Кар’єрний шлях часто починається з пошуку наставника — людини, яка навчить та підтримає. Особливо, коли тобі 20, ти у чужому місті й прагнеш реалізації. Але іноді під маскою менторства ховається система маніпуляцій, яку постраждалі можуть роками плутати з «особливим ставленням» чи навіть коханням.
Героїня цієї історії Настя пройшла шлях від захопленої студентки школи цифрової графіки до людини, яка наважилася розказати свою історію та підтримати багатьох дівчат, які мали схожий досвід.
Щоб розібратися, як розпізнати маніпуляції та як говорити про пережите безпечно, DIVOCHE.MEDIA запросило до діалогу експерток: клінічну психологиню, співзасновницю фонду «Сильні» Надію Волченську та юристку, координаторку лінії правничої допомоги «ЮрФем: підтримка» Юлію Нікітіну.
Історія Насті. Початок
2018 рік. На момент нашого знайомства мені було 20, і я щойно переїхала з окупованого міста. Майже одразу записалася на навчання до приватної школи цифрової графіки, яка пропонує низку курсів для підготовки до розробки компʼютерних ігор, обравши її за відгуками в інтернеті. Також на сайті школи було зазначено, що «після закінчення курсів ми допомагаємо оформити портфоліо, успішно пройти тестове завдання і, звісно, — потрапити у продакшн!», — звичайно, це було додатковою перевагою.
На початку навчання я написала В. П. запитання про курс, і у відповідь отримала пропозицію приїхати трохи раніше заняття, щоб обговорити деталі.
Коли прийшла в призначений час і зайшла до нього в кабінет, він одразу закрив двері на ключ і вимкнув світло. Я відчула напругу й запитала, навіщо це, на що він відповів: «Мені так комфортніше». Розмова, яка мала тривати п’ять хвилин і стосуватися навчання, швидко набула неформального характеру: В. П. запитував мене про цілі, сім’ю, особисте життя. Під час цього він підвівся з крісла, почав ходити навколо мене й торкатися. Так між нами й стався перший інтимний контакт.
Я не вміла говорити «ні». До того моменту в мене практично не було досвіду спілкування з чоловіками, і я не розуміла, як реагувати. Відтоді зустрічі стали регулярними — весь час, поки я навчалася в школі. Мені навіть здавалося, що я знайшла підтримку, що я йому подобаюся; раділа, коли отримувала від нього позитивні коментарі щодо моїх нових робіт для портфоліо, які він до того ж опублікував на своєму сайті.
Йшов час, я вже майже рік працювала в тій самій компанії, що і В. П. — влаштувалась художницею, він працював тімлідером. Спочатку я була частиною команди, незалежної від нього. Згодом він запропонував мені перейти до його команди, на що я погодилась, а вслід за цим В. П. також спитав, чи було б мені цікаво раз на тиждень проводити онлайн-заняття в його школі, де нещодавно навчалась я.
На той час він був справжнім ментором та другом у моїх очах. Та згодом я почала відчувати себе використаною, кожна зустріч — тільки з однією метою. Я вже чітко усвідомлювала власну залежність від нього, але все одно боялася щось змінювати. Врешті, зібравшись із силами, вирішила припинити цей зв’язок. Під час однієї із зустрічей відмовила йому в інтимі та сказала, що в мене з’явився хлопець. Але запрошення не припинилися — він продовжував кликати мене до школи навіть у робочий час. На мої повідомлення «я з хлопцем» або «я більше не прийду» він реагував гнівними емодзі, намагався зробити мене винною за мої власні «ні».
Невдовзі мені призначили обовʼязкову щорічну зустріч із менеджером та тімлідом — В. П. у моєму випадку. Напередодні він написав мені: «Будуть обговорювати твоє звільнення». Для мене це прозвучало як вирок — я панікувала й чекала найгіршого. На самій зустрічі тему звільнення навіть не порушили. А після неї він «пояснив»: «Треба було тебе розворушити». Це був цілеспрямований психологічний удар, спрямований на те, щоб зламати мою впевненість і тримати під контролем. І навіть тоді я все ще шукала вину в собі.
