За останні роки готичні сюжети стали повсюдним та потужним явищем. Критики охрестили тренд на їхні екранізації, що розпочався з «Бідолашних створінь» (2024) Йорґоса Лантімоса, «готичним відродженням» у кіноіндустрії. Книжкова сфера переживає схожі тенденції: за даними The Guardian, продажі горор-літератури зросли між 2022-м та 2023 роками на 54%.
Ця хвиля популярності підхопила і класичний готичний роман Емілі Бронте «Буремний перевал». Українською роман перекладали та видавали неодноразово, існують і різні варіанти назви. Наприклад, у 2024 році у видавництві «Небо» роман вийшов у перекладі Злати Подугольнікової під назвою «Буремна вись». Того ж року роман перевидали ще видавництва «Знання» та «#книголав», а у 2026-му перевидання готують «Атена» та КСД.
Нова ж екранізація роману від режисерки Емеральд Феннелл («Солтберн», «Перспективна дівчина») виходить у прокат 12 лютого.
DIVOCHE.MEDIA розповідає про сенси «Буремного перевалу» та відродження популярності готичних історій.
Емілі Бронте — «Сфінкс британської літератури»
У 1847 році три сестри з англійської родини ірландського походження випустили по дебютному роману під чоловічими псевдонімами.
Постать наймолодшої, Енн Бронте, зійшла на маргінеси літературного канону. Попри це, її дебютний роман «Аґнес Ґрей» доступний для українського читача: у 2025-му його перевидало КСД у межах серії «Квіткова класика».
Натомість Шарлотта та Емілі міцно увійшли в канон британської та світової літератури за свій внесок у розвиток роману як літературної форми та у вікторіанську традицію готичного жанру. Опитування BBC 2015 року серед критиків віддало «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте та «Буремному перевалу» Емілі Бронте п’яте та сьоме місця відповідно в рейтингу 100 найкращих романів британської літератури. Також обидва романи стабільно очолюють топи «найкращих любовних історій» усіх часів.
Приголомшує їхня разюча несхожість. «Джейн Ейр» ми знаємо як лінійну історію Попелюшки, де проста, але доброчесна дівчина отримує винагороду — кохання похмурого містера Рочестера. А от «Буремний перевал» тогочасні критики описували як надто «химерний» і «грубий». Його рецепція поліпшилась лише в 1850 році, після смерті Емілі Бронте, — зокрема завдяки спробам Шарлотти пояснити на широкий загал і «пом’якшити» імідж роману та його авторки.
Літературний критик Клемент Шортер у 1896 році назвав Емілі Бронте «Сфінксом сучасної літератури», відображаючи загадкову, майже містичну постать письменниці. Біографи Емілі, серед яких її сестра Шарлотта та відома романістка вікторіанської епохи Елізабет Ґаскел, змальовують авторку саме такою: відлюдькуватою, сором’язливою і незалежною. Емілі зачаровувала сувора краса природи рідного регіону — Західного Йоркширу (північ Англії). Соціальне життя та навіть побудова професійної кар’єри освітянки, як у Шарлотти й Енн, цікавили її менше, ніж усамітнення на природі та самоосвіта.
Інтровертний креативний геній Емілі проявлявся в іншому — у створенні фантазійних світів разом зі своїми сестрами та братом Бранвеллом. Також Емілі досліджувала батькову домашню бібліотеку й так надихалась химерним, мітологійним і потойбічним у літературі: першими готичними класиками кінця XVIII століття, Гораціо Волполом та Енн Редкліфф, гравюрами Джона Мартіна за епічними біблійними поемами Мільтона та поезією Байрона. Усе це спричинилось до створення дивовижної як на той час історії — її magnum opus і єдиного роману, який Емілі написала за рік до своєї смерті від туберкульозу в 1848 році.
