічого.
***
— Агенти? Були. Уже й не знала, кому довіряти, а кому ні. Спочатку думала про всяк не довіряти нікому. А потім намагалася таки довіряти. Бо якщо до всіх насторожено ставитися, то швидко глузд утратиш. Якщо ви знаєте про Світайлів, то тут я нічого не додам. Мені за них образливо, бо дуже довіряла Оксані, вважала, що ми близькі. Не знаю, чи її завербували, чи ще до нашого знайомства намовили проти мене. Коли ми познайомилися, Оксана сказала, що народилася на Галичині. Це навернуло мене до неї, бо хіба може людина із заходу України бути непатріотичною? Бачите, мені було більш ніж сорок років, мій чоловік мав п’ятнадцять років в’язниці, а я все одно так наївно думала. З Оксаною я ділилася переживаннями про Левка й наші стосунки, про роботу, про рідних. Вона розповідала про маму, що та часто хворіє, що їй важко. Про доньку, яка має розродитися. Іноді ми обмінювалися порадами, як щось зробити в домі. Часто балакали про зимові закрутки.
Оксана ніколи не лізла із запитаннями про те, що в нього на роботі, як із міліцією. Не провокувала на якісь теми.
А потім нас запросили до них додому на вечерю. Ми не вперше туди йшли, раніше зустрічалися то в них, то в нас. То була весна, стало тепло, я одяглася легше, ніж зазвичай. Левко був у гуморі. Здається, ми йшли пішки.
Спочатку ми скромно їли, говорили, вітали Оксану й навіть співали пісень. Усі інші гості, окрім нас, були родичами Світайлів. Ми ніколи не бачили їх раніше, окрім їхньої доньки та зятя. Зараз уже не згадаю, як їх звати. Аж ось один із тих родичів, такий міцний чоловік, почав за політику. І Левко повівся. Як тільки зайшло за «совєтський строй», я відчула, що все не просто так.
Після тієї вечері ми з Оксаною більше не бачилися. Не лише тому, що я її запідозрила. Після всього вона сама зникла.
Усе вже було зроблено. Вона виконала свою функцію. Мені прикро, що я ділилася з нею своїми гризотами.
Але нічого не вдієш, так було. Бог усім воздасть. Їх уже, як я знаю, немає. А я живу собі скромно, та живу. І в міру щось маю. Якось уже в незалежній Україні бачила Петра Світайла, її чоловіка. Він ішов вулицею. Нічого в нього не запитувала, гукнула тільки: «Добрий день!». Петро лише голову схилив і щось нерозбірливе сказав. Хотіла ще запитати, як Оксана, але він пришвидшив крок.
Усе, що я казала тим, хто нам докучав, то було привітне «Добрий день!». Бо що ще я їм скажу?
Час нас не розсудив, але є Бог.
Була, пам’ятаю, ще жінка, з якою ми небагато спілкувалися, але вона завжди розпитувала про Левка. Говорила зі мною українською й жалілася на радянську владу. Приходила до нас додому. А коли Левка забрали — зникла.
Немає чого розповісти. Звичайне життя. Може, трошки складніше, ніж в інших. Хоча хтозна. Я зла ні на кого не держу. Навіть Левка пережила, і ще, мо’, житиму.