Історія Насті. Переломний момент
Згодом я припинила будь-яке спілкування з ним і пішла з його команди. Причиною стали постійні образи та звинувачення у війні «донецьких» під час онлайн-мітів із командою (про це я повідомила керівництву), а також один випадок, який остаточно відкрив мені очі.
Одного дня, коли вдома не було інтернету, я прийшла провести онлайн-урок у школі. Спитавши про ключ від кабінету в охоронця, почула, що В.П. вже прийшов і всередині відчинено. Я спустилася на нижній поверх, де тоді була школа, але все було зачинено, без світла. Я повернулася до охоронця, попросила перевірити ключі ще раз, але отримала ту саму відповідь.
Повернувшись униз, вирішила зачекати і раптом побачила, як В.П. виходить з одного з кабінетів разом зі студенткою. Я сама мала аналогічний досвід у цьому ж кабінеті й добре пам’ятаю, як усе виглядало після.
Це стало переломним моментом: я зрозуміла, що він системно використовував школу саме для таких цілей.
Місяць потому він зателефонував мені та запитав, чи планую продовжувати працювати в його школі. Почувши моє тверде «ні», В. П. вдався до образ, стверджував, що «це він мене зробив», а я «невдячна і жодного разу не подякувала». Він також додав, що я «дуже його засмутила тим, що знайшла собі хлопця». Після кількох хвилин таких образ я завершила дзвінок і заблокувала його всюди.
Через рік після цього випадку я звільнилась із компанії.
Історія Насті. Збір доказів
Згодом я почала спілкуватися з іншими дівчатами, які навчалися або працювали в цьому закладі. Майже кожна з них розповідала про маніпуляції, недоречні пропозиції чи домагання з його боку. Стало очевидно: якщо подібний досвід мали навіть мої подруги з курсу та деякі колеги, то кількість постраждалих могла бути значно більшою.
Я почала шукати знайомих студенток у соцмережах — ділилася своєю історією та запитувала, чи стикалися вони з подібним. Також писала колишнім викладачкам школи. Їхні відповіді лише зміцнили мене в думці, що цю історію потрібно робити публічною.
Втім, тоді у нас не було достатньо доказів, окрім усних свідчень, події відбулися сім років тому, і переписки з В.П. майже не збереглися. Я зверталася до журналістів, але всі відповідали, що для публікації необхідно мати більше матеріалів.
Тоді вирішила опублікувати свою історію самостійно. Щоб зробити це максимально безпечно для себе та інших жінок, я звернулася по безплатну юридичну консультацію до організації «ЮрФем», яка допомагає жінкам у таких випадках. Юристки відповідали на всі мої запитання у письмовому вигляді. Також вони перевіряли мою першу публікацію на відсутність будь-чого, що могло б спровокувати позов на «наклеп», бо на той час в мене були лише свідчення моїх подруг, з якими ми навчались у школі цифрової графіки сім років тому.
Так з’явився мій перший дуже стислий і юридично «безпечний» варіант історії, який я опублікувала на форумах геймдев-спільноти. Його головною метою було знайти більше свідків і зібрати докази. У результаті я отримала свідчення близько пʼятнадцяти жінок, а близько десяти з них надали скріншоти листування з В.П..
Коли я почала збирати їхні історії, стало очевидно, що дії В.П. були не випадковістю — це була роками відпрацьована схема. Майже кожна дівчина, яка мала з ним справу, описувала однакові сценарії.
Спершу — грумінг. Він обирав дівчат у вразливому становищі: тих, хто перебував у складних життєвих обставинах, шукав роботу, підтримку або залежав від його професійного авторитету. Як правило, ці дівчата були на 10–20 років молодші за нього. Він запрошував їх на «індивідуальні зустрічі» для «обговорення робочих питань», але це був лише привід.