Дика душа «Буремного перевалу»
«Буремний перевал» можна порівняти з «Казками 1001 ночі» — ще однією знаковою книжкою з бібліотеки Бронте. У романі ми маємо кілька персонажів-розповідачів, а також вставні історії. У центрі твору — розповідь про дві споріднені сім’ї, Ерншо та Лінтонів, які проживають у сусідніх маєтках — Буремному перевалі та Трашкрос-Ґрейндж відповідно. Складність та химерність оповіді реалізується через повтори: персонажі з однаковими іменами проживають одні й ті самі сюжетні арки. Складається враження, що ту ж саму історію розповідають кілька разів — із різними закінченнями.
Ядро сюжету — стосунки Кетрін Ерншо з Буремного перевалу та Гіткліфа, хлопця-знайди, якого її батько підібрав у Ліверпулі та виховав як свого сина. Гіткліф, як і містер Рочестер із «Джейн Ейр», — виразно байронічний герой із темним минулим і сильними душевними пристрастями. Він — Інший для імперіалістичного вікторіанського суспільства, темношкірий ром, мулат або виходець із Південної Азії. Він стоїчно переносить життєві поневіряння та конфлікти в Буремному перевалі — і це загартовує його внутрішню запеклість.
Але ще більше вражає образ Кетрін, яка є антиподом порядної вікторіанської леді. Дівчина свавільна й неврівноважена, і головна розвага для неї — гарцювати на коні болотами Перевалу. Такою загалом є атмосфера Буремного перевалу як місця і дому родини Ерншо: люті шторми, зливи та снігопади римуються з непривітністю, озлобленістю та ізольованістю самих господарів. Зовнішній світ «пристойності» й культури уособлюють Лінтони — їхні родичі й сусіди з Трашкрос-Ґрейндж. Зрештою ці два світи зливаються в одне ціле, коли Кетрін виходить заміж за Едґара Лінтона. А зв’язок між Кетрін та Гіткліфом переходить в іншу, містичну площину.
Попелюшка проти дияволиці: вікторіанські варіанти жіночої долі
На відміну від арки Попелюшки в «Джейн Ейр», вибір Кетрін на користь доброчесності і статусного шлюбу не винагороджується в «Буремному перевалі», а тільки ускладнює її долю. Фактично історія Кетрін, Гіткліфа та Едґара Лінтона не знаходить вирішення «тут і тепер», а циркулює з покоління в покоління, передавшись нащадкам Ерншо та Лінтонів. Так функціонують готичні тропи в «Буремному перевалі»: незавершене, нерозв’язане втілюється в привидах, примарах та нічних жахіттях жителів і гостей Перевалу. А зв’язок Кетрін та Гіткліфа, що триває і після смерті, набуває фатального, позамежного виміру. «Гіткліф — більше я, ніж я сама», — це крилата фраза підлітки Кетрін, якою вона окреслила свої справжні почуття на порозі заміжжя. «Кетрін — це моя душа, — вторує вже зрілий Гіткліф. — Я не можу жити без своєї душі». Трагізм їхнього зв’язку не поступається драматизму Шекспіра — ще одного натхненника Емілі Бронте. Але чи історія Кетрін Ерншо та Гіткліфа — лише про кохання?
Одним із найвпливовіших прочитань цього тексту є праця американських літературознавиць Сандри Ґілберт та Сьюзен Ґубар «Божевільна на горищі» (1979). Її назва — алюзія до персонажки «Джейн Ейр», першої дружини містера Рочестера, вест-індійки Берти, яку він оголосив божевільною та утримував на горищі свого маєтку. Дослідниці проаналізували тексти низки вікторіанських авторок (Джейн Остін, Шарлотти та Емілі Бронте, Джордж Еліот, Емілі Дікінсон та інших) — по суті, перших жінок, яким вдалося зробити літературну кар’єру в сучасному сенсі цього слова.
