У Київському міському крейсерському яхт-клубі народилася ініціатива, що виходить за далеко за межі яхтингу. Програма з вітрильництва для захисників і захисниць перетворила яхт-клуб на простір підтримки, реабілітації та тихого повернення до себе. Посеред хвилі затоки військові й ветерани вчаться довіряти тілу й керувати штурвалом.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з кураторкою програми Катериною Тяпкіною та двома учасницями вітрильної програми, сестрами-ветеранками Катериною й Олесею, про опанування яхти, силу спільноти й терапію, що повертає рівновагу.
Вітрила батькової пам’яті
Землистий присмак хвиль Дніпра, дзвін снастей та ледь чутне потріскування парусів — для кураторки програма з вітрильництва для захисників і захисниць Катерини Тяпкіної — це голос батька, знайомий з дитинства. Він був конструктором яхт та членом Київського міського крейсерського яхт-клубу ще з 1980-х років, нерідко за штурвал брав із собою доньку. Після смерті батька Катерина не могла дозволити його яхті стояти на причалі, тому вітрильна справа стала її частиною життя.
Жінок у вітрильному спорті небагато: у київському яхт-клубі зі 130 яхт — лише чотири капітанки. Проте завзяті яхтсмени прийняли її в спільноту й підтримували як могли.
«Вода вчить терпіння та рішучості. Бо якщо сумніваєшся — яхта тебе вже не слухається. Треба діяти як у житті — швидко, інстинктивно, з довірою до себе. Вагання заважають. Навіть якщо ти ухвалиш неправильне рішення, можеш швидко змінити його на інше рішення, яке може бути правильним. Тому, напевно, у яхтингу треба більше довіряти собі й більше вирішувати. Я капітанка своєї яхти, й у мене в екіпажі двоє-троє підопічних, тож мене це ще навчило давати накази», — ділиться Катерина Тяпкіна.
Багато хто може думати, що вітрильництво — не жіноча справа, проте капітанка Катерина Тяпкіна заперечує: «Я зі своїми 1,63 см і 50 кілограмами справляюся. Адже це більше про характер, а не про силу. Тому тут грає роль бажання спробувати. Це може з боку здатися чимось дуже складним і незрозумілим. Потрібно бути в гарній фізичній формі, але не треба мати якусь суперсилу».
Військові за штурвалом
Ще у 2016 році клуб започаткував благодійну регату «Вітрила волі єдності», де в екіпажі запрошували ветеранів та військових. Це стало більш ніж спортивним змаганням — своєрідним способом подяки військовим. Від початку повномасштабної війни вітрила опустили через небезпеку виходу на воду. Восени 2023 року яхти дозволили спустити в межах затоки, і для військових, які бажали спробувати походити під вітрилами, проводили майстер-класи.
Командор клубу (командор керівник яхт-клубу, обраний його членами, що координує діяльність організації — прим. DIVOCHE.MEDIA) дізнався про адаптивні човни — безпечні, стійкі, створені для людей із травмами. Це яхти класу 2.4mR — одномісні вітрильні човни, в яких людина сидить всередині корпусу, що забезпечує стабільність на воді, а важка частина низу човна тримає рівновагу під час вітру. У січні 2025 року зі спільної ідеї київських яхтсменів виникла вітрильна програма для захисників та захисниць — курс, що поєднує фізичне відновлення й психологічну підтримку.
Кошти для запуску ініціативи збирали серед яхтсменів і небайдужих. Двадцять курсантів — чинні військові, ветерани й ветеранки — пройшли повноцінну програму: теоретичну частину, тренування, регати. І за пів року опанували штурвал.
«Спочатку всі курсанти були дуже серйозні, навіть закриті. А на третє заняття вже бачу: всі усміхаються, жартують, допомагають одне одному. На воді всі ніби відпускають усе, що тисне на березі. З вітрильництва можна взяти дуже багато позитивних умінь у своє звичайне життя. А ще це дуже гарно. Час під вітрилами допомагає відволіктися від проблем чи страхів життя і розслабитися», — каже кураторка програми.