Усі дівчата описували однакові деталі: зачинені на ключ двері, вимкнене світло, штучно створена напружена і контрольована атмосфера. Постійне нагадування про те, що «в нього звʼязки», «він дав можливість», «він допоміг», «ти мені зобов’язана». Ці маніпуляції звучали у різних формах.
Найстрашніше те, що все виглядало системно. Декілька свідчень дослівно збігалися: спочатку він постає як «турботливий ментор», потім запрошує «обговорити робочі питання», а далі починаються інтимні пропозиції, тиск і маніпуляції.
Що таке грумінг та як його розпізнати? Пояснює психотерапевтка
«У дорослому контексті грумінг — це навмисний, поетапний процес встановлення довіри та залежності, через який кривдник отримує доступ до людини й поступово готує ґрунт для порушення її кордонів», — розповідає клінічна психологиня, травматерапевтка, психотерапевтка, президентка та співзасновниця фонду «Сильні» Надія Волченська.
Те, що описує героїня, — зачинені двері, розмиття кордонів між навчанням та особистим, створення відчуття винятковості — не є випадковістю.
Зазвичай грумінг починається з вибору людини, яка має менше влади, психологічні чи соціальні труднощі або просто перебуває у стані емоційної нестабільності.
Далі кривдник переходить до створення атмосфери турботи, підтримки та виняткової уваги. Він позиціює себе як ментора, «особливу людину», яка начебто бачить потенціал, допомагає, рятує, інвестує час і ресурси.
Поступово професійне змішується з особистим, межі взаємодії розмиваються. Контакт стає надмірно емоційним, інтимізованим. З’являється контроль через «добру» увагу, обіцянки, очікування або емоційний тиск.
Часто кривдник ізолює людину, переконує, що тільки він її розуміє, знецінює інших, формує почуття провини, боргу або вдячності. Це поступово змінює сприйняття реальності та власних кордонів.
У певний момент насильство чи домагання вже сприймаються людиною як «логічне продовження» цих стосунків, бо довіра та залежність були сформовані заздалегідь.
«Перші кроки таких стосунків зазвичай проявляються у “специфічній” турботі чи надмірній увазі, яка не відповідає початку знайомства або виходить за межі формату ваших стосунків, наприклад, робочих чи колегіальних. Це можуть бути запрошення зустрічатися у місцях чи форматах, які не мають жодної логіки в межах професійної взаємодії: поза робочим середовищем, у приватних просторах, пізно ввечері чи у вихідні без реальної потреби, — продовжує Надія Волченська. — Тривожною ознакою є також коментарі про ваше особисте життя або зовнішність, які не мають стосунку до контексту, а також будь-які спроби створити атмосферу емоційної близькості чи інтимності там, де цього форматом взаємодії не передбачено».
За словами психотерапевтки, ще один характерний маркер — коли з’являються подарунки або жести «особливої уваги». Людина ніби робить щось приємне чи «турботливе» і цим створює відчуття неназваного боргу. З’являється внутрішній тиск: незручно відмовити, нібито потрібно відповідати взаємністю, «не підводити» або не засмучувати того, хто вже інвестував у вас час, ресурси чи емоції.
Варто насторожитися, якщо на спробу встановити межі людина реагує маніпулятивно: ображається, злиться, натякає на можливі професійні наслідки або вдає, що її «несправедливо не оцінили.
«Кривдник, як правило, з’являється саме там, де людина найбільш вразлива. У тих етапах життя, коли опори мало: переїзд, початок кар’єри, нове місто, фінансові труднощі, дуже обмежене соціальне середовище. Коли поруч немає людей, на яких можна спертися, будь-яка увага або підтримка здається рятівною», — додає Надія.
У такому стані «турбота» кривдника виглядає як єдине доступне джерело безпеки, і саме це створює простір для маніпуляцій і подальшого контролю.
Які типові тактики використовують кривдники в освітніх середовищах, на роботі чи в професійних спільнотах?
