24 грудня на Netflix виходить режисерський дебют Кейт Вінслет «Прощавай, Джун». Наталія Серебрякова подивилась фільм та взяла ексклюзивне інтерв’ю в акторки та режисерки спеціально для DIVOCHE.MEDIA.
Цього року багато відомих акторок вразили своїми режисерськими дебютами — від Скарлетт Йоганссон до Крістен Стюарт. У цей ряд природно вписується і Кейт Вінслет, чий перший повнометражний фільм як режисерки «Прощавай, Джун» вийде на екрани саме на Різдво. Сценарій написав її син Джо Андерс, який звернувся до власних підліткових переживань — зокрема, до болючої втрати бабусі, котра залишила глибокий слід у його пам’яті.
За сюжетом, незадовго до свят Джун (Гелен Міррен) потрапляє до лікарні з тяжкою формою колоректального раку. Прогноз лікарів невтішний: є шанс, що вона доживе до Різдва — і не більше. Велика родина реагує на цю новину по-різному.
Старша донька Джулія (Кейт Вінслет) миттєво кидає всі справи, бере трьох дітей і мчить до матері. Її молодша сестра Моллі (Андреа Райзборо), імпульсивна й гостра на слово, теж не відходить від ліжка. Третя сестра, балакуча Емма (Флора Джейкобі Річардсон), одержима медитаціями та «правильним мисленням», попри вагітність прилітає з Німеччини. А чоловік Джун, Берні (Тімоті Сполл), знаходить нагоду випити пива й розповісти несмішний анекдот біля ліжка вмирущої, чим роздратовує і засмучує усіх довкола.
Найбільш урівноваженим у родині виявляється син Коннор (Джонні Флінн). Він шукає спокою в лікарняній каплиці та поступово стає емоційним центром фільму — тим, хто допомагає іншим поглянути на себе збоку та приборкати давні суперечки. Коннор щиро любить матір і відмовляється втягуватися в конфлікти між сестрами щодо графіка відвідувань.
Попри близьку смерть Джун, тиша в палаті — рідкісна гостя. Діти й онуки постійно гасають навколо неї, перетворюючи кожен день на галасливий балаган.
Гелен Міррен сміливо з’являється в образі знеможеної хворобою жінки, без страху демонструючи фізичну крихкість і виснаження. Тімоті Сполл теж вражає — зокрема у сцені, де він виконує Georgia On My Mind Рея Чарльза у караоке, присвячуючи її дружині.
Режисерський дебют Вінслет виходить ніжним, камерним і дуже балакучим — подеколи складається враження, що герої говорять усі разом. Фільм нагадує класичні різдвяні сімейні історії, зняті зі смаком і любов’ю до деталей. Так, стрічка Скарлетт Йоганссон «Елеонора Велика», яка вразила Канни цього року, має більш відшліфований та стилістично стриманий вигляд, однак «Прощавай, Джун» теж має всі шанси стати однією з найтепліших сезонних прем’єр.
Зрештою, це кіно не про амбіції, а про щирість — і саме вона робить фільм по-справжньому живим. Вінслет не нав’язує глядачеві ефектних режисерських трюків, натомість уважно й делікатно досліджує крихкі, недосконалі, але дуже людяні способи, в які родини проходять через втрату. Хай стрічка й не переосмислює різдвяний жанр, але вона сповнена тепла, ясних емоцій і справжнього співчуття. Це та історія, що запам’ятовується не великими одкровеннями, а тихим нагадуванням: любити — це глибоко, боляче і надзвичайно важливо, навіть тоді, коли доводиться прощатися.
Ваш фільм сильно зрезонував із моїми почуттями. Моя тітка і моя бабуся померли на Різдво в різні роки, і це було дуже болісно.
О Боже! Мені дуже шкода це чути.
Це сталося давно, але дякую. Мені цікаво: що для вас було першим — ідея чи сценарій?
