З нагоди 38-ї церемонії вручення Європейської кінопремії у січні та на знак визнання унікального внеску у світ кіно італійська режисерка Аліче Рорвахер отримала нагороду European Achievement in World Cinema Award (Європейська премія за досягнення у світовому кінематографі) за її незвичний та наснажливий творчий доробок.
«Народжена в Тоскані, Аліче Рорвахер закінчила факультет літератури та філософії в Турині, а також школу документального кіно в Лісабоні (Португалія). Завдяки уважному погляду на реальність підліткового життя та великій любові до сільського світу вона створює для кожного свого фільму унікальний всесвіт. Супроводжуючи персонажів на їхньому шляху з великою чутливістю, вона залишає простір для всіх дивакуватих, неочікуваних і поетичних дрібних деталей. Саме тому Аліче Рорвахер є одним із найвиразніших голосів сучасного світового кіно», — йдеться в офіційній заяві Європейської академії.
Українському глядачу Аліче відома як режисерка фільмів «Химера» та «Щасливий Ладзаро». Кінокритикиня Наталія Серебрякова побувала на церемонії нагородження Європейської академії 17 січня в Берліні та взяла ексклюзивне інтерв’ю у Рорвахер спеціально для DIVOCHE.MEDIA.
Що означає для вас цей приз? Чи не здається вам, що, можливо, ще зарано?
Звісно, приз Європейської академії став для мене великою несподіванкою і зробив мене дуже, дуже щасливою. І я думаю, що найкращим є те, що це справді підштовхує мене рухатися далі, створювати більше робіт, експериментувати. У певному сенсі це звільняє, бо я вже отримала цю нагороду. Тож я можу глибше занурюватися у всі сфери, які мене цікавлять. І так, це велика радість, велике задоволення і велика честь.
Я читала, що ви хочете зняти німий італійський фільм… Це певним чином спосіб продовжувати відкривати нові можливості кіно. Що ви можете розповісти про цей проєкт?
Проєкт, про який ви згадали, народився, з одного боку, з бажання, а з іншого — з необхідності поставити під сумнів, чи є німе кіно, тобто кіно до появи звуку, просто минулим звукового кіно, чи воно є повністю окремою і самодостатньою формою вираження. І коли я думаю про молодь сьогодні, про їхній зв’язок із зображеннями та музикою, я насправді вважаю, що фільм без діалогів, побудований винятково на образах і музиці, є надзвичайно сучасним. Тож це і є предметом мого дослідження.
Коли я дивлюся ваші фільми, вони багато говорять про минуле. Про реалізм і мораль у суспільстві. Чому ви обрали це як тему?
Коли ви кажете «мораль», ви маєте на увазі етику?
Так, етику.
Знаєте, я не думаю, що теми обирають раціонально. Я вважаю, що тема народжується з необхідності, з того, що постає перед вами і з чим ви змушені мати справу. Я не думаю, що фільми сходять із небес. Мені здається, що вони народжуються знизу, з підґрунтя. І, відповідно, на моїй маленькій ділянці землі, у моєму саду, виросли саме такі рослини.
І звісно, я вважаю, що етика надзвичайно важлива для кіно, адже кіно — це не просто переказ історії, а насамперед питання того, як ми дивимося на історію. І якщо ми дивимося на теперішнє…
Я не думаю, що йдеться лише про розповідь про теперішнє або його фіксацію. Йдеться про пошук такого погляду на теперішнє, який дозволяє уявити майбутнє. Менш передбачуване майбутнє, ніж те, яке постає перед нами зараз.
Чи залишається кінорежисура переважно чоловічою професією? І чи відчували ви колись тиск із боку чоловіків у цій галузі?
Знаєте, мені здається цікавим і водночас дивним, що жінок постійно запитують, як вони почуваються у цьому дуже чоловічому світі кіно. Я думаю, що настав час почати ставити ці питання чоловікам. Це трохи схоже на те, як запитувати тих, хто пережив війну: як ви почуваєтеся після того, як пережили війну, замість того, щоб питати тих, хто її розв’язав і вирішив воювати.
У продовження попереднього питання: в італійському кіно історично домінували чоловіки — такі гіганти, як Фелліні та Пазоліні, ціла канонічна традиція. Ви своєю творчістю прагнете продовжувати цю традицію чи радше відійти від неї?
