Всі резидентки і резиденти на свято мусили принести їжу своєї країни. Стереотип, який, наче дамоклів меч, висить над кожною українкою, що вона має завжди багато й охоче готувати, особливо коли йдеться про презентацію країни за кордоном. Мусить цим мечем порубати і цибулю на борщ, і свиню на порції. Я принесла торт Roshen з українського магазину. Списую на проблему транспортування борщу в належному стані від корпусу до корпусу і відсуваю меч від себе.
«Корпус» — не те слово. Воно трохи з вайбами казенного бруталізму. Місце резиденції — замок 18-го століття. Я переймаюсь відповідністю свого торта і місцевою атмосферою, яка зобов’язує.
Інші цим не парились і принесли чипси й випивку. Прийшли в одязі, в якому ходять у своїх апартаментах і виносять сміття.
Ми швидко розбиваємось на пари-трійки для смолтоків. Я явно не володію цим мистецтвом. Мій співрозмовник, здається, теж. Розмова починається з його слів про те, що він боїться їсти мій торт. У дитинстві дивився багато фільмів про шпигунів часів Холодної війни — про отруєння, вбивства, уколи парасольками, рокових красунь, чорні плащі й дипломати з не менш чорними капелюхами федора, насунутими на очі.
Я дійсно вбралася урочисто (мені ж сказали, що свято!), хоч і без капелюха. І, напевно, виглядаю підозріло.
Замість того щоб у відповідь називати стереотипи з кінематографа свого дитинства щодо співвітчизників мого співрозмовника, я накладаю собі на тарілку другий шматок торта. За декілька хвилин ми сходимось на тому, що в одному й тому ж віці дивились «Титанік», що ми не лише ровесники, а й колеги. Німець пише свій перший роман.
Далі спілкування позбувається ознак ворожого моїй соціалізації смолтоку і стає просто розмовою.
Мені вистачає знання німецької, співрозмовнику — емоційного інтелекту зрозуміти її.
Його мама — інженерка. Вона практикує досі, в неї своє бюро в Мюнхені. Наші мами теж колеги. Понад 20 років вона працювала на заводі імені Жовтневої революції. О п’ятій ранку вставала, щоб зібрати на роботу батька, сама йшла на приміську електричку, щоб дістатися заводу. Шлях займав годину і стільки ж на зворотний шлях. З весни по осінь, як мама верталась додому, ми йшли на город.
Це був саме той город, який я описала в романі «Мій прапор запісяв котик». З хробаками і капустянками, де вигідніше користатися з дитячої праці, ніж діставати якусь нову приблуду і зношувати її.
— Що мені робити? — питала мама.
Мама мала на увазі, що зарплату на заводі їй не платять і треба якось діяти. Як саме — мусила їй порадити я. Мій мозок працював невпинно. Пограбувати банк. Придбати акції Українського дому «Селенга». Пустити у своє серце Ісуса. Останнє, правда, могло забезпечити лише духовне збагачення. Два перших теж результату не гарантували. «Легше верблюдові пройти крізь голчине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже» (Матвія 19:24, Луки 18:25) — я знаю це із брошур «Сторожева вежа».
Під впливом спиртного, принесеного іншими резидентками і резидентами, ми відтворюємо із фільму «Титанік» найвпізнаваніший кадр (той, де Джек із Роуз на палубі, а не де йому не вистачило місця). Нам смішно. Ми згадуємо, хто в дитинстві які штани носив і яку жуйку жував. Німець нарешті бере шматок торта і навіть їсть.
Жуйки, кажу, треба було видобувати в дикій природі. Жували смолу із фруктових дерев, а як діставалась справжня, то, попираючи засади гігієни, ця жуйка, як фольклор, передавалася із вуст до вуст. Співрозмовник сміється — я видаюсь йому дуже дотепною (а я не жартую анітрішечки, ви ж розумієте). В жуйку ще цукор загортали, як у вареник начинку, або акуратно клали в обгортку, щоб дожувати завтра.
До нас підходить резидент із Варшави, він музикант. Підтверджує мої слова німцю, який не розуміє, чому моя мама — висококваліфікована спеціалістка-інженерка — не могла просто купити жуйку за гроші: «Так, так, все правильно. В мене є друг, здається, зі Львова. Так страшно і бідно він жив у своєму Львові в дев’яності, що родина мусила емігрувати. Здається, він зараз у Берліні».
Doch, кажу я, а думаю, звичайно: «Ек-ек-ек».
Тут вже йдеться про імідж країни, на яку всі хочуть повісити всі злидні світу. Не врятує і торт Roshen. Тим більше, що з розмов із львів’янами я зробила висновок, що їх дитинство суттєво відрізнялось від нашого, східного. Приблизно, як відрізняється дитинство ксьонжат Чарторийських від дитинства Олівера Твіста. Я втрачаю як інтерес до розмови, так і здатність розрізняти слова іноземних мов, — як герой казки, припустимо, братів Грімм, втрачає суперсилу розуміти спів пташок.
Мені стає некомфортно, як некомфортно немовлятам в одязі із внутрішніми швами. Кажу: «Еншульдіген», і збираюсь йти. Є речі, які лише ми самі можемо говорити про себе. Чую, що німець питає, чи в них у Польщі не було так само? Але відповіді вже не чую. Зауважую, що висловлювання, як шви на одягу, — є внутрішні та зовнішні. Йду до корпусу, який на сьогодні для мене втрачає свої риси замку. Корпус собі й корпус. Навіть плетуся, бо на підборах. І торт забрала. Щоб ворогам не дістався.