- Створення «особливих» стосунків
Коли увага необґрунтовано концентрується на одній людині: пропонують можливості, роблять винятки, підкреслюють «особливий інтерес». - Змішування ролей
Поступово робочі розмови переходять в особисті, і межа між професійним та приватним розмивається. - Контроль через ресурси
Оцінки, рекомендації, видимість у спільноті чи доступ до проєктів подаються як подарунок, який потрібно «відплатити». - Ізоляція
Натяки, що інші «не розуміють» або «налаштовані проти», через що людина віддаляється від свого оточення. - Маніпуляція почуттями
Апеляції до провини чи вдячності: «Я стільки для тебе роблю», «Без мене ти не зможеш». - Повільне порушення кордонів
Від «невинних» компліментів і жартів до приватних зустрічей і спроб інтимізувати контакт. - Покарання за межі
Холодність, різкість, образа чи натяки на наслідки, коли людина намагається відмовити або дистанціюватися.Ці тактики мають єдину мету — поступово створити залежність і зменшити опір, щоб порушення кордонів сприймалися не як насильство, а як «логічний наслідок».
Ці тактики мають єдину мету — поступово створити залежність і зменшити опір, щоб порушення кордонів сприймалися не як насильство, а як «логічний наслідок».
«У здорових менторських стосунках кордони залишаються чіткими, а взаємодія відбувається прозоро і з повагою. Ментор не порушує особистий простір, не створює інтимних ситуацій, не коментує зовнішність і не переводить розмови на особисте. Людина поруч із таким ментором почувається впевнено, не має відчуття залежності від ментора. Якщо ж у стосунках присутні тиск, маніпуляції, страх втратити можливість або спроби змішати професійне з емоційним, то мова йде не про менторство, а про формування залежності», — пояснює Надія, як розрізнити нормальну менторську підтримку від маніпуляцій.
Грумінг створює ілюзію взаємності, тому людині важко побачити, коли було перейдено межу. Кривдник часто переконує, що вона «сама погодилась», що він «просто хоче як краще» або й взагалі, що постраждала «сама ініціювала». У такі моменти виникають плутанина, бажання раціоналізувати ситуацію, щоб зменшити внутрішній конфлікт і те відчуття провини, яке закладає кривдник. Додатково впливають страх через залежність від кривдника, сором за власну реакцію, невпевненість у собі та відсутність підтримки. Усвідомлення зазвичай приходить, коли з’являється дистанція або коли людина чує подібні історії від інших.
Які типові психологічні реакції виникають після грумінгу:
- заморожування, коли в момент подій людина не може діяти або говорити;
- дисоціація, коли пережите здається «ніби не зі мною»;
- плутанина та труднощі з оцінкою того, що насправді сталося;
- тривога, провина та сором;
- ідеалізація кривдника як спосіб впоратися із суперечливими почуттями.
«Це природні реакції на неприродну ситуацію. Вони не означають слабкість, а відображають те, як психіка захищає людину під час травматичних подій», — додає психотерапевтка.
Історія Насті. «Носити це в собі роками маленькою брудною таємницею було нестерпно»
На другий день після публікації історії компанія, де він досі працював, залишила коментар під постом у моєму Instagram, повідомляючи, що В. П. звільнено. Також на сайті школи В. П. змінив підпис під своєю фотографією: видалив підпис, що він є викладачем одного з курсів та посаду в компанії, з інформації залишив те, що він засновник школи.
Школа цифрової графіки і далі працює, приймає нових студентів, збирає високі рейтинги й отримує позитивні онлайн-відгуки. В. П. досі викладає той самий курс, хоча на сайті це не вказано. Тим, хто лише починає шлях у геймдеві, ця школа видається безпечною, професійною та авторитетною. Люди навіть не здогадуються, що за презентацією «успішної школи» приховується багаторічна практика маніпуляцій, домагань і зловживань владою.