Звісно, це складно, бо імена, які ви назвали, — це імена гігантів, великих поетів, великих кінематографістів. І для мене не має значення, були вони чоловіками, жінками чи позаземними істотами. Вони були настільки великими митцями, що я щаслива, що вони існували і що вони формували італійське кіно.
Загалом я вважаю, що існують видатні режисери-чоловіки і видатні режисерки-жінки. Але я також думаю, що якщо ми продовжуємо обмежувати жіночий погляд, постійно визначаючи його саме як «жіночий», ми всі щось втрачаємо — і чоловіки, і жінки. Ми втрачаємо велику можливість. Або ж інший варіант — почати говорити про «чоловіче» кіно.
Ви є великою шанувальницею Росселліні, і вам вдалося запросити його (та Інгрід Бергман) доньку Ізабеллу до фільму «Химера». Якими були ваші відчуття? Чи можете розповісти про це?
Ізабелла — це складне питання, бо насправді я дуже хочу провести з нею роки свого життя. Тож робота над фільмом з Ізабеллою була радше захопливим приводом, щоб, можливо, розпочати цей шлях.
Ізабелла — не лише велика акторка, а й неймовірна людина. Вона дає нам надзвичайний приклад того, як можна існувати у цьому світі: не бути задушеним власною історією, власним минулим, але водночас жити в ньому і продовжувати його. Адже Ізабелла є донькою двох найвидатніших постатей світового кіно і водночас залишається повністю собою.
І тому я можу використати лише одне слово, яке спадає мені на думку, — Dante, cotanta grandezza (Данте, така велич, — прим.ред.). Як працювати з такою величчю? Це складно, бо я також є її великою прихильницею. І, як вже сказала, я хотіла б прожити з нею роки, жити разом, їздити у відпустки. Сподіваюся, що ми зможемо розділити цей досвід. Це великий привілей.
Походячи з країни, яка має настільки значний і водночас дуже суперечливий зв’язок зі своїм минулим — адже його або повністю звеличують, або повністю знищують, — я вважаю, що Ізабелла дає надзвичайно важливий приклад того, як жити у цьому світі, як дивитися в обличчя минулому, як нести його з собою і водночас працювати з руїнами та руйнуванням власної історії.
Нещодавно на круглому столі режисерів The Hollywood Reporter Йоргос Лантімос згадав вашу роботу, назвавши вас однією з найвидатніших режисерок сучасності. Як ви почуваєтеся, коли чуєте такі слова від такого режисера? І зважаючи на те, що ваш короткометражний фільм «Учениці» був номінований на «Оскар» у 2023 році, чи приваблює вас Голлівуд або подібна індустрія?
Звісно, я є великою прихильницею творчості і Йоргоса, і всієї його команди. Це абсолютно різні корпуси робіт, які дуже відрізняються між собою, але водночас обидва сповнені життя. Тому мене надзвичайно зворушує вже сам факт, що вони взагалі дивилися мої фільми. Але ці зв’язки нагадують мені про те, що в межах нашого величезного біорізноманіття існує спільний напрям, який значною мірою полягає у збереженні нашого власного різноманіття і життя, яке існує в кожному з цих поглядів.
Я не зовсім знаю, що сказати про Голлівуд. Тож, думаю, відповіддю будуть не мої слова, а мій доробок, фільми, які я знімаю. Саме вони дадуть відповідь на це запитання. Існує кліше, ніби щойно режисера починають помічати, його одразу ж забирають до Голлівуду, і система нібито ламає, пожирає індивіда та перетворює його на частину системи. Я так не вважаю. Навпаки, мені здається, що у співпраці з настільки відмінною системою може бути велике багатство. І, як на мене, голлівудська система нині починає ставити собі нові запитання.
Ваші фільми мають особливу теплоту і доброту. Вони схожі на казки і сповнені надії. Що для вас означає надія в нашому божевільному світі, коли ми маємо російсько-українську війну, конфлікт у Газі, протести в Ірані та інші події?
Так, я думаю, важливо, аби надія не перетворювалася на ваду, на дефект, на сховище. Бо світ не зміниться завдяки надії та не стане кращим лише через сподівання на ліпший світ, а радше через боротьбу за нього. І я вважаю, що мої фільми є сповненими надії не стільки в історіях, які вони розповідають, скільки у своїй формі, у художньому вигляді та у способі, в який вони зроблені. Це тому, що я глибоко переконана: моя аудиторія краща за мене. Під «краща» я маю на увазі, що вона здатна уявити краще майбутнє.
