Кілька років тому в ефірі радіо «Накипіло» з’явилася програма «Вона війна» — розмова з жінками про їхній досвід війни. Авторка та ведуча програми Аліка Піхтерева згадує, як виникла ідея говорити з мисткинями, які вдягнули піксель, із волонтерками, які працювали в штабах, із військовими, освітянками та медикинями.
Вже декілька років я веду програму «Вона війна» на харківському радіо «Накипіло». Дуже проста й зрозуміла ідея — говорити з жінками, які активно наближають перемогу. Щось із площини «якби цього не існувало, його б слід було вигадати».
Я добре пам’ятаю день і мить, коли усвідомила, що хочу, аби ця програма народилась. У мене є подруга Діна Чмуж — художниця й поетка. Вона започаткувала дуже чуттєвий проєкт: на OSB-плитах, якими затуляють вікна після прильотів, Діна пише поезії українських митців: Максима Кривцова, Катерини Калитко, Олега Каданова, Артема Полежаки та інших. Я їй інколи допомагаю: вона пише рядок за рядком червоною і чорною фарбами. А я диктую. Раз у раз відбиваючи ритм кожної строфи.
Влітку 2023 року вона покликала мене написати вірш Вікторії Амеліної — видатної письменниці й людини з непомірно великим серцем. Вона загинула у Краматорську саме того пекельного літа. Я трохи знала Вікторію і можу сказати, що українське сонце не лише з’являється на Сході. На жаль, воно там і згасає назавжди.
Ми з Діною взяли драбину, щоб почати писати об’ємний вірш згори, я зайняла місце поруч і стала читати, постійно відпливаючи думками в спомини про першу зустріч із Вікторією. Як я запропонувала їй інтерв’ю, а вона погодилась. Але нам не вистачило часу, тож розмови не сталося. Я думала про жінок, які круто змінили своє життя тоді, у 2014-му. Стали волонтерками, військовими. Як після початку повномасштабного вторгнення мої знайомі мисткині постили фото з десятками кілограмів начищеної ними картоплі в одному з волонтерських штабів. Як швидко й вправно жінки змінили звичний спосіб життя. Так, ніби завжди були готові до оборони. Просто маскувалися під художниць чи поеток із тонкою шкірою. Текст у Діни під рукою плив хвилею, і мої думки так само. Аж раптом на цих хвилях почав вирізнятися вітрильник.
Я несподівано побачила біля себе жінку. Вона прочитала вірш, усміхнулася нам і наздогнала компанію чоловіків, від якої відстала. Я її одразу впізнала: це була акторка харківського Театру ляльок Тетяна Тумасянц. Часто бачила її на сцені, а у 2022-му відкрила фейсбук і побачила її у пікселі. І це був не сценічний образ. Мене вразила ця зустріч, і я подумала, що це Вікторія мені натякає: як щодо інтерв’ю з Тетяною? А мені двічі пропонувати не треба, я з першого разу готова зателефонувати шефу в позаробочий час, якщо раптом з’являється геніальна ідея. Разом ми викристалізували ідею і сенс. Тетяна була першою людиною, з якою ми поговорили.
А потім була неймовірна розмова з моєю подругою Василісою Степаненко. У неї вдома на кухні, коли присмерк вже лягав на будинки і дерева, ми говорили із нею декілька годин. Про її досвід тих жахливих 20 днів у Маріуполі, про те, як їй вдалося не загубити серця й лишитися такою, якою я пам’ятала її завжди. Пишу це, а переді мною постає балкон, по якому шкрябає гілка дерева, і величезні блакитні очі Василіси. Які так багато побачили. Так багато. Неймовірно гарні очі.
Згодом я писала інтерв’ю зі знайомими і незнайомими. Волонтерками, воїтельками, освітянками. Валерія декілька місяців викладала дітям уроки з харківського підвалу, Марічка народилась і виросла в Донецьку, й лише після повноліття змогла вирватись, попри спротив родини. Тепер Марічка у війську. Таті втратила чоловіка під Бахмутом і присвятила збірку поезій йому та всім родинам, що проживають утрату. А Катерина кохає свого чоловіка, тож підписала контракт зі словами: «Я опаную будь-яку спеціальність, аби лише бути поряд». За цей час я записала не одне інтерв’ю, і кожне відлунює щемом та млостю. Я пропонувала розмову геніальній режисерці Світлані Олешко, та ми не встигли. Її не стало. Ми записували розмову із доброволицею «Саті». А через рік вона загинула на Південному напрямку. Світла пам’ять.
Відтак скелет цього подкасту наростив собі дуже багато шарів: болючих і ніжних, радісних та печальних. Їх всі збережено на нашому сайті. Ба більше: можна навіть подивитися в ютубі. Героїня мого нещодавнього подкасту — бойова медикиня «Фанта» казала, що від початку великої війни хотіла в «Азов», але тоді жінки не обіймали бойових посад у полку.
Та й загалом шлях жінки у війську тернистий: це про стереотипи, про «воювати з манікюром», про «служиться — голова не кружиться», якщо ти обіймаєш тилову посаду, про спроби тебе вберегти, про відсутність елементарних речей, таких як форма й бронік, що були б припасовані під тілобудову жінки. Ситуація змінюється, та часто — зі швидкістю равлика. І про це ми теж мусимо говорити. Вже неможливо ігнорувати внесок жінок у боротьбу. Як і не варто ігнорувати їхніх потреб. І, звичайно ж, варто руйнувати місточки в мозку, де наявність лаку на нігтях веде людину до висновку про геть неправильне воювання.
«Ось про це і розповім», — як писав Сергій Жадан.