Попри мою історію та свідчення інших жінок, у Google продовжують з’являтися нові «схвальні відгуки». Я особисто знайома з кількома авторами таких коментарів — це мої колишні колеги, які навчалися в школі вісім-десять років тому. Це схоже на свідому спробу врятувати репутацію. В. П. просить знайомих та колишніх студентів залишати позитивні відгуки, щоб замаскувати реальний стан речей.
Насправді рішення говорити про ситуацію до мене приходило поступово, ще декілька років тому я б не наважилась розповісти жодній людині, тому що було соромно, бо була впевнена, що «клюнути» на таке може тільки зовсім нерозумна, несвідома дівчина.
Я вчилась не нагадувати собі про цей період часу; своїй психологині на перших сесіях розповідала, що в моєму житті є прірва у три роки, про яку не хочу згадувати. До того ж я покинула галузь розробки компʼютерних ігор. Думаю, саме тому мені не страшно розповідати, бо більше не боюсь, що хтось мені помститься «перекривши дорогу». Бо саме з цієї причини багато жінок досі відкрито не свідчать. Чи зробила б я те саме, якби досі залишилась в геймдеві, — мені хочеться вірити, що так. Але розумію, що, перебуваючи в епіцентрі подій, особливо у важкому соціальному та фінансовому становищі, може бути дуже важко зробити цей крок.
Чи хотіла розв’язувати питання у правовому полі? Я почала думати про це після своєї публікації, коли на мою історію відгукнулись інші жінки, бо до цього було недостатньо доказів. Наразі мені складно повноцінно реалізувати цю справу через навчання в іншій країні, але я не виключаю цієї можливості.
Я почала розуміти, що сталось, коли вилізла із клоаки під назвою «щоб вижити, треба важко працювати», хоча так і є. Це не означає, що «тоді мені було так вигідно, а зараз я усього досягла, тож можна звести рахунки», як деякі писали в коментарях. Ні. Я переписую своє життя, вступила до університету вивчати філософію та живу на стипендію, тож говорити про якусь вигоду тоді чи зараз немає сенсу.
Як сказала одна з моїх подруг, «носити це в собі роками маленькою брудною таємницею було нестерпно». Та відчуття колективної відповідальності перед іншими жінками — додаткова вага.
Мені б хотілось, щоб мій голос став іще одним нагадуванням для інших, що не треба боятись чи соромитись розповідати про своє особисте життя, в якому вас принижують. Я бачу, що в останні роки розголос подібних історій набирає позитивну динаміку, тож кращого моменту, ніж зараз, не треба чекати. Щодо питання саме моєї публічності — в мене не було думок щодо цього, бо не в цьому мета. Я буду відкрита допомогти вже зібраною мною інформацією всім, хто цього потребує, зможу підказати, як та в якому порядку діяти. В мене це забрало багато сил та часу, і я знаю, що є люди, які не розповідають свої історії через психологічну напругу. Тож я залишаюсь доступною для того, щоб підтримати та скоротити цей шлях, який потребує багато ресурсів.
Що відбувається з самооцінкою жінки після тривалих маніпуляцій чи психологічного тиску? Пояснює психотерапевтка
Постраждалим складно не лише розірвати контакт із кривдником, а й впоратися з наслідками для власної психіки.
«Тривала маніпуляція часто руйнує здатність довіряти собі. Людина починає сумніватися у власних почуттях і реакціях, бере на себе провину за ситуації, в яких не мала влади, і без потреби принижує себе. Це може проявлятися як знецінення власних кордонів, сумніви у своїй компетентності, хронічне відчуття, що “зі мною щось не так”», — говорить Надія Волченська.
Вона додає, що для відновлення потрібна насамперед безпека: фізична, емоційна, соціальна. Людині важливо опинитися в середовищі, де її досвід не ставлять під сумнів і не знецінюють. Це буде першим кроком до того, щоб повернути контроль над власним життям, вчитися знову відчувати свої кордони, емоції та тілесні сигнали. Психотерапія може допомогти розібратись із травматичними спогадами, відновити самоцінність і навчитись нових способів саморегуляції.
