Наталія Кудрявцева з позивним «Кудряшка» — старша бойова медикиня роти БПЛА. Її шлях у війську почався ще у 2014 році з волонтерства на Херсонщині, а у лютому 2022-го вона разом із чоловіком і молодшим братом стала до лав Збройних сил.
Того ж дня родина залишила окуповану Чаплинку, а згодом Наталія долучилася до медичної роти в Білій Церкві. Із жовтня 2022-го до вересня 2024 року вона безвиїзно працювала на Донеччині — на Вугледарському напрямку, у Кураховому, Єлизаветівці, Богоявленці.
У розмові з посестрою, військовослужбовицею Оксаною Щур із відділу комунікацій 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Наталія говорить про евакуацію родини з окупованої Херсонщини, про рішення залишити дітей під час перших тижнів вторгнення, про службу без профільної медичної освіти й навчання тактичної медицини вже в умовах війни. Вона також згадує про втрати побратимів та розмірковує про стан поранених військових, проблеми ВЛК і ставлення суспільства до ветеранів.
Наталю, як розпочався ваш шлях у війську?
У 2014-му я починала як просто «маленький такий собі волонтерик». Я тоді жила в Чаплинці на Херсонщині — це саме той район, через який пізніше, у 2022-му, заходили кацапи. У нас тоді стояла 26-та бригада, батальйон «Збруч», 79-та бригада. Я до них їздила, дітей із собою тягала, маму один раз возила — вона навіть на МТ-ЛБ (броньований тягач) каталася. Потім у 2015-му через «атошні» знайомства зустріла майбутнього чоловіка. Наступні два роки — з 2015-го до 2017-го — це була історія кохання на відстані в СМСках і коротких зустрічах: він до мене, я до нього, постійне чекання. У 2017-му він приїхав у першу відпустку, пробув десять днів і знову сів в автобус на фронт. Дорогою написав: «Я висилаю гроші, купуй обручки». Ми вже дев’ятий рік разом. Отак і йдемо вдвох крізь повідомлення, короткі зустрічі та спільну службу.
А 2022-й… Пам’ятаю, лютий почався з тривожного передчуття. Ще 21 числа рюкзак чоловіка стояв зібраний — він був у першому резерві й чекав на виклик будь-якої миті. 23 лютого посеред двору раптом сів дикий голуб. Чоловік зайшов до хати, подивився на мене і сказав: «Буде якась новина». Уранці 24-го о 4.30 ми зірвалися з ліжка — «Гради» полетіли. Поїхали до військкомату: я, чоловік і мій молодший брат. Мене виганяли, але я сказала: «Я нікуди не піду». Записалися, нам дали годину на справи. Свою машину ми так і лишили під стінами військкомату (її потім розібрали проросійські «друзі»), пересіли в автівку брата і помчали додому, щоб віддати мамі ліки. Вже на виїзді з Чаплинки я побачила кацапську техніку. Вони колонами йшли по дамбі Сиваша з триколорами як на парад перемоги. По засіяних пшеницею полях — не своє ж, то й не шкода.
Розкажіть про ваш виїзд з окупованої Херсонщини.
Наступний день, 25 лютого, я пам’ятаю посекундно — не спала, сиділа в телефоні з волонтерами, намотувала кілометраж подвір’ям. Моя мама казала: «Їдьте, бо всі знають, чим ти займалась, вам життя не буде». І ми рушили в повну невідомість — знаків немає, нічого не світиться, навколо суцільна темрява і жах.
Їхали по Антонівському мосту, а там вже не розбереш, по чиїх трупах їдеш — чи по своїх, чи по чужих. Я заплющувала очі й просила: «Господи, тільки б не наїхати на наших, тільки б не по своїх!»
Під Олешками вперлися в розбиту колону — цивільні автівки догорали просто на узбіччі. Один із кацапів нас пожалів: показав рукою розвертатися. Я прошепотіла чоловікові: «Тільки в очі їм не дивися, просто їдь». А інший в той же час «муху» (гранатомет) на нас направляв. Бачили, як труповозки їхні заїжджали, як вони своїх спалювали просто під мостом.