Артур у «Химері» помирає під землею. Родина з «Чудес» мусить змінити дім. Ладзаро вбивають натовпом. Але коли дивлюся на форму, на те, як я знімала ці фільми, мені здається очевидним, що вони пронизані надією. І це та надія, яку, я вірю, ми всі поділяємо: що у нас може бути менш передбачуване майбутнє. І, до речі, всі ці маніяки війни вже дуже старі, тож я сподіваюся побачити світ після них.
Чому для вас такий важливий і цікавий підлітковий світ?
Я думаю, тому що підлітки ще перебувають у процесі трансформації та мають цю здатність — ще ставати, ще змінюватися, а це, на мою думку, є вирішальним, якщо ми хочемо уявити інше майбутнє.
Тож я вважаю, що з підлітками — і я маю на увазі також «підліткових дорослих», людей, які за віком і зовнішністю вже дорослі, але все ще поділяють із підлітками можливість внутрішньої трансформації, — пов’язане велике багатство. Я думаю, що підлітки — це як іноземці всередині нашої родини. Іноземці, які перетворюють наш погляд на чужий, бо вони всередині, але дивляться на нас ззовні.
Чи давали ви коли-небудь якісь режисерські поради своїй сестрі, акторці Альбі Рорвахер («Дні та хмари», «Тато Джованни») під час роботи або загалом?
Звісно, ми весь час працюємо разом. І я обожнюю працювати зі своєю сестрою Альбою. Її присутність для мене абсолютно вирішальна у моїй роботі не лише як великої акторки, якою вона є, але і як людини, яка завжди мене спрямовує, як старшої сестри, яка постійно спонукає мене віддавати все найкраще. Вона завжди мене підтримує і нагадує бути уважною та чутливою до всього, що відбувається навколо.
Над яким кінопроєктом ви працюєте зараз?
Я працюю над кількома проєктами. Перший фільм, зйомки якого я маю розпочати, — це той проєкт, про який ми згадували раніше. Це буде німий фільм, але насправді — фільм, який ставить під сумнів саму ідею німого кіно. Так, німий фільм, який ставить під питання спадщину європейського німого кіно, а також те, чи є німе кіно просто попередником… Чи, можливо, це зовсім інше — або не зовсім інше, але окрема форма вираження сама собою. І звісно, я цього не знаю. Мені дуже цікаво це дослідити.
Ви раніше згадували про брак фінансування в Італії, в багатьох країнах Європи відбувається те саме. Цього року в Італії, наприклад, посилили контроль за державним фінансуванням кіноіндустрії. Чи не думаєте ви, що це може бути пов’язано з тим, про що ви згадували раніше? З тим, що кіно здатне уявляти майбутнє, проєктувати щось — способи змінити майбутнє або подивитися на нього інакше?
Я думаю, що існує багато причин для такого урядового рішення. Звісно, у минулому були допущені помилки, але це величезне поле діяльності. Це трохи схоже на будівництво загалом. І фактично те, що робиться, — зводиться все докупи. В італійській мові є чудовий вислів: ти збираєш усю траву разом і робиш із неї один великий сніп. Тобто, щоб убити одну людину, вбивають тисячу. Це, безумовно, дуже насильницька, мілітаристська ідея війни, дуже в дусі того, що відбувається сьогодні. Безперечно, за цим стоїть багато різних причин, але я вважаю це серйозною помилкою, з якою потрібно боротися, бо це справді перекриває доступ до величезного світу можливостей. І не лише у сенсі продуктів, якщо хочете, але й у сенсі праці чималої кількості людей. Фактично, замість того щоб поставити питання: яка функція кіно і яка функція кіно, що фінансується державним коштом, — вони просто це зупиняють.
Коли я починала як режисерка й отримала своє перше державне фінансування, з одного боку, це викликало в мені неймовірну гордість. Але з іншого боку, це, звісно, дало мені відчуття величезної відповідальності. Це також пов’язано з тим середовищем, з якого я походжу: у моїй родині дідусь і бабуся були вчителями у системі державної освіти. Тож я завжди сприймала свою роботу як таку, що має певну соціальну користь. І звісно, це визначає характер фільму. Бо якби я знімала фільм, повністю профінансований приватно, це був би, безумовно, інший фільм. Тому я вважаю, що існування фільмів, створених державним коштом, є надзвичайним. А просто зупиняти все це через ігри влади — неймовірно пригнічує.
