Я підрахувала, що від сімнадцяти років переїжджала щонайменше двадцять два рази. І, неминуче згадуючи початок «У пошуках втраченого часу» Пруста, я все ж таки навряд змогла б відтворити на межі сну та пробудження всі ті кімнати, в яких мені доводилося прокидатися. Але грудні тепер такі — туманні та темні, вогкі у своїй темряві, — що у цей початок зими навіть не входиш, а повертаєшся. Принаймні це створює ілюзію повернення попри його фізичну неможливість. Після одинадцяти років окупації рідного міста (і через це й певну окупацію спогадів) повернення потребує зусиль, а найбільше — зусилля прийняття неможливості повернення. Тоді вже можеш триматися за те, що є. Якщо можеш. За зворушливі у своєму соромі листівки, за листи, написані навмисно байдужим або просто занадто старанним почерком, збережені від перших закоханостей. Триматися за фотографії.
На одній із них, трохи змазаній, молода жінка стоїть у коридорі філологічного факультету університету в Донецьку. На ній біле пальто. В неї коротка зачіска — я знаю, це після других пологів. Вона посміхається. Цифрова фотографія хаотично роздрукованими знімками вже увірвалась у родинні альбоми, але люди, здається, не навчились дивитися у камеру без відчуття стороннього спостерігача. Того суворого стороннього з майбутнього, який на них дивитиметься. Навіть якщо це я. Навіть якщо це я дивлюся з усією можливою ніжністю, коли повертаюся у київський грудень і приїжджаю до чергового орендованого помешкання батьків. Перед подією шукаю у вистиглій шафі якісь свої теплі речі та знаходжу в чохлі пальто.
На початку другого року повномасштабної війни, у вечірньому Львові, серед калюж і тьмяних відблисків вітрин я запитала знайому: якби ти могла вибрати одну деталь для образу спадку від жінки до жінки, яку саме прикрасу ти б обрала? У моєї знайомої інший бекграунд, ніж наш донецький, принаймні інший, ніж мій. Мій біженський, переселенський, розкулачений. Я писала другий роман і шукала іншого досвіду, окрім відображення власної історії.
Дивно, я не можу згадати відповіді знайомої. Ми розсталися на перехресті під світлофором. І наші історії, перетнувшись у кількох крапках таких вечорів, розбіглися в різні сторони. Але та розмова дала мені важливий імпульс — і тоді я вигадала сережки.
«…це родинна реліквія. Срібло, аметист. Це не захмарні дорогоцінності у спадок… Але вони важливі для мене. Мати віддала мені їх на повноліття, але до двадцяти одного я не мала права їх носити. Вони лежали у коробочці, і часом я просто ними милувалась, а тоді ховала назад. Милувалась і ховала назад. Так… А потім виросла і загубила одну. Ми йшли по пірсу, вітер, хвилі, у мене був такий тонкий шовковий шалик, такий, знаєте, майже прозорий, невагомий, але він плутався, сплутував мені волосся і, здається, так сережка й випала, а може, в готелі, але я шукала всюди, її ніде не було. Наче знову їх у мене забрали. Хочете, покажу вам ту, що залишилась?
Дівчинка дивилась на потемніле срібло сережки серйозно і з повагою. В її окулярах відображалась не сережка, а всі жінки роду Патриції: вона бачила в її окулярах і маму, і бабусю, й прабабусю, і своє обличчя. На її маленькій, майже дитячій долоні сережка здавалася сльозою.
— Ця річ має серце, і воно ще б’ється, — сказала дівчина і повернула їй сережку. — Як у горобця. Я люблю речі з історією. Нашу родину, звісно, розкуркулили у тридцятих, але бабуся колись показувала…»
Це цитата з мого роману, з «Нерухомості». Пізніше головна героїня отримує саме цю сережку у подарунок. У чужій країні, від чужої родини, чужої пам’яті. Я одразу знала, що одна з сережок виявиться загубленою. Ідилія іншої мала бути надщербленою, у зіткненні цих двох жіночих світів, різних поколінь, різних історичного та культурного бекграундів.
Від прабабусі у мене залишилися тільки ікони і біла мармурова качечка з підбитою ніжкою.
…Кілька місяців тому — наче у поганих родинних сагах — бажання зберегти свою гідність змусило мене запропонувати чоловікові підписати певні документи. Вже після ухвалення рішення все було до огиди банально і спокійно. Нотарка сказала: після смерті когось із вас буде так, наче у вашому житті одне одного як подружжя ніколи не було. Інколи нотаріуси вміють сформулювати урочистіше, ніж на весільній церемонії. Особливо під час подій, протилежних обіцянкам бути разом у горі та радості.
Наче ніколи не було.
Вірджинія Вулф писала, що пам’ять — примхлива швачка, а не пов’язані між собою фрагменти (додамо: спогадів) то яскраві, то темні погойдуються, як білизна на мотузці під час штормового вітру.
В день, коли я знайшла у пом’ятому чохлі старе-старе мамине пальто, яке вона не носить, небо було перлинного кольору, попри ранковий обстріл. Біле пальто, з італійської вовни. Мій батько подарував його мамі, коли їм було по 25 років. Пальто, що старше за мене. Воно зберегло неймовірну якість. Скажіть, будь ласка, ще роблять так добрі речі? Тепер і стосунки рідко коли витримують понад 33 роки.
Але зараз я йду вулицями Києва, приходжу на презентації та в книгарні у білому пальті. В білих обіймах пам’яті. Мама сказала: я ніколи не думала, що ти ним зацікавишся, що я побачу тебе у цьому моєму пальті.
Тепер у мене є біле пальто.
Тепер у мене є мармурова качечка і пальто.
Пальто, яке старше за мене. Пальто, яке пам’ятає неокупований Донецьк.
І немає дому.
Я загортаюсь у нього і чомусь дуже хочеться плакати. Це добре.