На думку Ґілберт та Ґубар, Емілі Бронте переосмислює конвенційну вікторіанську жіночність в образі Кетрін Ерншо, яка балансує між дикістю та цивілізацією, фрагментується і розщеплюється, а також реінкарнується у втіленні її доньки, Кетрін-молодшої. Зв’язок Гіткліфа та Кетрін вони розглядають не як любовну історію, а як метафору. Авторки вбачають у ньому полеміку з Мільтоном і його міфом про Втрачений Рай і одвічну «гріховну» приреченість Єви. В інтерпретації дослідниць Кетрін та Гіткліф, як бунтарі Єва та Люцифер, щасливо існували на лоні природи, допоки в їхнє життя не увірвалась ієрархічна цивілізація в особі дому Лінтонів. Це майже квір-прочитання їхніх стосунків, адже обох вони розглядають як одне ціле, первісного Андрогіна, в якому закладена дика вітальна енергія і воля.
Проте сучасні оглядачі й читачі зауважують: аспект «кохання» в цій історії — доволі проблематичний. Жорстокість, фізичне та психологічне насильство, емоційні гойдалки та домашня тиранія з боку Гіткліфа викликають радше дискомфорт і підважують імідж роману саме як «любовного».
Страшна любов: сучасний жанр «горормантики»
Тож для сучасної рецепції готичної класики постає питання: наскільки щиро ми можемо вважати «найкращими» історіями кохання всіх часів романи на кшталт «Буремного перевалу» та «Джейн Ейр»?
Так чи так, готичний роман традиційно сприйнятливий до любовних ліній. У «Дракулі», «Портреті Доріана Грея» та інших видатних зразках жанру вони розширюють саме поняття кохання і досліджують темні, табуйовані та суперечливі грані любовних стосунків. Завдяки їм готичні романи у дусі романтизму порушують проблему ідентичності та її трансформації: «Що це кохання говорить про мене? Ким воно робить мене?»
Сучасні жанрові тексти на спектрі горору та готики теж не цураються романтичних сюжетів. На західному ринку вони означені окремим маркетологічним терміном «горормантика» (horrormance), який має на меті створити у споживачів горизонт очікування: тут є любовна лінія в моторошному сетингу. Так, приміром, авторка сапфічного готичного роману «Моє любе жахливе створіння» Йоганна ван Веєн (Vivat, 2025) сама окреслює свій текст як horrormance. Тож можемо зробити висновок, що цей жанровий різновид горору є перспективним, адже створює простір для феміністичної оптики в історіях та квір-репрезентації.
«Буремний перевал» і «готичне відродження» в кінематографі
Кінематограф останніх років переживає нову готичну хвилю. Тренд на переосмислення готичних сюжетів у кіно почався з «Бідолашних створінь» (2024) Йорґоса Лантімоса — екранізації однойменного неоготичного роману шотландського письменника Алістера Ґрея. Естафету підхопили ретелінги історії Дракули — «Носферату» (2024) Роберта Еґґерса та «Дракула: історія кохання» (2025) Люка Бессона. Роман Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» також знайшов переосмислення у «Франкенштейні» (2025) Ґільєрмо дель Торо та частково у «Нареченій» Меґґі Джилленгол, що очікується в березні 2026-го.
Критики вважають цей тренд реакцією на світову політичну та соціальну нестабільність, яка вже мала прецеденти в історії кінематографу. Так, «Носферату» (1922) В. Мурнау відобразив жахи Першої світової війни та зростання загрози антисемітизму в Німеччині, тоді як «Дракула Брема Стокера» (1992) Френсіса Форда Копполи з’явився після епідемії ВІЛ/СНІДу в США на тлі процесів світової глобалізації. Таким чином, екранні монстри відбивають актуальні страхи глядачів, а кіно в жанрі горору або з його елементами надає простір для екзистенційної рефлексії та соціально-політичного коментаря.