Катерина Тяпкіна розповідає історію Віктора. Захисник отримав важке поранення руки — лікарям вдалося її зберегти, проте відновити повну функціональність не змогли. До великої війни чоловік пробував керувати яхтою. Після поранення думав, що мрія втрачена назавжди. А потім долучився до вітрильної програми. Спробував — і нині показує одні з найкращих результатів.
Багатьох тут надихає сила спільноти й можливість побути зі своїми — тими, хто на власному досвіді знає про фронт.
Катерині також запам’ятався вихід ветерана Артема на воду: військовий має високу подвійну ампутацію ніг. Він приїхав до яхт-клубу спокійний та усміхнений. Кураторка вітрильної програми тоді хвилювалася, бо не знала, як краще посадити його в човен, чи зручно йому буде, чи стане вода йому другом. Адже за кордоном є спеціальні підйомники — маленькі ліфти, що допомагають спустити спортсмена на човен. У київському яхт-клубі такого не було. Проте Артем махнув рукою зі словами: «Не переживайте, я сам залізу». І вже за кілька хвилин тримав кермо та ловив вітер. Те, що здавалося неможливим, виявилося досяжним: вітрила повертають не лише рівновагу, але й віру.
Адаптивні човни — своєрідне технологічне диво: ними можна керувати як ногами, так і руками, вони безпечні для тих, хто всередині, й здатні втримати рівновагу на воді навіть при сильному вітрі. Катерина підтримувала дівчат як могла, згадувала себе на їхньому місці й повторювала: «Боятися — нормально. Але треба пробувати».
Двоє ветеранів-випускників вітрильної програми Катерина та Артем представили Україну в Чехії на змаганнях на яхтах класу 2.4 mR. Для обох це був дебют: чехи тепло приймали українців, допомагали, збирали кошти для українських військових.
Від фронту до вітрил
Для сестер Катерини й Олесі боротьба за справедливість почалася ще у 2014 році з Майдану. Харків’янкам тоді було 25 й 21 рік, у протестах вони брали участь від початку — у диму шин, крику натовпу, у піснях, що проривали холод. На тому боці в них залишалася успішна безхмарна молодість: інститут міжнародних відносин, дисертації, кар’єра, подорожі й зустрічі з подружками. Натомість вони обрали бронежилети, автомати й дорогу на Луганщину повз бабусину хатину, де минуло їхнє дитинство.
«Ми знали, якщо Крим забрали, то підуть і далі. Почали шукати полігон, де нас навчили б стріляти. На полігони чоловіки зустріли нас із насмішками: “Дівчата приїхали постріляти для фоточок”. Потім Олеся їх здивувала, коли пізніше навчилася стріляти однаково вміло з двох рук — й лівою, й правою», — згадує Катерина.
Командири боялися їх відправляти на фронт разом. Казали — якщо загинете, як ми глянемо в очі батькам. Дівчата терпляче чекали на свій автобус на Схід. Коли прийшла SMS «Виїзд сьогодні» — не вагалися й рушили на бойові позиції.
Їх взяли в штурмовий підрозділ «Айдар». Літо 2014 року запам’яталося пилом, спекою та запахом солярки. Сестри не хотіли сидіти в штабі, рвалися в бій, але водночас їхня вища освіта ставала в пригоді під час роботі з документами.
На передовій не боялися показати характер і знайти влучну відповідь побратимам, тому швидко заробили собі авторитет. І кожного разу доводили, що жінки на війні — не прачки й не кухарки, не виняток і не слабка стать, а воїнки.
«Спочатку нам разом із хлопцями видали зброю, дали магазин із набоями. Проте пізніше командування забрало в нас із Катею магазин із фразою: “Забираємо, бо ви перестріляєте одна одну”. Тобто там була хвиля пресингу. Ти приїжджаєш і намагаєшся себе одразу поставити в підрозділі», — каже Катерина.
Сестрам довелося пройти шлях від «дівчат-москаликів, що приїхали стріляти для приколу» до військових.
У 2015 році на обох чекала демобілізація — без допомоги й інструкцій, як жити у безтурботних містах, коли твої руки досі пам’ятають автомат. Леся згадує, як після ослаблення здоров’я на передовій, у неї відмовили ноги на місяць і вона довго відновлювалася. Психологічно її адаптація триває й досі.