Коли спускалися з моста, я так вчепилася в сидіння і пальцями ніг у дно, що думала, машину продавлю. Чекала, що прилетить. Я зовсім не очікувала, що в Антонівці стоїть ціла колона: танки, БМП… Кацапські. Кажу брату: «Їдемо потихеньку». Отак ми проїхали пів країни до Білої Церкви, бо чоловік раніше служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
26 лютого ми вже стояли в пікселі. Дітям про своє рішення служити не казала, надіслала фото вже у формі. Син Рома (тоді йому було 21, лише другий курс закінчував) телефонує і каже: «І що це значить? Ти що, в армію пішла? Мені що, папи мало?» Їхній тато з 2014 року мобілізований, Дебальцеве пройшов.
Відповідаю: «Ромо, а в мене є вибір? Як я можу інакше?» Дітей тільки просила нікому в Херсоні не казати, що ми тепер військові. Найболючіше питання, яке я ставлю сама собі: чи нормальна я мама? Як це — поїхати й лишити дітей в окупації?
Так 25 лютого ми потрапили у Херсон. Навіть легенду собі вигадали для блокпостів: завантажили повну машину картоплі, моркви, набрали продуктів на базі, ніби ми дрібні підприємці-перекупники. Думали, якщо зупинять — скажемо, що веземо товар. І справді, на тих запасах діти потім трималися перший час. Але вивезти їх тоді не змогли. Син Рома навідріз відмовився їхати, бо його дівчина Альонка лишалася — у неї мама була в Генічеську. Настя, донька, теж була непохитна: «Я не їду». Вона тільки-но закінчила свій перший семестр в університеті, зовсім ще дитина. Я пам’ятаю ці дитячі очі в дверях гуртожитку… Потім сіла в машину і поїхала в нікуди. Було боляче, що я лишила все своє серце ворогу.
Два місяці діти прожили в окупації, ховаючись по підвалах. Я довіку буду вдячна завідувачці їхнього гуртожитку Кравченко Тетяні Федорівні. Вона фактично врятувала їм життя, бо росіяни тоді вже цілеспрямовано полювали на дітей військовослужбовців. Коли до гуртожитку приходили з черговим обшуком, вона виходила до моїх і тихо казала: «Вийдіть десь за ріг, погуляйте, поки все закінчиться».
Вивезти їх допоміг мій друг. Я на все життя запам’ятала той дзвінок, коли вони нарешті перетнули межу нашої області. Настя телефонувала з заправки на Миколаївщині, плакала і сміялася водночас: «Мамо, я зараз буду їсти справжній хот-дог! Ти не уявляєш, який він красивий!»
Коли діти нарешті були в безпеці, вперше за довгий час змогла видихнути. Але спокій тривав недовго, адже в окупації все ще залишалася мама.
Маму і братову дружину вивозили довгих 16 днів, а з ними — ще шість котів і трьох собак! Вони нічого не хотіли брати, тільки їх. Забирали тих, хто не виживе без людини. На кацапському блокпості їх обшукували навіть у переносках, у тому лайні котячому. Росіяни постелили наш прапор перед туалетом, щоб люди наступали. Та ніхто не наступив, люди просто відгортали його. Потім їх повернули: «Можете їхати вперед — там заміновано, можете назад — там теж заміновано. Праворуч, ліворуч — і ви трупи».
Якось виїхали. П’ять разів їх вертали. Це була безплатна евакуація, яка мені стала у 22 тисячі. Я сиділа в групі «Евакуація Херсон», Андрій (засновник) пише: «Пробили колеса на осколках». Я йому: «Скільки треба? 16 тисяч? Скидаю, тільки вивези моїх». Мене один раз «киданули» — оплатила місця в автобусі, щоб вивезли маму з братовою і тваринами. Шахраї гроші отримали і заблокували мене, але Андрій вивіз. Пам’ятаю той момент, коли вони нарешті дісталися Запоріжжя. Мама тільки-но вийшла з автобуса і впала на землю, цілувала той нещасний асфальт.