«Убогість завжди цікавіша і різноманітніша» (с)
Пише мій ровесник Артем Чех у тексті для журналу «Локальна історія» з темою номера «Дев’яності». Бідність — незамінна школа для письменника. Бідність робить людину уважною — Артем посилається на автора, який своєю чергою цю фразу приписував Гемінгвеєві. Гемінгвей, як і інший топкриейтор контенту Вінстон Черчилль, винесе на собі будь-яку кількість цитат.
Обов’язково треба сказати ці слова моєму німецькому колезі. Щоб заздрив.
Сам вже Артем називає досвід бідного зростання в 90-ті — «убозтво».
Однак бачити чи читати про це не так вже напевне і приємно, якщо виникають дописи про «скільки можна вже про 90-ті?», а де бідність вже закріпилась як незмінний елемент сетингу (а що, я б прочитала роман про чиєсь багате дитинство в 90-ті й — бажано — з описом джерел цих багатств або нонфікшн із мотиваційної літератури «10 кроків, щоб народитися не в такій родині, а в багатій»). Old money по-українськи — це не про Ralph Lauren і білі підошви лоферів на палубі такої ж білої яхти, а про минуле із присмаком партійності чи криміналу, або й того, й іншого.
Дія роману Артема Чеха «Хто ти?», як і роману іншої моєї ровесниці Каріни Савариної «За маму, за тата», відбуваються в ті самі 90-ті. Територіально — за декілька сот кілометрів від місця мого дитинства в Луганській області. Якщо я бачу різницю, то це різниця у відтінках цього убозтва і різноманітних його проявах, але ж ніяк не контраст. Я бачу спільний поколіннєвий досвід там, де інші намагаються окреслити досвід убозтва регіоном.
За убозтвом 90-х — десятиліття попередніх убозтв, проте якого ми не пам’ятаємо і не можемо пам’ятати. Однак досвідне із приємних. Навіть якщо твої джинси на виріст і розкіш для твого ровесника з 20-х років 20-го століття. Щоб витримати, треба досвід убозтва відокремити й почепити на когось іншого. Навіть — Іншого. Обмежити його часом і простором. Герої Дікенса чи Стейнбека не викликають бажання йти до клавіатури й писати: «А в нас було все по-іншому», щоб переконати всіх і себе.
«Грона гніву» і «Девіда Копперфілда» ніхто чорнухою назвати не наважиться.
«Якщо впіймати жабу і подихати на неї, горло перестане боліти», — казали в моєму дитинстві замість того, щоб піти до лікаря самому чи відвести дитину. І не було гарантії, що тобі це в поліклініці не порадить лікар. Вважалось, що хвороба перейде на жабу, і ні механізм дії, ні доля тварини нікого не цікавила.
Навіть якщо і не було, то як наявність велосипеда у когось полегшує те, що в іншого цього велосипеда в дитинстві не було? Невміння в #check_privillege теж не свідчить про зростання в благополучному середовищі. Не всі люди стартують з однакового старту.
Мій колега німець приходить до мене порозмовляти — як я вижила без жуйок і штанів. На повному серйозі. Дуже емпатично. Але і з етнографічною цікавістю. Напевне, цей організм розвинеться в хорошого письменника (якщо допише, звичайно).
«Стала працювати на розвідку», — стою біля відкритих дверей, не впускаючи і не проганяючи його. «Наступним разом і капелюх надягну», — думаю. Їм торт. Настала його черга незручності.
Дитинство взагалі не дуже зручний час. Щасливим він може видаватися дорослим, які знають, що далі чекає ще гірше. В дитинстві в зоні твого контролю дуже обмежені речі. Іноді — які там бути не мають і контрою не підлягають. Як-то настрій батьків та їхні емоції. Не всім із дитинства вдається вибратися. Дитячій уяві видається логічним, що існують пігулки для швидкого збагачення, схуднення чи вивчення мови. Хоч чарівної для швидкого збагачення нема, гіпотетично це може статися, поки жива. А пігулки, щоб скасувати незаможне дитинство, немає точно.
Ледь не кожне покоління претендує на статус «втраченого». Як називали себе люди до 21 вересня 1925 року, коли Гемінгвей завершив в Парижі роман із робочою назвою «Фієста» і написав під заголовком ці слова Гертруди Стайн? Щось підказує, що покоління втрачались і до цього.
Якщо кожне втрачене, то яке тоді — ні?
«Три великі українські романи про кріпацтво?» — дивлюсь я подкаст на каналі «Ґрунт» з Іриною Старовойт, Софією Челяк і Данилом Гайдамахою. Питання залишається без відповіді. «Розкажи ще про білих рабів», — каже герой іншого роману Артема Чеха.
Щоб написати роман, його треба писати. Або ми пишемо самі про себе, даючи раду з усіма демонами, або приходять і пишуть про нас, проєктуючи цих демонів на нас же.
Досвід 90-х — ледь не перший, який є можливість описати й тобі за це нічого не буде. Що ви нам зробите за це? Бо літери D&G на лакованих рюкзаках, про які мріяли я і мої ровесниці, хоч і стосунку до справжнього Dolce&Gabbana не мали, проте виявилися не найстрашнішими літерами на історичній прямій між НКВС, ЧСЗБ (член сім’ї зрадника батьківщини) і ВПО.
Щодо бідності як до школи письменництва.
Я б хотіла закінчити іншу. Туфлі Manolo Blahnik, переконана, не зробили б мене гіршою людиною. Хоч вони мені й не подобаються. Авторкою — не знаю. Туфлі Gino Rossi роблять мене дратівливою: бо тиснуть. В них до раю точно не потрапиш.
Ми розмовляємо про це з іншою моєю колегою Мартою. Вона моя ровесниця з Польщі.
— Коли мама варила нам по яйцю, ми розуміли, що сьогодні — свято. Мама варила яйця лише на свята.
Ми варимо з нею яйця і ділимо їх на двох, як ділимо досвід.