«Саме провина і сором справді відчуваються найчастіше після пережитого насильства чи маніпуляцій. Вони виникають тому, що людину довго переконували в її відповідальності за те, що сталося, а також через упередження в нашому суспільстві. Робота з цими почуттями починається з розуміння, що почуття провини — це реакція на контроль і психологічний вплив, які пережила постраждала. Поступово, з підтримкою фахівця або близьких людей, жінка вчиться відокремлювати свої дії від дій кривдника, повертати собі право на помилку, на кордони, на власний досвід. З часом вона перестає жити з відчуттям, що потрібно виправдовуватись за те, що ти пережила», — додає Надія Волченська.
Найефективнішою є та підтримка, яка допомагає людині повернути відчуття контролю над своїм життям і тілом.
«Психотерапія, що ґрунтується на роботі з травмою, зазвичай поєднує м’які тілесні практики для зниження напруги, техніки стабілізації та заземлення, а також роботу з емоціями, які виникають після насильства. Важливо, щоб фахівчиня працювала у безпечному, неосудливому просторі й дозволяла людині рухатися у власному темпі. Не менш важливою є наявність соціальної підтримки, людей, які вірять, не ставлять під сумнів досвід і допомагають створити середовище, де можна відновлюватися без тиску. Усе це разом дозволяє поступово зменшувати симптоми травми, повертати ясність, силу та відчуття себе», — радить психотерапевтка.
Які юридичні ризики існують для жінки, яка розповідає свою історію публічно? Пояснює юристка
«Існує презумпція невинуватості. Це означає, що особа вважається невинуватою, доки суд не ухвалить рішення про притягнення її до відповідальності», — говорить Юлія Нікітіна, координаторка лінії правничої допомоги «ЮрФем: підтримка».
Тому, якщо постраждала особа вирішить публічно розповісти свою історію та зазначить ідентифікаційні дані ймовірного кривдника, це може мати негативні юридичні наслідки. Зокрема, така особа може подати позов про захист честі, гідності та ділової репутації.
Мова йде не лише про можливі негативні юридичні наслідки, а й про ризики втрати або знищення доказів, які потенційно можуть зберігатися у кривдника. Наприклад, особа, оприлюднивши свою історію, згодом вирішить звернутися до правоохоронних органів для притягнення винного до відповідальності. Однак, якщо кривдник побачить публічний допис, він може знищити важливі докази, такі як переписка, фотографії, відео чи інші матеріали, що могли б підтвердити факт вчинення правопорушення.
«Я все ж не радила б публічно розповідати свою історію, щоб максимально убезпечити себе від можливих негативних юридичних наслідків. Проте, якщо постраждала особа все ж таки хоче поділитися своїм досвідом, це потрібно робити якомога більш знеособлено. Важливо не зазначати жодної інформації, яка може дозволити ідентифікувати кривдника або іншу особу, пов’язану зі пережитою подією, наприклад, ім’я та прізвище, місто чи точне місце події, професію, посаду, конкретні обставини, що звужують коло можливих осіб. Такий підхід дозволить зменшити ризик пред’явлення позову про захист честі, гідності та ділової репутації», — говорить юристка.
Для збереження доказової бази за можливості зафіксуйте/зберіть докази сексуального насильства (фото, відео, скриншоти, контакти свідків, одяг тощо).
Якщо насильство сталося нещодавно, за можливості не приймайте душ чи ванну, адже на тілі могли зберегтись певні біологічні сліди.
«Звичайно, якщо ви відчуваєте, що це необхідно для вас, то орієнтуйтеся на власні відчуття й потреби. Відсутність фізичних чи судово-медичних доказів не є перешкодою у доведенні злочину. Якщо особа зверталась по медичну допомогу, варто зберегти документацію. Офіційна заяву в поліцію перед публікацією не є обов’язковою, на розсуд потерпілої особи. Це її право, а не обов’язок. Вона може звернутися до правоохоронних органів у будь-який момент, якщо вважатиме це за потрібне», — додає юристка.