Багато є таких емоцій і спогадів, які я понад усе хочу забути, викреслити з пам’яті назавжди, бо через них просто не можу спати. Ці картинки стоять перед очима, як живі. Найстрашніше на війні — це не вибухи, а бачити, як страждають ті, хто не може себе захистити: діти та старі люди. Якось до дітей у гуртожитку підійшов хлопчина, спитав: «Можна я хоч шматочок хліба візьму? Батьки не можуть гроші перекинути з Генічеська на Херсон, бо всі банки зачинені». Це дуже страшно.
Ви прийшли у підрозділ без великого медичного досвіду. Як опановували новий фах у бригаді?
У Білій Церкві, коли нас тільки завели в медроту, я чесно казала: «Буду їсти варити, робити що завгодно — тільки не виганяйте мене». У мене не було медичної освіти, але я була такою собі досвідченою «домашньою медсестрою». Життя навчило: робила уколи мамі, доглядала за батьком, у якого була онкологія, розбиралася в ліках краще за багатьох. Ще у 2014-му, коли волонтерила в 26-й бригаді, я напросилася пройти курс такмеду. Сертифікатів тоді не видавали, але знання в голову вклали міцно.
У Єлизаветівці був мій перший виїзд. Коли прилетів «С-300», у мене не було часу на роздуми чи страх — я просто поїхала. Найбільше боялася не встигнути, запізнитися на ті лічені хвилини, коли ще можна врятувати життя. Саме тоді зрозуміла, що я зможу. Ніколи в житті не думала, що здатна так швидко бігати, коли на тобі броня, каска, а за спиною важкий рюкзак із медикаментами.
Я дуже просилася «в район» (на фронт), бо не могла інакше. На той момент чоловік і брат уже були там, у самому пеклі у Вугледарі. Я хотіла бути ближче, щоб, якщо не дай Боже щось станеться, бути поруч. 26 жовтня я приїхала в Курахове і виїхала звідти аж у вересні 2024-го. Весь цей час, майже два роки, я була там безвиїзно. Поки інші змінювалися, ми тримали свій напрямок.
Я їздила на шахту, в Богоявленку, в Єлизаветівку. Свій власний шолом, в якому я пройшла найважчі виїзди, зрештою віддала хлопцю з батальйону. Сказала йому: «Я в ньому скрізь була, він намолений». Нещодавно бачилися з ним, дякував мені: «Ваш шолом — це все, осколки в ньому лишилися».
Вчу своїх хлопців дисципліні. Наприклад, що «пілпак» (pill pack — набір пігулок, який має бути в індивідуальній аптечці кожного бійця, зокрема знеболювальне, антибіотик і протизапальне — прим. DIVOCHE.MEDIA) повинен бути завжди. Якось був випадок: поранений хлопець Женька кричав: «Дайте мені таблетки, які Наташа казала! Дайте «пілпак»!». Не давав себе перев’язувати чи оглядати, поки не випив ті ліки, бо я так навчила. Коли потім чуєш: «Завдяки вам я живий», — це і є моя найвища нагорода.
Зараз я вже маю значно більше досвіду та відповідальності — працюю старшою медикинею роти БПЛА. Раніше я була одна на весь підрозділ, мене навіть не хотіли відпускати, бо медиків катастрофічно не вистачало.
Ви відкрито говорите про біль. Які втрати на війні були найважчими?
«Оскар» (Роман Орищенко — командир 2-ї мотопіхотної роти 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, загинув 2 липня 2025 року внаслідок удару російських керованих авіаційних бомб, — прим. DIVOCHE.MEDIA) — це була особиста втрата. Буквально за кілька днів до трагедії він писав мені, що заїхав у Тальне, зовсім поруч із тим місцем, де була я. Пропонував зустрітися. Але я тоді була на лікуванні й не знайшла часу чи сили вирватися… А через п’ять днів у нашу медичну групу скинули фото закривавленого військовослужбовця, просили опізнати. Я спочатку навіть не зрозуміла, хто це. Лише через 20 хвилин, коли написали прізвище, мене накрило так, що я вперше за всю війну звернулася до психолога. Психолог казав: «Напиши на папірці й спали». А я не можу. Цей біль не згорає, він просто живе всередині. Я не могла не поїхати на прощання з «Оскаром», яке відбувалося на Майдані. Стоячи біля труни, я молила про прощення, що не знайшла час, дякувала за врятоване життя чоловіка, просила його та «Локкі» (Микола Комлик, оператор БПЛА з мотопіхотного батальйону 2-ї мотопіхотної роти 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, був підлеглим «Оскара», загинув унаслідок підриву міни 8 червня 2024 року, — прим. DIVOCHE.MEDIA) тримати небо над нами.
