Роман сучасної української письменниці, поетки та дослідниці історії Києва Євгенії Кужавської «Боги мого краю дуже люблять кров» — історія в жанрі темної академії про життя сімнадцятирічної Рони Черняхівської на тлі буремних подій 1917–1918 років у Києві.
Майбутня поетеса і перекладачка Вероніка Черняхівська, яка є реальною історичною постаттю, переходить до Другої української гімназії, де дівчата і хлопці могли навчатись разом. Серед викладачів гімназії — латиніст Микола Зеров, персонаж дебютного роману Кужавської «Зеров. Поховальний промовець», також у тексті з’являються й інші історичні постаті — зокрема Олександра Екстер.
Авторка відома своєю любов’ю до переплетіння реальних історичних подій та вигаданих світів, атмосфери загадковості та інтелектуальної напруги, тож у романі поєднуються становлення молодої української держави, бій під Крутами, Перші визвольні змагання та спіритичні сеанси, таємничі культи художників, пригоди, романтика, вбивства і розслідування.
Наразі на сайті видавництва Vivat вже можна оформити передзамовлення на книжку.
Публікуємо уривок.
Розділ 3. Саломея
Це було годину тому. Рона добре пам’ятає кляс академічного рисунку, освітлений так, що довелося примружитися після лагідної півтемряви коридору. І викладача, який усміхнувся, щойно побачив її. Вона аж відступила на крок, злякавшись цієї усмішки. Звісно ж, наштовхнулася спиною на когось позаду.
— Перепрошую, — мовив незнайомий голос, і Рона подякувала небесам за те, що це не всюдисущий Лоський.
Озирнулася на хлопця, вибачилась і рушила вперед — Соня вже зайняла стілець поруч із мольбертом біля вікна, не лишаючи їй вибору.
Білявий хлопчина, на якого вона наштовхнулася, подався за нею і недбало впустив речі на стілець поруч.
— Павло, — мовив він у відповідь на Ронин здивований погляд, — Кольченко.
— Вероніка Черняхівська.
— Я не знав, що в розкладі малювання.
— Академічний рисунок.
— Так, він, — Кольченко наморщив чоло, — але… хіба це щось важливе?
Рона якраз розстібала портфель, аби дістати олівці. Соня замріяно дивилась у вікно — погода й справді була хорошою. Перші тижні вересня ще тримають серпень за жаропташий хвіст, жовтіють кленами, встеляють бруківку яскравим листям. Кав’ярні магнітять відвідувачів пахощами какао з корицею — добре було б прогулятися Рейтарською в таку погоду. Поки осінь іще не ввійшла у свої права, змиваючи барви дощами.
Викладач зупиняється біля композиції на столі в центрі клясу, очікує, поки всі займуть місця, обводить учнів поглядом. Він називає своє ім’я, але Рона майже не слухає його — голос долинає до неї крізь товщу думок, ніби з-під води. Вона дивиться за його плече: химерні малюнки на полотнах і мольбертах, якісь замальовки, певно, ескізи чи роботи інших учнів. Бачить постать жінки, вигнуту в танці, з яскравим шлейфом барвистої сукні.
— Академічний рисунок — основа всіх видів образотворчого мистецтва, — говорить він, відкидаючи пасмо волосся з чола.
Сьогодні він у сірому костюмі й жилеті гірчичного кольору. Білий комір сорочки відтіняє кремову засмагу. «Олександр Герц», — згадує Рона ім’я викладача. Скільки йому років? На вигляд не більше двадцяти п’яти. «Він міг би зійти за модель десь на бульварі Монпарнас», — раптово майнула думка. Вона намагається не дивитися на нього, тож погляд постійно ковзає в бік намальованої жінки, принадно красивої у візерунчастих вигинах її спідниці.
— Є кілька важливих елементів, на які ми в ході занять звертатимемо особливу увагу.
Голос його звучить рівно, і дивна тиша шириться авдиторією. Рона ловить себе на думці, що стихли навіть найзатятіші зубоскали.
— Малювання за спостереженням. Анатомія. Пропорція. Перспектива. Штрихування. Композиція. Практика. Це найголовніше, чому ми присвячуватимемо час на заняттях. Отож почнімо.
Сусід Рони підняв руку й за кивком викладача запитав:
— Малювання за спостереженням? Що це означає? Ми… шпигуватимемо?
Схвальний регіт клясу. Рона бачить невдоволення хіба на обличчі Мілі Ліпецької — та, здається, аж закочує очі. Личко в Мілі як у ляльки з магазинчика мадмуазель Кокто на Лютеранській. Улюблена Ронина лялька звідти: зараз вона просто стоїть у кімнаті за скляними дверцятами шафки, а раніше була найкращою подружкою, вислуховувала всі таємниці й зізнання.
Здається, Рона доросла до ігор із живими ляльками, яких обирала собі в компаньйонки. Вона кинула погляд на Соню: трохи видовжене, невиразне личко — надто бліде й хворобливе, щоби вважатися гарним. Такі дівчатка звикли тінню слідувати за подружкою. Тож Рона по-королівськи приймає її увагу.