Якщо кривдник погрожує або намагається вплинути після виходу історії, варто також зберігати усі повідомлення про погрози та повідомити правоохоронцям, адже жодна особа не має права погрожувати людині, її переслідувати тощо.
До адвоката/ки варто звертатися у випадках, коли постраждалій особі складно самостійно комунікувати з правоохоронними органами або подавати заяву про вчинення кримінального правопорушення. Адвокат/ка може надати консультацію, допомогти підготувати необхідні документи, супроводжувати під час подавання заяви та може надати підтримку на всіх етапах провадження.
Чому деякі жінки можуть говорити про свій досвід лише через роки? Пояснює психотерапевтка
Багатьом потрібен час, щоб ідентифікувати те, що відбувалось, як форму маніпуляції та емоційного насильства і далі наважитись попросити про допомогу.
«Коли жінка перебуває у вразливому становищі або під контролем кривдника, говорити просто неможливо, часто навіть із найближчими. Навіть після завершення ситуації потрібен період, щоб сформувати цілісне розуміння подій і звернутися по підтримку. Мовчання не означає згоди — це прояв захисту. Те, що жінка говорить через роки, не робить її досвід менш реальним», — говорить Надія Волченська.
Як підготуватися до того, щоб поділитися історією публічно, і як захистити себе емоційно?
Підготовка починається з проживання власних емоцій і розуміння, що така публічність може принести постраждалій. Важливо, щоб це рішення було вільним, а не продиктованим тиском. Завжди добре мати підтримку: подругу, терапевтку, юристку або організацію, яка зможе допомогти з безпекою. Перед публікацією корисно продумати, яку частину історії ви готові розповідати, а яку ні, а також обмежити контакт із негативними реакціями. І дуже важливо залишати собі простір і право зупинитися в будь-який момент.
«Жодна людина не зобов’язана відповідати на хейт чи доводити комусь правдивість свого досвіду. Важливо пам’ятати, що негативні реакції здебільшого пов’язані з упередженнями інших людей, а не з цінністю самої історії. Якщо говорити про практичні поради, то варто обмежити доступ до коментарів, не вступати в суперечки. Якщо поруч будуть люди, які підтримують, постраждала матиме відчуття захисту. Не забуваймо, що право говорити належить тільки постраждалій. Захист власних меж у цей момент є таким же важливим, як і сам факт того, що жінка зважилась говорити», — додає Надія Волченська.
Як підтримати людину, яка щойно поділилася досвідом насильства чи маніпуляцій?
- Все починається з довіри
Важливо спокійно прийняти слова людини, без сумнівів, випитування деталей чи пошуку логіки. У цей момент їй важливо відчути, що її досвід не ставлять під питання. - Простір для почуттів
Дайте можливість говорити у власному темпі, без перебивань. Людина має зрозуміти, що її емоції нормальні й мають право бути. - Віддзеркалення
Покажіть, що ви її почули і що вона не одна: «Дякую, що поділилася», «Мені здається, так не має бути», «Мені здається, це маніпуляція твоїми почуттями». Це допомагає зняти сором і тривогу, які часто виникають після розповіді. - Запит про потреби
Поставте просте запитання: «Що тобі зараз допоможе?» Інколи це просто присутність поруч, інколи — інформація або конкретні дії. Не намагатися здогадатися за неї. - Уникнення нав’язування
Не тисніть, не пропонуйте негайних рішень і не підштовхуйте до дій, якщо вона про це не просить. Повага до її темпу — базова умова безпеки.
Такий підхід повертає людині контроль і допомагає пережити перший, найвразливіший момент після розповіді.
Люди, які пережили сексуальне насильство, можуть отримати допомогу від благодійного фонду «Сильні», заповнивши форму або звернувшись у чат-бот.
Також можна звернутися по правничу підтримку до «ЮрФем» — за посиланням.