Пам’ятаю втрату «Графа» (оператор БПЛА Віталій Герольд, загинув унаслідок удару ворожого FPV у Вугледарі 12 травня 2024 року, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Він був учасником АТО, а в 2022-му без вагань повернувся на війну. Він був мені як брат. Він жив мрією побачити сина на випускному. Його поховали якраз перед святом. Я була на тому похороні й бачила цю страшну несправедливість: людина пройшла стільки пекла, так чекала цього моменту, але війна забрала в нього це право.
Найтяжче в моїй роботі — це опізнавати тіло. Щоразу їдеш і молишся: «Хоч би це був не він». Якось був військовослужбовець, а в нього все тіло обпечене. Коли я прийшла в церкву поставити свічку за його упокій, вона просто не загоралася. Пробувала знову й знову — ніяк. Мама моя стояла поруч, подивилася на це і сказала: «Він згорів там увесь… може, тому й не хоче загорати свічка».
Яким бачите своє життя після війни?
Я не знаю. Коли приїжджаєш у відпустку, бачиш сусіда, який кричить: «У мене вмер патріотизм, бо я мішки тягав!» — відчуваєш прірву. А в мене на Херсонщині залишилось все: 22 гектари землі, хата, техніка, тварини. Коли підірвали дамбу — це була точка неповернення. Раніше ще була надія, а потім — все. Я зараз за дві години від дому по прямій, а через те, що дамбу рвонули, треба їхати вісім годин через Запоріжжя. Бути поруч і не мати змоги потрапити додому…
Є люди, які нас ніколи не зрозуміють, бо вони не бачили ціни, яку ми платимо щодня. Моя родина віддала цій війні все. Молодший брат Діма зараз ледь пересувається — після важкої травми йому видалили частину хребта. Чоловіка зараз списують за станом здоров’я — війна просто висмоктала з нього всі сили.
А я все ще тут. У мене ноги вже відмовляють, бо в 2022-му не було нормального взуття — я останні гроші з кредитки витрачала на ліки хлопцям, а собі купити берці вже не мала за що. Тепер там незворотні процеси. Ми всі побиті, поранені, втомлені, але ми тримаємося одне за одного. Бо якщо ми підемо — хто залишиться?
Я просто хочу, щоб нас прийняли такими, якими ми є. Ми не «зручні». Ми бачили забагато. Але ми тут, ми живі, і ми будемо стояти до кінця.
Чи є щось, що лякає вас, навіть після усього побаченого за роки служби?
Насправді, так, лякає. Лякає байдужість людей до потреб військових. Лякає те, як люди легко кидають своїх домашніх улюбленців на вірну смерть. Те, як військові шукають житло і які шалені кошти платять! Я бачила паліативних поранених. Це ж наші захисники! Чому таке ставлення? Чому військовослужбовці з травмами, хворобами та пораненнями мають доводити, що все це наслідки війни. Чому ВЛК у ТЦК відбувається за п’ять хвилин (умовно), а з купою «нагород» війни ми місяцями доводимо, що не на прогулянці це все заробили. Лякають хабарі, які отримують можновладці, лікарі, і їм за це нічого не буває. Чому за СЗЧ стомленому хлопцю «паяють кримінал або [відправляють] на штурм», а всілякі «рєшатєлі судєб» із ТЦК, ВЛК, депутати сміються і далі набивають кишені?
Чи хотіли б ви щось сказати цивільним, які читають цей допис? Якщо так, то що саме?
Я теж цивільна, просто в пікселі. Допомагайте хлопцям та дівчатам, поки вони живі. Мертвим допомога не треба. Вчіть такмед, бо прилітає скрізь. Поважайте людину в пікселі, вона віддає себе, свій час, своє здоров’я, життя заради перемоги, заради майбутнього. Пам’ятайте: кожний прапор на цвинтарі мріяв про перемогу, мріяв побачити, як зростають його діти.