Сценарій написав мій син. Він потрапив до школи сценаристики у Великій Британії, у Лондоні, і його вчитель заохотив писати від серця. На той час йому виповнилося лише 19 років, а найбільшою подією в його житті була втрата його бабусі, моєї мами, коли він був підлітком. Ми, як родина, всі зібралися разом і зробили цей час особливим для неї. Цей емоційний досвід надихнув його, тому що він був вражений тим, як ми всі були разом через цю одну жінку. Всі ми зібралися через цю одну жінку.
Він взяв це за основу і створив вигадану історію про вигадану родину, події якої відбуваються в різдвяний час. Він передав мені сценарій, бо я його мати, і йому було цікаво дізнатися мою думку про проєкт, який він завершував. Я сказала: «Це дійсно дуже добре. Дуже добре. Думаю, ми повинні спробувати зробити з цього фільм». А він сказав: «Про що ти говориш? Ні, не божеволій, мамо, не роби цього». Він вважав, що це не повинно бути справжнім фільмом. Я відповіла: «Так, але це може бути фільмом, і це дуже добре».
А як так сталося, що ви самі стали режисеркою цього проєкту?
Мій син завершив сценарій, потім працював над ним ще трохи, і я сказала: «Добре, я його продюсуватиму, я зіграю одну з сестер, зробімо це». Ми розвивали проєкт далі, і коли він був готовий до надсилання режисерам, я раптом зрозуміла, що не можу його відпустити. Я зрозуміла, що хочу розповісти цю історію і мати цей досвід разом із сином, щоб він бачив, як ці персонажі оживають у виконанні чудових акторів.
Ми склали список акторів, яких мріяли бачити в цих ролях. Син казав: «Гелен Міррен? Ти ніколи її не отримаєш. Ти ніколи не отримаєш Тімоті Спалла». А потім вони погодилися. Андреа погодилася, Тоні Коллетт і Джонні Флінн теж. І раптом це стало реальністю — неймовірний досвід.
Як вам було працювати з Гелен Міррен у такій складній для неї ролі?
Це було чудово. Гелен дуже сильна, підтримна, і їй потрібні були практичні вказівки: куди дивитися, що робити. Емоційно грати слабку, зламану жінку було складно, бо сама вона дуже сильна та витривала, фізично активна і спритна. Я працювала з нею тихо, практично, близько, щоб надати підтримку. Для мене це було фантастично — вона справжня командна гравчиня, і я ніколи не почувалася наляканою або невпевненою. Ми всі працювали разом.
Яким чином ваш досвід вплинув на вашу готовність взяти на себе таку відповідальність як знімання цього фільму?
Як жінка на 50-му році життя, я відчула, що готова це зробити. Після 33 років роботи на кінозніманнях, навчання, спостереження і глибокого розуміння технічної сторони кіновиробництва я не зробила б цього без цих знань. У нас була неймовірна команда, чудові актори, всі ці талановиті діти. Ми мали лише сім тижнів на знімання, це 35 днів, і Гелен Міррен була з нами 16 днів. Все. І я мала зробити це можливим. Щодня я намагалася приносити радість, підтримувати хорошу енергію, говорила команді: «Давайте, ми можемо це зробити». Я була наче машина протягом семи тижнів, і це було дивовижно.
Як вам було одночасно перебувати перед камерою та за нею?
Це було дуже складно. Керувати собою в сценах було надзвичайно важко. Це був величезний виклик, але я мала бути дуже підготовленою. Я вивчила весь сценарій наперед, бо знала, що не буде часу вчити репліки перед сценою через інші обов’язки. Я завжди консультувалася з іншими акторами, пробувала різні варіанти, щоб під час монтажу мати багато опцій. Лише тоді ти починаєш розуміти ритм фільму, емоційність і як грати різні рівні ситуації.
В Україні кажуть, що на Різдво помирають лише чисті душі. Чи є щось подібне в англомовних країнах?
Ні, у нас такого прислів’я немає. Але це дуже красиве висловлювання. Я впевнена, що воно багато для вас значить.
Чи плануєте ви продовжувати свою режисерську кар’єру?
Я дуже сподіваюся, що так. Мені це надзвичайно сподобалося, і я хотіла б робити це знову.