Екранізація «Буремного перевалу» Емеральд Феннелл продовжує тренд «готичного відродження» в кіно. З Марго Роббі та Джейкобом Елорді в головних ролях фільм відображає режисерський почерк Феннелл. Його описують як прихильність до провокативних тем, а також створення ефекту «мемності» та «віральності» шляхом поєднання соціальної сатири з яскравим візуальним рядом. За словами режисерки, у цій екранізації вона прагнула відтворити свої підліткові враження від прочитання роману, не маючи на меті історичну чи текстову точність. Оригінальний сюжет у фільмі справді скорочено, а складні повторювані перипетії опущено задля фокуса на романтичній лінії Кетрін та Гіткліфа. Отож, увага Феннелл у фільмі прикута головно до теми жіночої сексуальності та «садомазохістичного» аспекту стосунків Кетрін та Гіткліфа в гіперстилізованому антуражі.
Фільм заочно піддали критиці з низки причин. Найчастіше закидають продовження стереотипної романтизації стосунків Кетрін та Гіткліфа. Не менш гостро глядачі сприйняли обрання Джейкоба Елорді на головну роль. За спостереженням оглядачки Кірстен Чуби, це продовжує традицію «вайтвошингу» образу Гіткліфа: серед усіх наявних екранізацій історії лише у версії Андреа Арнольд («Буремний перевал», 2011) його грає темношкірий актор Джеймс Говсон. Зрештою, частина фанбази роману, для якої «Буремний перевал» є улюбленою шкільною класикою, болісно сприйняла спрощення сюжету, анахронізми та «тік-токову» режисерську стилістику Феннелл.
На противагу цьому, Дуґлас Ґрінвуд з i-D зауважує: це фільм, який, у хорошому сенсі, відчувається як розважальний. На думку оглядача, він повністю занурює в себе завдяки сильному акценту на декоративних елементах та сентиментальній романтичній лінії. А Гетті Кріселл із The Guardian наголошує: популярність еротичної тематики в кіно, як і жанру роментезі в літературі, є симптомом нашого часу, позначеного загальною втомою від дейтингу та складних гендерних взаємин. Тож поновлений інтерес до цих жанрів у кіно та літературі вона пов’язує з ескапістичними фантазіями споживачів на тему романтичного кохання.
Що подивитись ще?
«Буремний перевал Емілі Бронте» (1992)
(реж. Пітер Космінський)
Одна з найвідоміших екранізацій роману із Жюльєт Бінош та Рейфом Файнзом у головних ролях. Прикметна саундтреком від Рюіті Сакамото та присутністю Емілі Бронте (Шинейд О’Коннор) як персонажки в обрамленні історії.
«Буремний перевал» (2009)
(мінісеріал ITV, реж. Кокі Гедройц)
Особливість цієї адаптації — у прагненні до наративної повноти і відповідності оригіналу, із сильним коментарем щодо соціальних та моральних дилем вікторіанського суспільства. У головних ролях — Том Гарді та Шарлотта Райлі.
«Буремний перевал» (2011)
(реж. Андреа Арнольд)
Атмосферне, повільне, чуттєве, майже фолкгорорне зображення сюжету першої половини книги, де йдеться саме про стосунки Кетрін Ерншо (Кая Скоделаріо, «Скінс») та Гіткліфа (Джеймс Говсон). Наразі єдина екранізація, де роль Гіткліфа виконує темношкірий актор.
Також сама Емілі Бронте стала героїнею фільмів:
«Емілі» (2022)
(реж. Френсіс О’Коннор)
Фільм пропонує спекулятивну біографію Емілі Бронте: авторство «Буремного перевалу» стає для неї потужною особистісною трансформацією, а глядачі мають змогу зазирнути в емоційну передісторію роману в уяві його творчині. Роль Емілі Бронте виконує Емма Маккі («Сексуальна освіта»).
«Сестри Бронте» (1979)
(реж. Андре Тешіне)
Ізоляція, хвороби та системне пригнічення без зайвої романтизації — так Тешіне зображує творчий шлях, побут та складні міжособистісні стосунки всередині родини Бронте. Емілі відрізняється від сестер і вдачею, і зовнішнім виглядом: вона надає перевагу самотнім інтроспективним прогулянкам на природі в чоловічому одязі. В ролі Емілі Бронте — Ізабель Аджані («Одержима», «Королева Марго»).