«Купа моїх одногрупників будували кар’єру в бізнесах, в міністерствах. Коли я повернулася в цивільне життя, то зрозуміла, що “просрала” свою афігєнно-класну молодість, коли всі тусуються, закінчують університет. В інституті міжнародних відносин я вирвала бюджетне місце — перша була в рейтингу, відмінниця з червоним дипломом. Я змінювала роботу за робою, сварилася з усіма, не могла себе знайти. Хотіла знову на фронт. Багато подорожувала й цим рятувалася, бо за кордоном мені було легше, ніж в Україні. Бо там я могла прийняти те, що людям все одно на війну», — розповідає Олеся.
Катерина до 25 років працювала в міністерствах та корпоративному бізнесі, мала успішну кар’єру. Згадує, як після демобілізації намагалася відіспатися через хронічний недосип і примушувала себе зняти форму. Вирішила йти в правозахист: знайшла роботу в громадській організації, що документує російські злочини ще задовго до повномасштабного вторгнення: працювала з історіями полону, катувань та зникнень.
«Я знала, що мені потрібно бути серед тих, хто розуміє війну. Бо інші — не розуміли. Ми тоді були чужими серед своїх», — згадує Катерина.
24 лютого 2022 року Катерина розбудила чоловіка-військового, коли винищувачі розтинали повітря в Києві, а її рідний Харків вже тремтів від вибухів. Зібрала наплічник і сказала чоловіку: «Пішли знову мене мобілізувати». Далі бої на різних точках фронту та знову друга демобілізації. Проте тепер із новим відчуттям: «Після війни ти знову повертаєшся у війну».
Щоб знайти прихисток від тривог і обстрілів, Катерина стала під вітрила. Холодна річкова вода із присмаком землі й сонця пахне їй спокоєм, який не треба виборювати. Коли в соцмережах побачила набір на навчання, то одразу покликала в компанію і сестру. Програма вітрильництва для захисників та захисниць стала для сестер другою реабілітацією.
«Ми три місяці вчилися. Двічі на тиждень, після роботи. Як у школу ходили. Тільки тут — море формул, вузли, вітри, правила, а потім — перша вода», — каже Олеся.
Катерину й Олесю вразили адаптивні яхти, які легко можуть опанувати люди з протезами й іншими травмами. Також сестри цінують вітрильну програму за відчуття спільноти. Вони навчалися в команді із побратимами, яким не треба було нічого пояснювати, бо всі на програмі «свої».
Катерина любить перегони на яхтах — азарт, адреналін, швидкість. Олеся говорить більше про спокій, відпочинок душі, коли тільки яхта, вода й вітер. Яхтинг для них обох — це справжня терапія.
«Я почала краще спати. Намагаюся адаптуватися до другого цивільного життя і рухатися далі вже як цивільна людина. Тобто для мене яхтинг виявився порталом між фронтом і моїм цивільним життям», — зізнається Катерина.
Олеся настільки зарядилася яхтингом, що мріє про власний човен, щоб збирати всю родину під вітрилами.
Обидві сестри погоджуються, що коли виходять на воду — ніби проходять крізь невидимий шлюз, і за спиною залишаються всі страхи, тривоги, спогади.
Сестри Катерина й Олеся радять ветеранам шукати нове дихання після фронту й спробувати вітрильництво.
«Якщо у вас бодай раз з’явилася думка спробувати — значить, ви вже здатні на це. Ви вже маєте той вогник всередині. А якщо в серці горить вогник, то будь-яка яхта, будь-який вітер лише додасть вам сили», — підсумовує Олеся.
Курс на життя
Тепер до Київського яхт-клубу військові приходять самі: хтось чув про майстер-класи в соцмережах, інші — від побратимів. Куратори вітрильної програми вже підписали меморандум про співпрацю із «Госпітальєрами» та «Мілітарі Хабом». Навчання продовжуватиметься і набиратимуть нових курсантів. Також у планах — купити ще два адаптивних човни.
Але головних цілей, за словами кураторки програми, вони вже досягнули — давати захисникам відчуття спокою.
«Коли ти бачиш, як військові після фронту, деякі з ампутаціями, вправляються на воді, то відчуваєш, що вони не просто керують човном, а тримають курс на життя», — зазначає Катерина.
